Точка сидіння…
Мій життєвий і політичний досвід переконує мене геть в іншому.
Я був серед тих, хто вводив інститут Президента в Україні.
Нам тоді в 1991 році здавалось, що Україна теж повинна мати свого Президента.
Бо що це: Росія та інші мають, а ми ні?
Практика показала, що це була помилка.
І я її визнаю.
Жоден президент в Україні не був успішним. За рідкими проблисками у їх діяльності.
Кожен з них прагнув підтоптати ВР-вищий представницький орган народу.
І змінити волевиявлення громадян.
Створювався шкідливий для суспільства дуалізм влади.
Притаманна Україні корупція зосереджувалась в першу чергу на Банковій серед любих друзів.
І не важливо яке прізвище вони мали: Жванія, Львочкін, Богдан, Шефір, Данілов чи інше.
Я пів року як написав і видав у «Фоліо» свої спогади під назвою «Партитура Революції»
Вони містять і мої вистраждані роздуми на тему державного устрою України.
Оскільки це було написано задовго до відвертостей п. Данілова, надаю їх без копюр, але скорочено.
Парламент є найвищим органом представницької влади. Він є продовженням політичної волі нації. Ані Москва, ані Вашингтон, ані Варшава чи Брюссель не формують парламент в Україні. Попри всі розмови про зовнішнє управління, український парламент формує українській народ — у всій своїй красі. Парламент — майже на сто відсотків є віддзеркаленням суспільства: з усіма плюсами і мінусами, перевагами і недоліками, хворобами, травмами і перемогами.
Багато хто стверджує, що обраний влітку 2019 року парламент має найвищу концентрацію випадкових і непідготовлених до парламентської роботи осіб. Були часи, коли в парламенті спостерігалася фантастична концентрація мільйонерів та мільярдерів. У першому складі парламенту була найбільша концентрація письменників та дисидентів. Зміни пріоритетів суспільства спрямували до парламенту тих, кого наше суспільство заслуговувало як своїх представників.
Проте саме парламентська форма демократії більше притаманна українському духу та історії. Іще за часів Козацької, чи ще раніше – Княжої доби, віче як форма певного демократизму була основою прийняття рішень.
15 травня 1990 року народився той парламент, який став і найбільш яскравим, і найбільш ефективним в новітній історії України. Він заклав законодавчі підвалини незалежної держави. Ми суттєво відкоригували Конституцію УРСР, запровадили низку законів і постанов, які наповнювали змістом спочатку Декларацію про державний суверенітет, а потім і Акт проголошення Незалежності. Верховна Рада набувала якостей органу представницької демократії.
Перше скликання парламенту запровадило посаду Президента України. І дуже швидко це народило напруження між двома центрами влади.
Боротьба за впливи на формування уряду народила протистояння між президентом Кравчуком і головою Верховної Ради Плющем. На цьому етапі парламент пересилив президента Леоніда Кравчука, коли призначив прем’єром Леоніда Кучму. Але за Кучми-президента Україна перетворюється на суперпрезидентську республіку. За Конституцією 1996 року парламент лише затверджував голову уряду, якого призначав своїм указом президент.
Авторитарні тенденції пізнього Кучми були компенсовані конституційною реформою 8 грудня 2004 року.
Вона означала розв’язання суперечності, яка створила урядову й парламентську кризу квітня 2001 року: тепер парламентська коаліція формувала уряд, а президент перетворювався на листоношу, який лише формально вносив ту кандидатуру, яку запропонувала більшість. Відхилити цю кандидатуру він не мав повноважень.
Але цих змін не усвідомили виборці, коли у 2006 році сформувалася коаліція, яка запропонувала на посаду прем’єр-міністра Віктора Януковича. По суті громадська думка закидала президентові Ющенку те, що він виконав свої конституційні зобов’язання. Та після президентських виборів 2010 року й осіннього конституційного перевороту Янукович узурпував повноваження, які від грудня 2004 року були передані парламенту. Це тривало недовго й після втечі Януковича в Росію парламент повернув собі узурповані президентом повноваження.
Парламентська модель гучно, галасливо, скандально, але відносно ефективно працювала доти, доки у Верховній Раді вдруге за історію не сформувалася монобільшість. Теоретично монобільшість може буде більш ефективною з перспективи швидкості прийняття рішення. Але насправді ефективною така система стає лише тоді, коли більшість неупереджена щодо пропозицій опозиції, коли більшість дослухається до конструктивних пропозицій опозиції.
Монобільшість завжди має небезпеку сповзти в монопольне прийняття рішень. А я не є прихильником монополій у прийнятті рішень. Я взагалі не є прихильником царів чи генсеків. За мого життя я бачив багато генсеків, але поруч із генеральним секретарем було і політбюро. Я — прихильник політбюро! Вважаю, що гарний партійний орган має більше значення, ніж лідер партії.
