Всі селянські культури світу об’єднує спільний ідеал. Селянин за жодних обставин не погоджується, що хтось окремий має право багатіти швидше за громаду. Нехай краще усі лишаються бідними. Збагачення євроатлантичних народів почалося саме з подолання цього уявлення про соціальну справедливість. Ще триста-чотириста років тому там зникла класична сільська община, відповідно відбулася модернізація свідомості. Макс Вебер пов’язував її з принципами протестантської етики. Сучасні дослідники наголошують на кількох паралельних культурно-організаційних джерелах європейського розселянення (себто, модерну).
Почалося ХХІ століття, але більшість українців залишається в межах старосвітського общинного мислення. Бідність толерується, успіх вважається непокараним злочином. Зазвичай прийнято казати про тотальну «заздрісність», котра буцімто притаманна «нашим». Насправді міф про «жабу-душительку» є лише міфом. Коли Іван не спить вночі, молячи Всевишнього, щоби у Василя корова здохла, його мучить не заздрість. Йому не дає спати віковічне селянське прагнення справедливості, міцно вмонтоване у найглибші, найфундаментальніші структури його психіки.
Народна традиція стверджує: багатство не має праведної основи. Цю істину стверджують дитячі казки, де багатій обов’язково є товстим негативним персонажем. Цю істину підкріплює класична література з її сентиментальною «народністю для бідних». На цій істині успішно паразитують політики всіх видів і кольорів – від крайніх правих до Петра Симоненка. Можна піддати її сумніву. Її можна системно критикувати. Але вишкрябати її зі свідомості неможливо. Якщо її вбити, разом з нею помре дух народної традиції. Адже ким був з точки зору сучасної «теорії успіху» Тарас Шевченко? Правильно, звичайнісіньким невдахою з безнадійно домодерним мисленням. Тому жодний «культурний Мічурін» не зможе схрестити «Кобзар» з принципами Карнегі. Переможе або традиція, або гуманітарні технології самоствердження західного типу.
Західні культурологи вважають, що «культ бідності» базується на теоріях і практиках колективного виживання. В народній пам’яті зберігаються спогади про війни, епідемії і голодомори. Спогади про те, що всі ці катастрофи долалися виключно солідарним колективним напруженням етносу. Окремі особистості відмовлялися (або їх «відмовляли») від заможності і комфорту в ім’я виживання роду. Культурологи кажуть, що подібні «колективні інстинкти» втратили свою актуальність у технічно розвинутому глобалізованому світі. Що у сучасних умовах жодний общинний колективізм не врятує від катастрофи на штиб Чорнобильської. Що при подоланні подібних катастроф важливішими є принципи професіоналізму, корпоративної дисципліни та особистої відповідальності. Можна сперечатися, але щось у тому є.
У ХХ столітті найвідомішою війною між селянським і технологічним типами суспільного мислення була війна сицилійської «Коза ностра» проти державного апарату Сполучених Штатів. Італійські селюки-мафіозі, спаяні общинним принципом «омерти» (кругової поруки), програли цю війну бюрократичній машині, організованій на технократичній основі.
Але ніхто не знає, які сюрпризи чекають людство у столітті двадцять першому. Адже нам колись вже пояснювали, що капіталізм вступив у безкризову стадію суцільного процвітання. Й де тепер усі ті гарвардські і йєльські «пророки безкризовості»?
Сільські цивілізації вмирають по всій планеті. Вмирають з різною швидкістю. Завдяки колективістській антиринковій ідеології, яка панувала в СРСР, українська сільська цивілізація напівколоніального типу розкладалася повільніше і тепер опинилася в оточенні більш модернових (відповідно, багатших та успішніших) соціумів. Кажуть, що вуйкові з городом ніяка світова криза не страшна. Але й успіх тому вуйкові не загрожує. Отак ми й висимо. Поміж випасом і автостоянкою.