Це воєнізоване літо, ясна річ, вносить свої різкі корективи в усі події, і то не лише в Україні. Тому вже сам факт, що фестиваль відбувся – своєрідна маленька перемога. На відкритті (що зазвичай бувало досить неформальним) директорка Wiz-Art’у Оля Райтер чи не вперше виступила з промовою. Основний меседж її найкраще був сформульований англійською: «Shoot films, not guns».
Короткий метр Wiz-Art 2014 намагався насвітлити з точки зору його актуальної функції. Кіно (і його створення) як спосіб подолати депресію, переосмислити, пережити. Покази як сеанси групової психотерапії. Фільми як спосіб транслювати свою правду у світ.
Шимон Стемплевскі, член журі фестивалю, директор польського Short Waves Festival та президент фундації Ad Arte, дуже влучно прокоментував слоган цьогорічного Wiz-Art’у «Сильніше, ніж зброя»:
«Я б дуже хотів, щоб ми зовсім не говорили про це... Я радів би, якби цей контекст не був таким сильним зараз. Ми живемо у ХХІ столітті, і здавалося б, навіщо нам армія, а з’ясовується, ось навіщо... Це мене лякає. Втім, фільм як один із найсильніших медіа має шанс змінити щось у людському мисленні, тому для мене кіно – сильніше за зброю. Зброя лише руйнує, але нічого не змінює... Насилля не змінює. Тут з’явилося кілька дуже сильних фільмів; лишається сподіватися, що з часом вони щось змінять. Бо ситуація, яка склалась, думаю, нікому не видається “цікавою”».
Кіно як документ моменту
Особливий акцент Wiz-Art 2014 зробив на документалістиці – і це теж, очевидно, вимога часу. Окрема документальна позаконкурсна програма Doc.You продемонструвала публіці різноманітні за стилями і темами фільми: від щирих емігрантських інтерв’ю югославів у Швейцарії («Маленька Югославія», Нікола Іліч, Швейцарія, 2013) до імпресіоністського жіночого автопортрету через призму материнства та віддаленої культури («Все змінюється», Мартін Асселін, Канада, 2014).
Одна з трьох членів журі – Катерина Горностай – також представляла документалістів, і у окремому майстер-класі акцентувала на «проблемах з реальністю» в молодому українському ігровому кіно. Складно з нею не погодитись: серед українських фільмів і в міжнародній, і у національній конкурсних програмах лише кілька (за винятком анімацій) справді викликали довіру і занурювали у створений ними світ – «Прості речі» Олександра Ратія і «Бабушка» Аліни Горлової. Натомість «Віолончель», що, як і «Прості речі», потрапила у міжнародний конкурс, викликала відчуття надмірної награності і на рівні мовлення персонажів (вічна українська проблема), і моментами навіть на рівні їх жестів і дій.
Читайте такжеНа гребне "новой волны". Молодые украинские режиссеры
Окремою атракцією стала низка безкоштовних показів від «Вавилон’13» та дискусія за участі режисерів, що зібрала справжній аншлаг. Підбірку для показів формувала команда фестивалю, і метою було створити новий досвід колективного перегляду web.doc-відео. За словами Жанни Озірної, вони відбирали ті ролики «Вавилону», які не потребують додаткових коментарів і просто показують певні фрагменти реальності – від веселих і милих до драматичних і депресивних. Історія з відкритим кінцем та широкою амплітудою емоцій, добірка вавилонців справляла на глядачів однозначне враження: сльози, і ще раз сльози. Для багатьох це була також оповідь про себе самих, і оскільки наразі вона ще не закінчена, повного катарсису досягнути не вдається; хіба що озирнутися на минулі півроку з подивом і болем.
Переможці і переможені
Українська національна панорама (яку цього року теж оцінювало журі), тим не менш, продемонструвала палітру тем, віддалених від актуальної соціально-політичної проблематики: метафізичні роздуми, фантазування, настроєвий відеоарт та кілька простих життєвих історій. Натомість анімації потішили якістю і різноманіттям: мандри у яскравих світах дитинства, майстерно виконані у техніці пікселяції («Вигадка» Катерини Чепик), традиційно-жартівлива пластилінова історія з українських народних казок («Дідочок задумав женитись», Юрій Борисенко), коротка і темна, алюзійна до останніх випусків українських новин, «Холодна війна» Юлії Проскуріної та, нарешті, переможець українського національного конкурсу – динамічна і життєствердна «Жуйка» Ольги Макарчук. «Бути жуйкою протягом восьми хвилин цікавіше, ніж бути людиною» – підсумувало своє рішення журі.
Режисер Ізмаель Нава Алехос, гість фестивалю з Мексики, чий фільм «Собаче серце» був у програмі відкриття, теж відзначив: «Особливим приємним сюрпризом для мене в українській програмі стала анімація. Її якісний рівень досить високий. І ще мені сподобалося, що усі режисери дуже молоді. Це добре: чим раніше ти почнеш, тим більше буде практики».
До слова, анімації у освітній програмі було присвячено два з чотирьох майстер-класів: історичний екскурс від Микити Лиськова та практикум з колективного творення від переможниці українського конкурсу Ольги Макарчук. Обидва зібрали чимало слухачів і учасників, тож зацікавлення до анімаційного кіно досить відчутне.
Журі – Катерина Горностай (Україна), Шимон Стемплевскі (Польща) та Гюнільд Енґер (Норвегія) – вирішило, крім п’яти стандартних, вручити ще дві спеціальні відзнаки. Їх присудили британській комедії з подвійним, серйозним дном «Тушковане м'ясо та пунш» (Саймон Елліс, 2013) та драматичній історії стосунків поколінь «Честь» (Павел Веснаков, Болгарія/Німеччина, 2013). За найкращу операторську роботу відзначили метафоричний голландський фільм «Урожай» (Хая і Нір Хертог&Надлер, 2013). До речі, це був чи не єдиний фільм у конкурсній програмі, що промовляв до актуальних українських тем хоча би на рівні алюзії. «Повстання» поодиноких олив, жорстоко придушене спецбійцями, зняте спокійним поглядом – так, ніби розказують притчу; а наприкінці замість очікуваної тиші ми чуємо густий шелест цілого гаю і бачимо трепет зелені звідусіль.
Нагороду за найкращий сценарій отримав британський фільм «Партнерство» (Адріан Сітару, 2014): несподівано побудована ніби-то проста сюжетна лінія, живі і емоційні, справжні діалоги і хороший гумор цілком заслуговували на відзнаку. Приз за режисуру відправився у Німеччину – фільм «Де ми» Ілкера Чатака точними і різкими штрихами розказує щемку історію матері і маленької доньки, яка виявляється дорослішою за свою залежну від наркотиків маму, і обирає прийомну сім’ю.
Гран-прі Wiz-Art 2014 у міжнародній програмі дістав польський фільм «Вбити тітку» Матеуша Гловацкі. Півгодинна трагікомічна і детективна, психоделічна історія за мотивами недописаного роману Анджея Бурса, переглядається на одному диханні. Встигаєш і поспівчувати, і роздратуватися разом з героєм, і вжахнутися, і сприйняти усе як жарт… Як вдало сформулювали журі: «Фільм є досконалим балансом між нереалістичною історією та переконливою її подачею. Описати його складно – просто потрібно дивитися».
Знімайте фільми!
Wiz-Art від самого свого виникнення виконував функцію більше демонстративно-ознайомчу: показати у Львові, що знімають у світі. Проте, протягом семи років можна відстежити помітну зміну напрямків роботи. Поступово розширялася програма ретроспектив, знайомство з закордонними фестивалями та кіношколами. А від 2012 повноцінною частиною щорічної програми фестивалю стала Wiz-Art Lab, що згодом переросла у Wiz-Art Film School, де запрошені гості дають настанови молодим аматорам. Інші успішні проекти формації – еко-дружній Rover Film Festival (де електрику генерують педалі глядачів) та урбаністична партнерська ініціатива klaster.in.ua, що працює над ревіталізацією віддаленого району Львова. «Від відтворення до створення» – так можна було би означити загальний розвиток фестивалю.
Короткометражки, переглянуті у великій кількості, зазвичай лишають по собі дуже розмаїте враження – загальна картина сильно залежить від лінійного порядку, і буде суто індивідуальною для кожного глядача. Не певна, чи можна цьогорічні фільми Wiz-Art’у звести під спільним знаменником слогану «Сильніше, ніж зброя» – особливо, у теперішніх умовах. Чомусь більше спадає на думку мотто української молодої програми Wiz-Art 2012 року – цитата з Олександра Довженка: «Плачте, але знімайте!».