На лідерський партійній моделі погоріли і Ющенко, і Тимошенко, і Янукович. І Зеленський тепер вже теж має з цим проблеми. Бо їхні партії заїжджали в парламент на горбу особистої популярності лідерів. І коли «рейтинг падає» — за лідером втрачає вплив і його політична сила. Зрештою, там, де одноосібна позиція лідера є визначальною, — там гірше спрацьовують запобіжники проти сумнівних рішень.
Колегіальність спрацьовує як те, що в інженерів називається «захист від дурня». Коли партія формується навколо певного політичного світогляду, а керівні органи партії формуються «з низу» — то питання лідерства стає другорядним, як ми це бачимо, наприклад, у Німеччині. Там є кілька сталих світоглядних платформ: християнські демократи, зелені, соціал-демократи, які відображають політичні інтереси структурованого суспільства.
Коаліції — це значно більш гнучкий інструмент політичного консенсусу. Звичайно, інколи історична ситуація складається так, що з’являються підстави для створення ситуативної чи сталої широкої коаліції. Це трапляється, коли збігаються інтереси найширших верств суспільства. Так сталося під час надзвичайної сесії 24 серпня 1991 року.
Я ще раз хочу наголосити, що перше скликання парламенту було найкращим з перспективи пошуку широких компромісів для суспільства. Але я високо ціную роль і другого скликання, яке прийняло Конституцію, за якою ми живемо сьогодні. Проте про будь-яку Конституцію можна пожартувати, що вона є могилою політичних компромісів минулого. Адже 1996 року в конституційному тексті відобразився не тільки змагання за впливи між президентом і парламентом.
Ключові компроміси стосувалися функцій та підпорядкування державних інституцій.
Тобто були урівноважені функції і парламенту, і президента.
Але це виглядало як певна «нічия»: політичні компроміси були узгоджені в такий спосіб, що утворився певний дуалізм влади. І ця проблема досі переслідує нас як карма. Думаю, що з часом ця проблема буде остаточно розв’язана на користь парламенту. Парламент поверне своє історичне значення.
Так, багато разів питання влади в Україні вирішувалося на президентських виборах. Та як це не парадоксально, але більшість криз в історії незалежної України знаходили розв’язання саме в парламенті. Так було в грудні 2004 року, коли парламент прийняв конституційний компроміс. Так сталося у лютому 2014, коли парламент констатував втечу президента Януковича з країни і запропонував рішення. З цього почалася історія Незалежності, коли дискредитована «ГКЧП» комуністична більшість була змушена прийняти рішення, яке було запропоновано опозицією.
В усіх трьох згаданих кризах механізм їхнього подолання по суті був однаковим: дискредитована провладна більшість спокутувала провини минулого тим, що приймала рішення, які були запропоновані опозицією. Перша відповідь на питання, навіщо потрібний парламент: парламент потрібний для того, щоб суспільство знаходило компроміси.
Парламент потрібний для щоденного постійного керування державною машиною. Державні інституції потребують постійного контролю. Парламент здійснює цю функцію контролю. Адже саме парламент затверджує бюджет та контролює його виконання урядом. Кожний депутат має можливість через запити контролювати діяльність уряду, інших державних інституцій, усіх посадових осіб. Також парламент формує вищий орган виконавчої влади — призначає голову уряду, формує Кабінет Міністрів. Але ключова функція парламенту — законотворчість.
У Верховної Ради є Закон про регламент її діяльності. Це — внутрішня конституція парламенту. Вона має постійно удосконалюватися. Регламент — це статут, що чітко визначає процедури. Демократія — це процедура. Порушення процедур — це ознака сповзання в диктатуру, в авторитаризм. Яким мав би бути ідеальний парламент?
450 депутатів — це наближена до ідеальної можливість балансувати представництво: гендерні аспекти, вікові, професійні. Заклики до зменшення кількості депутатів — це нездоровий популізм. Просто більшість людей втратить можливість «достукатися» до свого представника в парламенті. У більшості країн світу з подібною чисельністю населення кількість депутатів парламенту більша, ніж в Україні. У сусідній Румунії — 583 депутати, у Польщі — 560, у Німеччині — 632, у Франції — 925, в Італії — 945, у Великій Британії — 1442. Тому подібні популістичні заклики свідчать про незрілість суспільства, яке недооцінює і обсяги парламентської роботи, і спектр функцій парламенту.
Я свого часу мав можливість вивчати роботу Національних Зборів Франції, Конгресу США, Бундестагу в Німеччині, Європарламенту в Страсбурзі. Тобто з часом ми зможемо наблизити наш парламентаризм до певного ідеалу. Питання — у швидкості змін.