«Коли я думаю про кіно, я, перш за все, думаю про історію»: інтерв’ю з режисером Віталієм Гавурою

Віталію 26, у цьому році він закінчив КНУТКіТ імені Карпенка-Карого за спеціальністю кінорежисера. Його короткометражний фільм «Чачьо», центральним персонажем якого є гей із традиційної ромської родини, отримав приз ФІПРЕССІ на цьогорічному ОМКФ. Ми розпитали Віталія про творчий шлях, особливості режисерського ремесла, роль кінематографу й улюблені стрічки.

Ми зв’язуємося з Віталієм за допомогою всім обридлого Зуму, оскільки я маю симптоми респіраторної хвороби. Він сидить в ресторані «Аляска»: «Тут так пафосно і так дорого, що я думаю: боже, якого хєра я сюди приперся… Ну, кави поп’ю». Схоже, розмова буде невимушеною.

Віталія Гавура
Фото: ОМКФ
Віталія Гавура

Я розпочинаю з питання про його перший вибір освіти – театрознавство у Карпенка-Карого. «Ого, ви аж звідки вирішили копати!», – сміється він. Своє рішення вступити спочатку на театрознавство він пояснює тим, що «на режисера не дуже добре йти вчитися в 17 років», потрібно ще якось вирости. Тому він прийняв свідоме рішення «спочатку повчитися теорії, здобути якийсь життєвий досвід, пошукати себе, потинятися по різних місцях, а вже потім, у більш свідомому віці, прийти до режисури; що власне і сталося в 24 роки». Перед тим, як піти на режисуру кіно, Віталій деякий час ще навчався на режисурі театральній, яку також розглядав «як певний досвід, пошук». Однак із самого початку він знав, що хоче займатися кіно, «просто довго до нього йшов». 

Початковий вибір театру як сфери навчання був зокрема зумовлений атмосферою любові до театру, що панувала у Ліцеї мистецтв, у якому Віталій навчався в рідному Херсоні. Там театр усі любили, і йому здавалося, що він його теж любив. Але насправді, зазначає режисер, «ніякої любові до театру немає». 

Водночас Віталій добре відгукується про українську театральну школу режисерів, яка зберігає тяглість із «тих самих часів», вчителі якої «ще Товстоногова знають» (Георгій Товстоногов, радянський театральний режисер і педагог – прим. авт.). Ця школа, на думку режисера, ще жива, як у Києві, так і в деяких інших обласних центрах. На відміну від кіношколи. «Хоча майстер, до якого я потрапив [Юрій Терещенко] теж «тягне» знання ще з тих років. Але є він, ще два майстри, і власне все. Це дві-три майстерні. На всю Україну!». Тому театральний досвід, говорить Віталій, це досвід фундаментальний: «коли приходиш у кіно після театру, то ти вже в режисурі розумієшся, знаєш, що це взагалі таке, як воно влаштовано». У 2017 році Віталій навіть зрежисерував у театрі «ДАХ» постановку «Мама завжди захистить», яка тематично є близькою до «Чачьо» – порушує проблеми сімейного насилля і неприйняття ЛГБТ+.

«У роботі з театром і кіно, – відповідає режисер на моє наступне питання, – головна різниця, мабуть, у тому, як ти мислиш, коли вигадуєш. Тобто, що відбувається у тебе в голові. Якщо у тебе в голові ось ця рамка (кадр), тобто екран, то ти не можеш нічого з цим зробити. Навіть коли я вигадував виставу, в голові завжди був кадр. Головна відмінність у цьому. Коли ти приходиш на знімальний майданчик, ти просто переносиш те, що в тебе є в голові, на задачі оператору, на екран плейбеку. Ти вже відчуваєш цей простір максимально комфортно, ти точно знаєш, як воно має бути. Ти це продумав, ти це промалював, ти собі нафантазував і всім пояснив. А з театральною практикою трішечки інакше: ти маєш конвертувати ще раз свою фантазію на ось цей 3D-світ реальний, який зовсім інший, ніж у твоїй голові, який існує за іншими законами. Через це часто я не розумів, чого я хочу від акторів, чого я хочу від цього простору, я його не відчував. Я приходив на репетиції розгублений, і мені потрібно було багато часу, аби тут і зараз вигадувати. А з кіно все-таки ти приходиш вже готовий, знаючи, чого ти хочеш».

Також Віталій має досвід роботи на телебаченні, і це досвід поганий – «розчарування всього життя». «Телебачення – це проходной двор: повний хаос, повне нерозуміння того, що і навіщо ми робимо, халтура. Рівень нашого телебачення, мабуть, непоганий, на відміну від того, яким він був раніше, не знаю. Мабуть, воно якось розвивається. Але те, що я бачив, – це просто повний хаос і якесь таке ставлення до людини взагалі як до собаки. Я працював на реаліті-шоу, і там героя просто набухують водкою, а потім знімають, як він б’ється зі своєю дружиною. Тому що потрібне шоу. Або там ці, «Від пацанки до панянки» – там їх спеціально збухівають, аби вони влаштовували весь цей треш, ригали, сцяли одна на одну і так далі. І це наше телебачення. Окрім цього, є якісь і хороші проекти, мабуть, але щось мені не щастило». 

