Постправду в Україні справді активно почали обговорювати лише цього року. Вона, зокрема, стала центральною темою 83-ого ПЕН-конгресу у Львові. Ще на початку 2000-х Президент Українського ПЕН-центру Микола Рябчук виступив із своєї незвичною, навіть провокативною ідеєю «двох Україн» – держав, які різняться не так географічними особливостями, як ідеологічними.
До прикладу, у книзі «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» він міркував про стереотипне сприйняття України як держави, поділеної двома культурами, двома ідентичностями, двома системами цінностей. Україна європейська і Україна проєвразійська. Почуємо першоджерела: «В сьогоднішній постколоніальній Україні ми маємо два діаметрально протилежні автостереотипи: гіпертрофовано негативний і – на противагу йому – гіпертрофовано позитивний».
Головна проблема цієї недоброякісної шизофренії, на думку Рябчука, полягає не в тому, що українці у різних частинах країни різні, а у тому, що ми є заручниками стереотипів, ба, автостереотипів. Рябчук писав: «Етнічні стереотипи мають, таким чином, два основні аспекти: ідеологічний, з більшим чи меншим елементом інтелектуальної рефлексії та пропагандиської маніпуляції, і – міфологічний, тобто наївний, інстинктивний, спонтанний, нерефлекторний». В основі цього міфотворення лежить ксенофобський інстинкт як один зі проявів інстинкту самозбереження (це так само була одна з центральних тез Рябчука). От тільки ці інстинкти надійно викорінилися у нашій підсвідомості, як і годиться інстинктам виживання. Позбутися їх неможливо, проте їх можна контролювати на свідомому рівні. Тобто люди, що живуть в одній країні, але мають різні цінності, розмовляють різними мовами, ідентифікують себе з різними системами цінностей, повинні мати політичну волю. Коротше: навчитися жити в одній країні і при цьому забезпечуючи свої потреби (зокрема, і за рахунок, і за допомоги один одного).
Кілька років по виступу Рябчука і як відповідь йому, схожу ідею політичної нації висловив Ярослав Грицак. Проте, він заперечував сам факт існування будь-яких «двох Україн». Не мова, не національність, не колишня колоніальна залежність допомагають ідентифікувати себе як єдину націю, а політична воля – і тільки вона. Держава повинна відповідати волі та потребам групи людей, об’єднаних єдиною політичною ідеєю – це уже головна теза Грицака, не менш впливова на нашому інтелектуально ландшафті за думку Рябчука. Єдина країна у йому випадку – це, насамперед, політичне утворення, базоване на добрій волі своїх учасників, а не на їхньому походженні, мові, релігії тощо.
Чому я згадала цю суперечку інтелектуальних концепцій зараз? Бо саме зараз та давнішня дискусія розгорілася знову, чергове актуалізувалася – уже не на рівні умоглядних гіпотез, а на конкретному (по)дієвому матеріалі. Тобто, розмова позірно відбувається та сама, але умови її – інші. В країні, яка пережила дві революції і знаходиться у стані гібридної війни, де все більше сили набирають емоції та стереотипи, де саме постправда дає відповіді на складні питання. розпочалась дискусія після, на перший погляд, нічим не специфічної (що потім автор і буде доводити) колонка Юрія Андруховича. А саме, його рефлексії «Эдіная краина», що з’явилися на «Збручі» (така собі своєрідна гра слів та смислів). Автор виступив із власним баченням об’єднання людей, котрі живуть у державі Україна, за мовною характеристикою. При тому він не наполягає не на одномовності, а на однорідності двомовної громади. Мовляв, нехай звучить російська на Закарпатті, а українська – на Приазов’ї. Ось така, подібно до Мартіна Лютера Кінга, є dream Андруховича.
Ідея такого мовозмішання зовсім не сподобалась Тарасу Прохаськові, який на тому ж «Збручі», поділив Україну на дві. Тільки не знати за яким критерієм (етнічним, мовним, ідентичним) чи за якою річкою (Бугом, Збручем, Дніпром). Є, мовляв, дві України і ніколи їм не змішати свою кров, бо мозок у них різний. А мозок цей «залежить від підсвідомого перебуванні в мові». Російська ж – це мова насилля.
Сам Микола Рябчук вже по завершенню ПЕН-конгресу так прокоментував цю ситуацію: «Ця дискусія ніколи не зникала, вона триває вже майже 27 років, але питання досі не вирішене, причому на різних рівнях. Як на мене, то його і не намагаються вирішити і заправляють коня позаду воза. Як на мене, то воно повинно бути врегульоване на законодавчому рівні. У нас немає нормального закону про мови і, що найголовніше, підзаконодавчих актів. Тому немає ясності у цьому питання, як наслідок, виникає багато суб’єктивних і фальшивих інтерпретацій.
Нам потрібно зробити дві речі. По-перше, пояснити різницю між приватним та офіційним мово вжитком. Приватну сферу ніхто не повинен торкатись, нате вона й приватна. В офіційній сфері все повинно бути регламентоване. Якщо ви хочете двомовності, то ви можете її мати, але місцева (регіональна) мова вживається не замість, а тільки поряд з державною. Ще одна важлива річ, що ці мови не повинні визначатися за регіонам, а за місцевими пунктами. Назагал я бачу дуже просте розв’язання проблеми. По-перше, нам треба поставити у центр правову державу. По-друге, чітке дотримання законів. По-третє, пріоритет громадянина над чиновником чи працівником сфери послуг. Але право невіддільне від обов’язку. Як громадянин ти маєш право розмовляти тою мовою, якою тобі зручно, проте інша сторона має обов’язок задовольнити це право, і навпаки».
Поділ України як держави та українців як нації за мовою, колишньою приналежність до імперій та держав, географічними утвореннями та географічними умовами є великим спрощенням. Саме тут діє постправда, яка спрощує ситуацію. Чому галичанин і донбасець не можуть хотіти жити у країні без корупції, непотизму і популізму? Бо ми керуємося стереотипами. На жаль. Бо колись який розумний чоловік сказав, що такого бути не може. Бо колись твоя мама, тато, бабуся, вуйко сказав, що ти западенець чи східняк, а отже, автоматично антагоніст до східняка чи западенця. Узагальнення і стереотипи створюють комфортну картину світу, де все просто і зрозуміло, є одна партія, один лідер, чіткі протагоніст і антагоніст, де твоє майбутнє – передбачуване. А справжній світ складний. Більший за «двійку». Тут є і правда, і брехня, і постправда. Постправда може виправдати будь-які наші дії та вчинки, деколи ірраціональні та аморальні. Спрощення до протиставлень – постправди: не факт, а афект, яка його підміняє.
(Матеріал написаний під час роботи Школи літературної журналістики, що її провів Львівський медіафорум спільно з 83-м Міжнародним конгресом PEN).