Розказуючи про “ліквідацію” пам’ятників радянської доби з публічного простору міста пан В’ятрович неодноразово вдавався до дефініції “твір мистецтва”. Так, наприклад, з його слів, пам’ятник Щорсу в Києві є твором мистецтва, котрий має бути збережений, але переміщений. Очевидно у представників ІНП та київських чиновників досить специфічне уявлення про твори мистецтва. Такі, в яких немає місця поняттям “архітектурний ансамбль” та “формоутворюючий елемент міського простору”. Оскільки саме ці поняття є вагомою причиною того, що пам’ятник Щорсу має залишатися там, де він був встановлений 1954 року.
Володимир В’ятрович і Володимир Прокопів у своїх висловлюваннях завзято апелювали до голосу експертної ради по визначенню мистецької цінності об’єктів, котрі підпадають під дію Закону про декомунізацію. Можу запевнити, як учасниця цієї експертної ради, що жоден з учасників прес-конференції навіть не спромігся ознайомитись з наданими комісією рекомендаціями. Наведу кілька випадків принципових розбіжностей між рекомендаціями експертів та діяльністю київської влади: комісія рекомендує збереження пам’ятника чекістам – пам’ятник зруйновано; комісія наполягає на недопустимості демонтажу та переміщення монументальних мозаїк – зруйновано мозаїчну стеллу на вулиці Богданівській; комісія переконує, що пам’ятник Щорсу має бути збережений в автентичному вигляді і на тому ж місці, де і встановлено – ініційовано обговорення перенесення його до музею…
Виходить, що для легітимізації своїх, не зовсім законних дій (йдеться про п. 3 статті 4 Закону України “Про засудження комуністичного та та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, де говориться про те, що дія Закону не поширюється на публічне використання символіки у творах мистецтва, створених до набрання чинності цим Законом) варто лише задекларувати наявність експертної комісії та використовувати її як прикриття від звинувачень у перевищенні повноважень. Іншими словами: нехай комісія працює, а нам своє робить.
Причому, схоже, що риторика про створення музею – така ж “захисна реакція”, як і риторика про експертну раду. Заяви про створення музею звучать вже рік, але далі справа не йде. Демонтовані пам’ятники або зникають безслідно, або руйнуються. В травні 2015 року бронзова скульптура “Комсомольцям 1920-х років” видатного українського майстра Г. Сороки була повалена вночі групою невідомих осіб. Причому, цей об’єкт знаходився у переліку пам’яток монументального мистецтва національного значення. Хто буде відповідати за таке правопорушення і де сьогодні знаходиться цей твір?
Демонтаж пам’ятника чекістам у свято Дня Києва під час проведення Мегамаршу вишиванок, це що - невгамовне прагнення до символізму? Чи спроба зробить все по-тихому і непомітно? Хто буде відповідати за “прикру помилку” яка сталася під час демонтажу скульптури, в результаті якої пам’ятник було розбито на друзки спеціальною важкою технікою?
Я сподівалася отримати відповіді на ці та інші питання під час прес-конференції, вона ж, начебто, для цього і була організована. Та, як виявилося, відзвітувавши, спікери прореагували (саме “прореагували”, оскільки більш-менш змістовних відповідей ніхто із учасників не давав) на кілька запитань і несподівано завершили подію, пояснивши це тим, що пан В’ятрович поспішає на роботу. Знову ж таки питання: невже робота голови Інституту Національної Пам’яті не передбачає тлумачення ініційованого ним декомунізаційного закону та роз’яснення процесів, спричинених дією цього закону?
І чи хто-небудь зможе за все це відповідати?