Працюючи над фільмом «Чачьо», Віталій брав участь у проекті Coming Out of Isolation 2.0., спрямованому на подолання дискримінації, ксенофобії та упередженого ставлення до представників(ць) ЛГБТ+ спільноти в Україні. Завдяки цьому проекту йому зокрема вдалося поглибити знання про відео-арт і сучасне мистецтво. Бо до цього «десь на експресіоністах у мене все закінчувалося». А так була нагода ознайомитися з кількома книгами про мистецтво, що справили сильне враження. Зокрема з роботами «Що таке мистецтво?» (What Art Is) Артура Данто і «Коротка квір-історія мистецтва» (A Queer Little History of Art) Алекса Пілчера. А особливо сподобалися «Що це взагалі таке?» Вілла Ґомперца і «Мистецтво після філософії» (Art after Philosophy) Джозефа Кошута. Режисер згадує тезу однієї з книг: «мистецтво – воно як сон, у якому є якась фішка, якась ідея». Сон як щось, що неможливо артикулювати, щось невловиме.

Цікаво, що використання сну, чи можливо, фантазії, як художнього прийому сприяло сюжетній цілісності й переконливості стрічки «Чачьо». Таке рішення також допомогло пом’якшити досить трагічні події цього фільму, зробити його фінал більш оптимістичним і відкритим. Віталій розповідає, що рішення використати такий прийом з’явилося вже під кінець роботи над сценарієм і ближче до початку фільмування, «мабуть, десь під кінець резиденції [Coming Out of Isolation 2.0]». Імовірно, до такого сюжетного ходу, продовжує режисер, його підштовхнув своїми влучними запитаннями художник Кирил Преображенський, один із запрошених лекторів проекту. До цього моменту сценарій, зазначає Віталій, мав певні нереалістичні елементи. Які зокрема були зумовлені бажанням режисера не розпиляти сюжет у просторі й часі. Оскільки «Чачьо» – це короткометражна робота, було важливо, щоб усі події були сконцентровані поруч одна з одною: центром тут є весілля, і все відбувається впродовж доби. 

Репетиції сценарію «Чачьо» тривали три місяці. Віталій з акторами розібрали і детально пропрацювали кожну сцену. Такий підхід дає змогу зекономити час і зусилля в процесі фільмування, зменшити кількість режисерсько-акторських дублів. А це дуже важливо, тому що «коли знімаєш, є мільярд, просто мільярд причин, аби ти цей кадр не зняв». «Ми одного разу ганяли мух з кімнати, тому що не могли записувати звук. Відбувається просто все. Виключається камера, закінчується флешка, стає комусь погано, хтось помре, хтось народить – відбувається просто хаос. І от якщо ви з акторами не будете знати, що ви робите і навіщо, не будете дуже добре до цього готові, то всі ці обставини вас зіб’ють з пантелику, і ви витратите багато часу, аби тут, на площадкє, шукати “зерно образу”, коли у вас розряджається щось із техніки. 

Бюджет «Чачьо» склав 500 000 грн. 100 000 надав проект «Coming Out of Isolation», а основним донором був фонд «Відродження». Відповідаючи на питання, де молодому режисеру чи режисерці шукати фінансування для кіно на соціально важливі теми, Віталій загадує також фонд Гайнріха Бьолля, House of Europe, USET, посольство Голандії, посольство Швеції, Український культурний фонд. Однак це здебільшого малі гранти, тобто до 500 000 грн. Цього вистачить хіба що на короткий метр. І то, «якщо всі працюватимуть за спасибі і за смачні бутерброди, за якусь символічну зарплату». Щоб рухатися далі, потрібно набагато більше. І тут, звісно, основне джерело – це Держкіно. З готовим фільмом молодому режисеру треба подаватися на фестивалі, а потім – на фінансування від Держкіно. Що й планує на наступний рік сам Віталій.

Разом з Марією Ряпуловою він працює над сценарієм повнометражного фільму. «Сценарій писати важко, нікому не раджу писати самому. Якщо ви, звісно, не Квентін Тарантіно». Щодо теми фільму – «Яка може бути у нас тема, якщо в Україні йде війна?». «Як можна собі уявити, що завтра, не дай Бог, у Франції починається війна, а Міхаель Ханеке продовжує знімати третю частину “Happy end”?». Для Віталія важливо, щоб його перше слово в кіно було чесним, доречним і висловлювало його світоглядну і громадянську позицію. «Тому, звісно про війну. На жаль».

