Симулякр Шевченка у фільмі «Тарас. Повернення»

Фігура Тараса Шевченка в українців вирізана майже на підкірці – він вже не просто класик літератури та поезії, а архетипічний герой-страждалець, що не спить, не їсть, а думає про Україну. Стрічка Олександра Денисенка «Тарас. Повернення» працює саме з таким «колективно несвідомим» Шевченком, замість того, щоб показати його як реальну людину. В результаті замість цікавого біографічного фільму вийшов набір стереотипів і штампів з непоганою картинкою.

Кадр з фільму "Тарас. Повернення"
Фото: dzygamdb.com
Кадр з фільму "Тарас. Повернення"

«Тарас. Повернення» – стрічка Олександра Денисенка, що розповідає про останній місяць перебування Тараса Шевченка (Борис Орлов) на каторзі в Казахстані. Крім цього за дві години фільм покаже не тільки страждання українського поета, але і жахи царської армії, життя та побут військових і місцевих жителів, багато мальовничих пейзажів півострову Мангістау, і одразу дві любовні лінії з життя головного героя.

«Перший за 50 років фільм про Тараса Шевченка» – каже нам один з теглайнів стрічки. Зла іронія скаже протилежне – замість фільму про Шевченка вийшла млява мелодраматична історія, в якій Тарас Григорович більше схожий на забронзовілу копію самого себе з підручників української літератури, ніж на реальну особистість. Так чи можна таке кіно назвати фільмом про Шевченка?

Формально Тарас – головний герой цієї історії, але фактично вона про коменданта Новопетрівського форту Ускова (Юрій Шульган) та його дружину Агату (Ганна Топчій), яка закохана в Шевченка. Подружжя Ускових – єдині герої стрічки, які по-справжньому змінюються за дві години хронометражу. Мотивація коменданта досить проста – він бажає здихатись Тараса, щоб налагодити відносини з дружиною, яка, своєю чергою: намагається розібратись у почуттях до цих двох чоловіків. Між цими трьома героями будуть ревнощі, страждання, ще ревнощі, сльози, мовчання, а в фіналі всі отримають передбачуваний хепі-енд. Агата зрозуміє, що любов до Шевченка платонічна; Усков зрозуміє, що Шевченко любить лише мистецтво та Україну; сам Тарас не зміниться ніяк – він як є поетом-страждальцем на початку, так ним і залишиться в фіналі.

Шевченко в цьому фільмі взагалі вийшов карикатурним і досить поверховим — він тут не жива людина, а скоріше симулякр Шевченка і всіх сучасних про нього уявлень. Мученик, патріот України, поет, художник, гуманіст, поліглот, практично святий — все це є у фільмі Денисенка, але ось живої людини, за яку хотілося б переживати, тут немає. Одна з хвороб, на яку страждав Тарас перед своєю смертю, був цироз печінки, але показати світоч української літератури п’яницею на великому екрані означає позбавити його ідеальності. Якщо Шевченко вже і випиває в кадрі, то це не просто пияцтво, це пафосний жест і висміювання офіцерів царської армії. Хоча на самому початку фільму є натяк на алкоголізм Тараса Григоровича, коли герой Богдана Бенюка благає українського поета поділитись випивкою, щоб похмелитися – але і тут поет хитро відмовляє, втікаючи в іншу сцену.

Приблизно так само фільм зображує головного героя і в романтичних стосунках. В стрічці у Тараса є мінімум дві любовні лінії, або те, що їх нагадує. Однак, Шевченко в них знову поводитися як святий – тут не буде не те що натяку на секс, але навіть на поцілунок, оскільки стрічка тяжіє до того, що Тарас Григорович – створіння не від цього світу, і все матеріальне йому чуже і непотрібне. Єдині його пристрасті — це поезія та Україна. Але навіть звичайний поцілунок з однією з жінок «Повернення» міг би показати, що Тарас був реальною людиною зі своїми переживаннями та пристрастями. Натомість Денисенко не наділяє Шевченка хоча б якимись приземленими якостями, а вимальовує його як чисту абстракцію. І такому Шевченку не віриш, адже він не справжній, він – симулякр, імітація Шевченка, позбавлена гріхів.

Оператор стрічки Олександр Кришталович знімає Бориса Орлова в казахських пейзажах з любов'ю, але і цього недостатньо, щоб фігура Шевченка втратила свою забронзовілість. Проте робота з камерою в стрічці й справді тішить око, а підкреслюють її класна робота над костюмами та декораціями. З цієї точки зору фільм зроблений якісно. До того ж, стрічка може похизуватись непоганим саундтреком, який, правда, іноді нагадує роботи Йохана Йоханссона в фільмах Дені Вільньова, і в деяких сценах стає недоречною. Якщо музика Йоханссона підкреслювала саспенс в стрічках канадського режисера, то в «Поверненні» вона вставляється недоречно – от Шевченко втікає зі свого ув’язнення і починає грати максимально тривожна музика, однак візуально це ніяк не підтверджується, оскільки фільм так і не показує, що за Тарасом хтось женеться. І саме так втрачається саспенс, який повинна була б підкреслити музика, адже якщо немає реакції на втечу героя, то і використання такого музичного супроводу є недоречним.

Окремо, хочеться згадати момент, який не має відношення до фільму безпосередньо, але промовчати про нього теж не можна. В «Поверненні» досить багато російської мови, а крім цього, є казахська і навіть трохи польської. В прокаті фільм показується не з субтитрами, а з жахливим одноголосим закадровим перекладом – в кращих традиціях піратських перекладів з дев'яностих. І це страшно ріже вухо в кінотеатрі, особливо, коли беземоційний чоловічий голос переводить казахську або російську мову героїнь фільму. При цьому, деякі шматки фільму все ж показані з українськими субтитрами, що викликає ще більше питань. Чому в одних місцях закадровий переклад, а в інших – субтитри? Чому не можна було показати весь фільм з субтитрами? Невже не можна було знайти хоча б одну актрису для перекладу жіночих ролей? Ймовірно, таке рішення було прийнято в останній момент, але, чорт забирай, навіть піратські студії озвучування намагаються знаходити жіночий голос для героїнь фільмів або серіалів.

Повертаючись до самого фільму, варто відзначити, що він виявився надзвичайно нудним. Звісно, головна проблема – ніякий Шевченко, але окрім якісної операторської роботи стрічка і справді більше ні чим не вражає. В ній просто немає потужної історії. Мелодраматичні епізоди зміняються сценами катування в армії, які зміняються на черговий пейзаж на фоні якого Шевченко задумливо кудись дивиться або йде. Можливо фільм став би цікавішим, якщо з нього вирізати десь пів години. Можливо, саме цей період в біографії Тараса Григоровича найменш цікавий, але ж життя у нього було скажено насиченим. Чорт забирай, навіть історія з його похоронами була ще тією фантасмагорією, але зробити портрет українського класика через його смерть – задача складніша, ніж дві години показувати блукання і страждання поета на півострові Мангістау.

«Тарас. Повернення», мабуть, сподобається всім, хто бажає бачити обличчя української історії лише у світлих тонах. Однак, якась частина українського суспільства вже достатньо зріла, щоб брати своїх героїв і розглядати їх чесно з усіма плюсами та мінусами, а оскільки в «Поверненні» був обраний старий радянський підхід, то і прогресивній аудиторії стрічка навряд чи сподобається.

Автор: Кирило Пищиков.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram