Отже, як бачите, нічого особливого серед цих фобій немає. Трапляються все ж таки набагато специфічніші страхи. Один із них, до речі, мені якось довелося відчути. Йдеться про настільки буденну й життєво необхідну справу, як відвідування туалету. І вже згадувана клаустрофобія тут ні до чого.
Раніше мені ніколи й на гадку не спадало, що туалет може бути небезпечним. От хіба що пригадую, як почув у маршрутці про якогось бідолаху, що сильно отруївся кавуном. І коли вчергове забіг до туалету, втратив свідомість і вкрай невдало упав. У лікарні спершу ніяк не моли вирішити, що становить більшу загрозу для його здоров‘я: гостре отруєння чи якісь унікально складні переломи. А втім, у цьому випадку туалет – лише декорація, а не істинне джерело кошмару.
Для мене ж усе змінилося, коли в місті з’явилися перші біотулети. Вони від початку мали дві особливості, про які й дотепер дбають відповідні муніципальні служби: їх завжди не вистачало, а загидженість цих кабінок – взагалі окремий соціокультурний феномен. У такому туалеті – доволі хиткій пластиковій конструкції – мене незмінно навідує запитання: а що, як ця кабінка перекинеться дверима донизу?
Тривалий час я вважав, що це така моя індивідуальна фобія, аж поки прочитав оповідання «Дуже тісний кут» з останньої книжки Стівена Кінга, збірки новел «Коли впаде темрява». Кінг взагалі дуже любить відповідати на запитання своїх фобій у письмовій формі. Його герой цілу долу боровся з лайном у цій пластиковій домовині, аж поки звільнився (ціною надзвичайних зусиль). Почасти письменник поєднав цю новітню фобію ери біотуалетів з класичним страхом замкнутого простору, про який віртуозно писав ще Едгар Алан По в оповіданні «Дочасний похорон».
Комбінація фобій у виконанні Кінга, безперечно, дуже переконлива, але ще за рік до прочитання його туалетного горору я щодня спостерігав з вікна свого будинку не менш страшну картину. На одному з будівництв регулярно повторювався такий ритуал: кран доправляв нагору туалетну кабінку – це був своєрідний шпиль будівлі, що росла на очах. Ця кабінка часто зависала у повітрі, піднімалася та опускалася: коли завершували поверх, коли закінчувалася зміна тощо. Щоразу, як мені випадало бачити біотулет у повітрі, по шкірі пробігали комахи. Якби з тієї кабінки раптом пролунали крики та прокльони, я б навіть не здивувався. Я, звісно, не Стівен Кінг, але найбільший жах відчуваю саме тоді, коли намагаюсь уявити себе на чиємусь місці. Адже власні фобії – найкращі будівничі навколишньої реальності. Навіть не хочу думати, що я відчув би, коли б одного ранку побачив на цьому ж будівельному майданчику, біля підніжжя багатоповерхівки цю біотуалетну кабінку, перекинуту дверима донизу. А на її понівеченому, розтрощеному корпусі – уламок бетонної плити.