DIYA і протидія
Прототипом «вільного майданчика» в останні два роки став Центр науки та мистецтв DIYA – структурний підрозділ Малої академії наук України, що протягом трьох років квартирував на території одного з порожніх павільйонів кіностудії ім. Довженка. Саме під дахом DIYA реалізовано, як мінімум, половину проектів незалежної сцени. Це при тому, що театр не є домінантним напрямком у роботі центру, а лише десятим пунктом у переліку культурних ініціатив, які отримали можливість бути завдяки політиці відкритості центру.
Фактично, DIYA стала прототипом соціального хабу. Хабу, що не імітує зовнішню форму (обійшлося без смузі і стильного лофту), а відтворює суть — створення максимально демократичних умов для комунікації та співпраці креативної молоді. Максимально демократичні умови - це значить без погодинної оплати та комерційної оренди — не будемо переоцінювати фінансові можливості наших громадян, а, тим паче, студентів-стартаперів.
Сьогодні, на жаль, ситуація складається таким чином, що дирекція кіностудії відмовляється продовжувати термін оренди приміщення яке займає центр — до кінця літа DIYA може опинитися на вулиці. Оскільки центр є підрозділом державної установи Мала академія наук, то, фактично, є також держпідприємством і має право на отримання пільгових умов оренди (за 1 гривню на рік та за умови виплати комунальних видатків) порожніх приміщень з фонду держмайна. Цілком природно, що дана ситуація не є вигідною для кіностудії, що є госпрозрахунковим підприємством. Керівництво DIYA неодноразово зверталося з листами до міністерства з проханням втрутитися у конфлікт, але на даний момент, відповіді так і не отримали.
Фінансові перспективи
Після того як фонд «Розвиток України» та програма підтримки культурних проектів І3 припинили роботу, альтернативної вітчизняної грантової системи так і не виникло. Гучно анонсована програма Creative Europe, до якої восени на пільгових умовах (без стандартного для країн членів ЄС грошового внеску) долучилася Україна, вже півроку як законсервована через неквапну роботу Мінкульту. Він мав оперативно створити спеціальне бюро — адаптивний орган, завданням якого є налагодження зв'язків між українським комьюніті та західними партнерами і розтлумачення технічних аспектів роботи програми. Зрештою, конкурс на здобуття посади директора бюро закрито наприкінці червня.
Оптимізму додає той факт, що переможцем стала Ірина Вікирчак — культурний менеджер нового покоління, відома як засновниця міжнародного фестивалю «Intermezzo» та директорка Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz. Creative Europe — це масштабна грантова програма для країн Східного партнерства та асоційованих членів Євросоюзу, що надає можливість українським митцям та медійникам отримувати фінансування проектів за умови створення копродукції з західними партнерами. Дуже хочеться, щоб ця програма врешті решт почала працювати — об'єктивних причин (окрім інертності бюрократичного апарату без залучення якого функціонування програми є технічно неможливим), які б могли цьому завадити на даний момент немає.
Отже, враховуючи вихідні умови, коротко оглянемо найбільш яскраві проекти незалежного театру сезону, що минув.
«Театр переселенця»
Театральний проект режисера Георга Жено (у минулому один із співзасновників московського театру.doc та художній керівник театру Йозефа Бойса) та драматурга Наталки Ворожбит є набагато ширшим за театр, як такий. «Театр переселенця» став свого роду центром психологічної адаптації для людей, чиє життя понівечила війна. Основні спрямування у роботі команди — театр документа, театр реконструкції, театр свідків.
Специфіка жанру є такою, що передбачає роботу виключно з документальними текстами (зі збереженням стилістичних особливостей та зворотів живої мови) та реальними свідками подій. Дуже часто вистави театру схожі на сеанси колективної психотерапії, — де людина, переживаючи травматичне минуле як драматургічний конструкт, дистанціює свій суб'єктивний досвід, витісняючи його з зони «хворобливого».
З іншого боку, для глядачів, які вже не сприймають новини про втрати в зоні АТО як щось трагічне, відвідання театру є елементом моральної гігієни, вимоги якої потребують не забувати про той факт, що у країні війна, а життя кожної людини, як було, так і є безцінним. Власне, саме під дахом центру DIYA «Театр переселенця» відбувся як проект. Зараз перспективою команди є мандрівне буття між декількома сценічними майданчиками та приміщенням Гете Інституту.
«Дикий театр»
Завдяки вдалій комунікативній програмі та провокативним темам вистав, цей театр став одним із головних ньюзмейкерів столичного театрального життя. Проект поєднав у собі авантюризм та влучне розуміння запиту аудиторії, та, власне, незалежної сцени. «Дикий театр» існує не лише без фінансування, але і без приміщення — кожного разу вистави команди грають на різних майданчиках. Кровообіг «Дикого» рухає його автор та продюсер Ярослава Кравченко (театрознавець, начальник відділу PR театру Франка).
За словами Ярослави, «Дикий театр» виник як той, що має зайняти нішу між академічною сценою та комерційною антрепризою. Десь так і вийшло. Під лейблом «Дикого» Ярослава збирає цікаві незалежні проекти, забезпечуючи при цьому усі аспекти комунікації, а деякі вистави створюються вже безпосередньо під проект (і таких все більше).
Театральне об'єднання ХЛАМ
Театральне об'єднання професійних художників, літераторів, артистів та музикантів (скорочено ХЛАМ) гучно заявило про себе виставою «Наш клас» — теж, до речі, реалізованій під дахом центру DIYA. Вистава за скандальним текстом польського драматурга Тадеуша Слободжянка розкриває складні взаємини ідеологій та етносів у переддень, під час та після Другої світової війни.
Попри те, що для режисера вистави Сергія Перекреста (бізнесмена та активіста волонтерської організації «Повернись живим») проект є дебютним, вистава, напевно, стала лідером резонансу у медіа наприкінці сезону. Цей факт зриває фіговий листочок «потреб аудиторії», яким прикривається академічна сцена, пояснюючи свою кволу репертуарну політику.
Наразі, у суспільстві назрів запит на серйозні розмови, для яких театр є ідеальним місцем.
Культурне об'єднання «HRONOTOP.UA»
Проект молодого режисера Антона Літвінова «Опера у валізі», реалізований силами культурного об'єднання «HRONOTOP.UA», створено з метою демократизації та «оживлення» опери як жанру. В рамках проекту поставили дві вистави за творами сучасних українських композиторів: оперу-нуар «Доля Доріана, або синдром Доріана» композитора Кармели Цепколенко за Оскаром Уайлдом та оперу-жарт «Ведмідь» Ірини Губаренко за водевілем Антона Чехова.
Режисер прагне до осучаснення та надання мобільності жанру, що опинився заручником академічного пафосу та оксамитових портьєр. Навряд чи роботи молодого режисера можуть долучитися на рівних до сучасного європейського контексту оперного мистецтва. Але напрям, обраний Литвиновим, абсолютно адекватний викликам сучасності та відкриває двері там, де до того була стіна. Варто зауважити, що вистави проекту «Опера у валізі» розумно вибудовані з точки зору продюсерського бачення: до участі запрошуються топові виконавці оперного мистецтва та молоді дизайнери, залучаються твори актуальних вітчизняних композиторів, творчість яких, за національною традицією, лишається по-за увагою поточного процесу.
«IYOV»
Написана за мотивами біблейської притчі опера «IYOV» стала другою роботою реалізованою в межах продюсерського проекту Влада Троїцького «Нова опера». Автори твору молоді композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко вперше презентували свою роботу під час ГОГОЛЬFEST 2015.
Офіційна прем'єра в Україні відбулася лише у березні, але до того проект встиг напрацювати собі фестивальну історію у Китаї, Нью-Йорку та Відні. Київська прем'єра стала лише ще одним пунктом в глобальній мандрівці «IYOV». Дійство за участі шести сильних вокалістів, віолончелі, ударних та препарованого роялю поєднало в собі лаконізм форми та гіпнотизм містеріального дійства. Режисером проекту виступив Влад Троїцький.
Театр «Мізантроп»
Мультижанровий театр «Мізантроп» створено режисером з Санкт-Пертербургу Іллею Мощицьким та двома киянами: хореографом Миколою Бойченко та композитором Дмитром Саратським. Театр позиціонує себе як «театральна опозиція», а його засновники під час презентації проекту виступили з гострою критикою актуального театрального процесу. «Мізантроп» амбітно обіцяє стати безкомпромісною альтернативою застарілим формам.
Першою роботою-маніфестом колективу стала вистава «Три сестри» за Антоном Чеховим, реалізована засобами пластичного театру у синтезі з театром метафори та драматичним мистецтвом. На даний момент колектив працює над «Запрошенням на страту» Володимира Набокова — прем'єру анонсовано на осінь 2016.
***
Ці, та багато інших проектів, про які просто фізично неможливо згадати в межах одного огляду виникли та існують не завдяки, а попри зовнішнім умовам. Але наскільки вистачить енергії ентузіазму митцям, аби тримати художній рівень та розвиватися у мистецтві без того, аби не «йти в мінус» питання непросте.
Дуже хочеться, щоб активність незалежного театру була не звитягою, а нормальним робочим процесом, який не вимагає від його фігурантів самозреченості останнього бою.
На жаль, це досить складно без активізації державних програм підтримки та створення вільного майданчика-випробовувального полігону для нових форм, адекватних дорослому культурному діалогу на міжнародному рівні. Адже варто усвідомити, що театр — це атрибут державного престижу та елемент культурного дрес-коду, без якого в Європу ну ніяк. В той час, як український театр, зараз далеко по-за контекстом: законсервований та інфантильний. І доки режисери незалежного театру закладатимуть власне майно, аби реалізувати свої ідеї — ситуація з місця не рушить.