Режисер дуже тепло відгукується про останні фільми на тему війни в Україні. «“Бєс” – просто прекрасний фільм. Я би його, звісно, абсолютно по-іншому змонтував – мені здається, що там режисер навалив усе, що було. Але історія дуже крута. Вона дуже чесна, дуже справжня, вона надзвичайна. А «Атлантида» – це просто… Я без сліз не можу взагалі говорити про це кіно. Тому що це одне з найбільших моїх потрясінь в мистецтві. Наскільки це геніально зроблено, це навіть неможливо передати словами. І він [Валентин Васянович] – це, звісно, абсолютно наш такий геній… Сидів, сидів… Його попередня картина, “Рівень чорного”, мені дуже не сподобалася. Якась історія там така, для мене незрозуміла. І тут на тобі. Сидів, сидів, і зняв ну просто неперевершений шедевр. Він вже ж не просто про війну, а взагалі, про такі речі, які ти не можеш навіть вербалізувати».

Наступне моє питання стосується того, чи можна розділити ідеологію фільму і сам фільм, чи можна насолоджуватися стрічкою, чия ідеологія тобі чужа (наприклад, фільмами Лені Ріфеншталь). «А чи можна дивитися «Народження нації» Гріффіта, який був расистом і підтримував ку-клус-клан? Складне питання. Наш світ взагалі дуже складний. Не знаю, мабуть, не можна. Принаймні я це в голові тримаю. Але не можу не насолоджуватись. Хоча, звісно, більше мене захоплює і вражає, скажімо, Пазоліні і його антифашистське кіно. Чи Вісконті. Для мене особисто цей факт причетності людини і самого фільму до якогось трешу, до фашизму чи якихось інших жахливих речей, цей факт має значення. Але чи має це значення об’єктивно і загалом? Твір вже є, він свого часу був доречним. От зараз фільми Хічкока – це такий сексизм! Але такий був час. Хічкок і гомофобні висловлювання робив. Ну що його тепер, не любити? У цьому сенсі важливо вчитися на помилках, але все ж не закопувати подалі твори, що мали відношення до речей, які сьогодні нам здаються дикими».

Насамкінець, питаю про кінематограф, що близький Віталію, про стрічки, що справили сильне враження в житті. «Українське кіно люблю все. Воно все дуже близьке і прекрасне. У тому числі сучасні українські фільми, яких насправді багато. У країни, у якій відсутня кіноіндустрія, у якій помирає кіношкола, у якій взагалі… не все добре, кожного року створюється не менше двох-трьох (за останні 5–7 років) прекрасних фільмів, неймовірно крутих фільмів. У нас за цей рік «Земля блакитна, ніби апельсин», «Атлантида», той же «Бєс». У минулі роки – «Вулкан» Романа Бондарчука, «Донбас» Сергія Лозниці, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Я навіть не можу всі згадати, їх багато. Документальних стрічок просто не злічити. Документальне кіно у нас дуже міцне». 

Щодо світового кінематографу, який справив особливе враження, Віталій згадує «Токійську історію» Ясудзіро Одзу («таке кіно… просто немає слів»), «Розлучення Надера та Сімін» Асгара Фархаді («фільм просто бєшений»), «Випускний» Крістіана Мунджіу, стрічку «Вікторія» Себастьяна Шиппера, а також «Любов» Міхаеля Ханеке. Про останній Віталій розповідає: «Я його дивився три рази. Хоча, насправді, там же взагалі нічого не відбувається. І я кожного разу не можу зрозуміти, як режисер може зробити кіно на півтори години в одній квартирі, де нічого не відбувається, а ти не можеш відірвати очей. Ну тому що це щось геніальне». 

Щодо популярних режисерів, Віталій говорить просто: «Все що робить Тарантіно, все, що роблять Коени, Спілберг, Трієр, все це неперевершено». «Російських називати не буду. Хоча в Росії є хороші режисери. Але нехай хтось інший їх “чествує”».

«Коли я думаю про кіно, я, перш за все, думаю про історію. Якщо я дивлюсь кіно і не можу повірити в історію, не можу стати частиною цієї історії у своїй фантазії, то воно мені не буде цікавим ніколи. І мені абсолютно пофіг, яку там велику ідею хотів вкласти туди автор. Ось, наприклад, мій улюблений режисер Асгар Фархаді використовує кіномову дуже просто. Це здебільшого середні плани і статична камера. Все дуже аскетично, сіренько, невзрачно. Але яка там неймовірна історія, яка там драматургія… Ти просто не можеш оговтатися після того, як ти це побачив. Інший приклад – аскетизм румунського режисера Крістіана Мунджіу чи японського класика Ясудзіро Одзу. У них кадр просто захоплює простір, там немає нічого такого видатного. Просто ти опиняєшся там, і історія тебе захоплює. І далі, коли ти вже всередині історії, для тебе в твоїй голові починає формуватися сенс, який туди був закладений. Тільки через історію, тільки через емоційне проникнення в суть екранного твору. Коли починається естетство на екрані, коли кіно стає операторським, коли ми робимо філігранним кожен кадр (як люблять зараз робити на Нетфліксі), але не маємо хорошої думки й історії, цікавість губиться дуже швидко і ти виходиш після фільму таким же, яким прийшов».

Автор: Василь Корчевний

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram