той самий день я абсолютно випадково відкрив для себе Ольгу Акулову.
Хто така Ольга Акулова — зараз майже ніхто не знає, але скоро, гадаю, про неї будуть знати всі.
Правда, якщо Крим та Донбас, за Планом Андруховича, буде од’єднано, можливо, Україна так і не встигне дізнатися про цю неординарну дівчину. Хоча тоді вона точно стане зіркою сучасної російської музики — так що все одно, не загубиться.
Отже, Ольга — така собі донецька співачка, автор власних пісень. До того ж, співає лише українською мовою. І не тому, що якась затята «бандерівка», «націоналка» чи «свідомітка», а просто їй так подобається. Сама пише музику та слова, разом з командою роблять аранжування — виходять дуже цікаві, як на мене, композиції.
Я натрапив на неї абсолютно випадково — в Інтернеті. Це Петра Наліча розкрутили завдяки «YouTube». Ольга маловідома ще навіть в Інтернеті — її знають хіба що в Донецьку та на тих фестивалях, де вона співала.
Порівняти її можна, мабуть, з Ольгою Богомолець постгітарного періоду (здається, вони навіть зовнішньо схожі), але у Ольги Б. лірика більш романсового типу, побудована на складних текстах — Ліни Костенко, інших «шістдесятників» та інколи своїх власних.
У Ольги А. тексти не так романсові, як, скоріше, пісенні.
Її можна також порівняти ще з одною пісенною дивою українського музичного простору — Марією Б., але у Бурмаки на першому місці — гітари, рок-традиція і своєрідні тексти, які не є ані романсовими, ані пісенно-естрадними, а, скоріше, авангардними словобудовами.
Як на мене, Ольга А. з її навколоджазовим драйвом найбільш близька до естетської російської співачки, широко відомої у вузьких колах, Ірини Богушевської. Наприклад, композиція Ірини Б. «Наперегонки с волной» про те, як лірична героїня, що перетворилася на дельфіна, зве свого обранця у високий світ тонких матерій, а він реально гальмує і «не доганяє»:
Не броди по берегам пустынным,
Не зови, не жди — и не грусти.
Если б только смог ты стать дельфином,
Нам бы было по пути.
Если бы вошёл ты в эти воды,
То теперь бы наравне со мной
Под огромным небосводом,
Невесомый и свободный,
Мчался наперегонки с волной.
У Ольги А. подібне жіноче почуття досади до партнера, що «не доганяє» тонких світів, в пісні «Злітай»:
Не кажи тих слів, що ранять нас до болю,
Не звільняй серця з солодкої неволі,
Подаруй той подих, що бентежить душу.
Знаєш сам, що першим крок зробити мусиш.
Любий, коханий, не край мого серця
— Самотнє воно з горя в прірву зірветься.
Дай йому шанс розчинитись в твоєму!
Дай!Дай! Дай! Дай! Дай! Дай!
Поглядом вкрий, надією повним.
Ми з тобою разом — в одному човні.
Крила одні на двох з тобою.
— Злітай!Мій коханий, злітай!
З музикальної точки зору у Ольги А. бачимо мікст ліричної пісні та міського романсу, а також цікаві джазові та латиноамериканські акорди, гармонії та ритми.
Але, за логікою Андруховича, Ольгу слід переселити до Росії — разом з її рідним Донбасом. Або примусово — вивезти до Львова.
Не хочу перелічувати імена Стуса, Голобородька, Світличного, Емми Андієвської, Івана Дзюби, Анатолія Солов’яненка, Володимира Сосюри, Олекси Тихого, бо і так зрозуміло, що без Донбасу історія України та української культури була б зовсім іншою.
Нещодавно, навесні, Перший канал російського телебачення (колишнє ОРТ) представив справжній шедевр власного виробництва — документальний фільм Леоніда Парфьонова та письменника Олексія Іванова «Хребет России» — про Урал. Виявляється, це настільки загадковий і невідомий регіон, що про нього можна розказати ледь як не про Ельдорадо.
Дивлячись те кіно, я постійно ловив себе на думці: адже Донбас — не гірший за Урал об’єкт для постмодерного естетського описання. Хіба що його історія склалася пізніше за уральську, тому там немає стільки привидів з минулого та скелетів у шафах. Хоча, щодо скелетів, то на Донбасі їх точно не менше, але не у шафах, а у шахтах.
Ну а Крим, як відомо, це просто окрема планета, хоч і добре відома. Про Крим можна говорити безкінечно. І ніхто не винний в тому, що Перший російський телеканал знімає цілий серіал про «Русский Крым, который мы потеряли», а жоден з українських не знімає власної кримської телевізійної історіософії.
Гадаю, відкриття Донбасу для усієї України — ще на часі.
Якщо, звісно, згідно з Планом Андруховича, його не відріжуть од України та не приєднають до Російської Федерації. Але тоді про Донбас Леонід Парфьонов неодмінно зніме дуже гарне кіно — на що поки не спромоглися українці.
Зрозуміло, що сепаратизм в Україні — феномен не стільки кримсько-севастопольсько-донбасівський, як галицький. І якби не Центральна Україна, яка є «хартлендом» і головним генератором української ідентичності, ніякої Великої України ніколи б не було навіть у мріях — була б західноукраїнська Рутенія та Південно-Східна Новоросія.
А вообще-то лично для меня, как москвича, разницы между Львовом и Донецком почти не существует: и там, и там говорят на искалеченном, неправильном русском литературном языке — «русском-для-бедных», лексика которого примерно на 30% беднее лексики «российского русского». Кроме того, в русском литературном языке не существует фрикативного «Г» и слова «ШО».
И во Львове, и в Донецке господствует несубъектное самоощущение — одни (и среди них Юрий Андрухович) видят себя провинцией империи Габсбургов, другие — «опорным краем» Советского Союза. И там, и там памятники историческим персонам воспринимаются как политические манифесты.
И во Львове, и в Донецке господствует специфическая украинская политическая культура, не имеющая почти ничего общего с российской моноцентрической политической культурой (донецкая любовь к иерархии имеет нероссийское происхождение и поясняется прежде всего влиянием заводского уклада в социально-экономической сфере). Поэтому в России невозможна никакая Оранжевая революция, зато возможен «русский бунт», который, по словам «Нашего Всего» (Пушкина, кто еще помнит), бессмысленен и беспощаден — хоть во времена Пугачева, хоть в 1917 году, хоть в 1993-м. И во Львове, и в Донецке у людей учащается пульс, если они слышат фамилии Бандеры и Шуевича. А россиянам, по большому счету, по барабану и Бандера, и Петлюра, и Мазепа.
В конце концов, в Украине даже терактов не было — до известной трагедии в Запорожье.
В общем, сомневаюсь, что России и россиянам нужны эти самые, столь любимые Юрием Андруховичем регионы — Донецкая и Луганская области, Автономная республика Крым и город-регион Севастополь.
Да, возможно, они нужны российскому историческому самосознанию и самолюбию.
Но уж точно не нужны ни российскому Пенсионному фонду, ни российскому федеральному бюджету.
Так что в этом отношении Юрий Андрухович не одинок.
Взагалі, я, як і багато інших, довго чекав на новий роман Андруховича. Або на його нові вірші. Або, принаймні, на нові тексти для групи «Мертвий Півень» — щось на кшталт «Сто баксів на місяць, і всі тебе трахають, трахають». А замість цього — заява про Крим та Донбас.
Хоча чому б не припустити, що ця сепаратистська епопея є оригінальною рекламною кампанією з розкрути нового шедевру?
Адже не нам з вами вчити Юрія Андруховича селф-піару…
P.S. Як на мене, найкраща пісня серед творів Ольги Акулової, «Злітай».
Є також «Царівна».
Композиція «Зорепад» — не найбільша перлина з творчості Ольги: на одному обласному радіо була програма пісень на замовлення «Вас вітають рідні, друзі, знайомі», більшість пісень звідти, окрім загальновідомих шлягерів, за саундом та образністю нагадували оцю.
Симпатична композиція і «Недоказана казка», але якби Ольга придумала тільки її, я б, певно, про неї тут не писав. Там є надзвичайно цікавий тембр, схожий на вірменський дудук, що робить композицію незвичайною.
Гарний блюз «Вітрила»