В цілому, абсентеїзм можна віднести до традиційних проблем демократій усіх часів і народів. Перші згадки про нього датуються ІІІ ст. до н.е. у зв’язку із ухиленням римських громадян від політичної участі. Вони, на відміну від грецьких, не отримували за неї матеріальної винагороди, тому не могли дозволити собі постійну політичну активність. Тож вже тоді піднімалося питання про шляхи залучення громадян до участі в житті держави. Попри давню історію питання, пасивне ставлення громадян до своїх громадсько-політичних прав залишається проблемою сучасних демократій. Відповідно, й надалі тривають пошуки шляхів активізації політичної, в тому числі, електоральної участі. Пропонується достатньо широкий спектр засобів стимулювання: від матеріального заохочення до адміністративних і, навіть, кримінальних санкцій за неявку на вибори.
Однак у прагненнях підвищити політичну активність мас варто пам’ятати і про сутність демократії, і про головну її сучасну проблему. Відповідно, й про неоднозначність наслідків збільшення масштабів політичної активності громадян. Адже демократія – це завжди баланс між масовістю участі та її ефективністю. Ефективність забезпечується компетентністю. Низький рівень компетентності громадян – головна загроза для сучасних демократій. Зростання масштабів політичного популізму – наочне тому підтвердження. Тож просте підвищення рівня політичної активності може призвести до деградації демократії під привабливою статистикою «збільшення народовладдя».
В Україні електоральний абсентеїзм поки не сягнув критичних позначок, як у деяких країнах. Однак тривожні тенденції помітні, проявляються і в виборах органів влади центрального та місцевого рівнів, і в регіональному розрізі.Це сигналізує про наявність проблеми і вказує на необхідність пошуку шляхів її вирішення. Однак при цьому, вочевидь, доцільно відштовхуватись від відомих медичних аксіом – виявляти і усувати причини, а не лікувати лише симптоми; враховувати не лише пряму лікарську дію, а й побічні ефекти«препаратів-засобів»; дотримуватись принципу «не нашкодити». В сукупності це означає лікувати компетентно. Тож компетентне лікування «хвороби абсентеїзму» варто розпочати з виявлення його сутності і ключових причин.
Абсентеїзм політичний та електоральний
У широкому розумінні абсентеїзм (англ. «Absenteeism» від лат. «Absentia» –відсутність) визначається як байдуже ставлення людей до громадянських і політичних прав, як ухилення від політичної участі, політична апатія. Однак найчастіше про нього згадують у більш вузькому розумінні – як про відмову від участі у виборах чи їх цілеспрямоване бойкотування. Проте, деякі політологи описують ще й парламентський/урядовий абсентеїзм, як прояв певної інституційної дисфункції/кризи.
Стосовно характеристик парламентського/урядового абсентеїзму доречно, як мінімум, звернути увагу на деякі невідповідності суті явища. У всіх визначеннях абсентеїзму йдеться про громадянські і політичні права. Депутатський мандат чи міністерський портфель вже вказують не на право, а на обов’язок. Діяльність депутатів та міністрів – трудова діяльність, яка, згідно принципу рівності перед законом, має регулюватися Трудовим кодексом. Вони є найнятими працівниками і за свою роботу отримують заробітну плату. Тож відносити до абсентеїзму більшість із вказаних проявів, вочевидь, немає достатніх підстав. Лише форми політичного протесту у вигляді бойкотування засідань із відповідними вимогами чи відмова від участі у голосуванні, вказують на дещо спільне із абсентеїзмом у політичній діяльності представників влади. Стосовно другого, варто згадати й про важливе «досягнення» українського парламентаризму. На відміну від трьох стандартних позицій для визначення результатів голосування в парламентах – «за», «проти», «утримався», наші обранці мають можливість розширити спектр своїх позицій за рахунок опції «не голосували». Хоча її вибір, вочевидь, не завжди зумовлений політичним протестом. Попри тривалу критику цієї позиції, що дає депутатам можливість маскувати свою позицію, ухилятись від виконання прямих обов’язків, такий «абсентеїзм» в Україні досі захищається.
Також дещо спільне із наведеними проявами парламентського абсентеїзму можна простежити у риториці самих народних обранців чи їх представників, агітаторів на виборах. Так, у Верховній Раді минулого скликання до числа «найактивніших прогульників» входили, зокрема, Андрій Білецький та Валерій Писаренко. Перший у одному із інтерв’ю пояснював це вкрай неефективною роботою парламенту, внаслідок чого своє перебування на передовій вважав більш корисним. По суті, це можна вважати і формою протесту, і проявом активності у іншій сфері, де ця активність, на думку екс-депутата,більш доцільна. Натомість агітатори виборчого штабу Валерія Писаренка, в ході парламентської кампанії 2019 року, у відповідь на запитання виборців про значну кількість пропусків засідань парламенту депутатом відповідали, що зате він розробив і подав значну кількість законопроектів. Тобто, пояснювали відсутність на формальних заходах – засіданнях тим, цей депутат «працював неформально». Однак, ці приклади все ж не дають підстав вважати напівпорожні зали під час засідань парламенту проявом абсентеїзму. Тож аргументи авторів, які обґрунтовують описані форми поведінки депутатів та урядовців як прояви абсентеїзму, як мінімум, сумнівні. Тому проблема «парламентського абсентеїзму» має вирішуватись, передусім, у площині повернення роботи обранців в інститутах влади у законодавче поле трудової діяльності.
Однак, маючи намір акцентувати увагу на електоральному абсентеїзмі, зосередимось на з’ясуванні й аналізі його причин, що перебувають у різних площинах. Виявити всю різноманітність причин необхідно для того, аби зрозуміти, які з них піддаються нейтралізації, а якими можна знехтувати з огляду на недоцільність спроб усунення.
Зміст визначених груп причин абсентеїзму вказує на те, що фактично всі вони піддаються нейтралізації, за виключенням частини особистісних. Навряд чи доцільно шукати шляхи політичної активізації людей, яких принципово не цікавить політика і політичне, які не прагнуть до підвищення власної політичної компетентності, будучи поглинутими в інших сферах діяльності. Хоча, на етапах первинної соціалізації слід формувати компетентність і потенційну активність. Бо навіть аполітичну людину певна ситуація може підштовхнути до активної участі, і звісно, краще, щоб вона була компетентною. А от особистісні мотиви на зразок «від мене все одно нічого не залежить» – наслідок, в тому числі,«підданської» ментальності. Тож у дорослих їх слід коригувати, а в молоді виховувати інші – «від мене багато залежить». Всі інші групи мотивів також піддаються впливу, більше того, потребують його, аби масова участь сприяла ефективності і зміцненню демократії, а не перетворенню її на «охлократію».
Загальне виборче право, що стало результатом історичної боротьби і одним з головних надбань демократії, як не парадоксально – одна з першопричин сучасного електорального абсентеїзму. З одного боку, йде активний пошук шляхів його подолання. Але з іншого, з огляду на ризики від масової, але недостатньо компетентної участі, обґрунтовується необхідність певних «страхових механізмів» від некомпетентності виборців. Автори американської Конституції передбачили його у вигляді Колегії виборщиків. Сучасні науковці обґрунтовують доцільність певного виборчого освітнього цензу. Але ж це підриває основу сучасної демократії – всезагальне виборче право. Тому демократичні країни йдуть шляхом розширення і поглиблення змісту громадянської освіти з метою підвищення масової компетентності. Для уникнення практик обрання влади значною меншістю електорату, намагаються встановити прийнятний поріг явки на виборах.
Виглядає парадоксально, але важливою, одночасно особистісною і політичною причиною може бути як високий рівень недовіри до владних інститутів, так і високий рівень довіри до них і задоволеність громадян станом справ у країні. Різниця лише в мотивах неучасті. У ситуації високого рівня недовіри до органів влади і до самого інституту виборів, вочевидь, домінує мотив: «від мене нічого не залежить, моя участь все одно не змінить ситуацію на краще». Тут варто згадати вислів Уїнстона Черчилля про те, що якщо люди не хочуть займатися політикою, політика займеться ними. У другому випадку, політичну поведінку громадян достатньо наочно ілюструє уявлення про найкращу владу як таку, про яку громадяни знають лише те, що вона є. Якщо вона функціонує нормально і не створює проблем суспільству, біля 30 % шведських громадян можуть дозволити собі навіть не знати прізвища свого прем’єр-міністра. У наших співвітчизників такі соціологічні дані викликають, як мінімум, велике здивування. Водночас, громадянам держав стабільної демократії дещо простіше. Адже їхня потенційна активність та навички¸ що формуються, передусім,в системі формальної освіти, дають змогу швидко включитися у політичну діяльність, якщо виникає така необхідність чи потреба. До того ж, розвинуті інститути громадянського суспільства у різних сферах сприяють активізації громадян, підвищенню рівня їх компетентності.
Не можна залишити поза увагою й низку ментальних та політико-культурних причин.Ментальне відчуження від політики внаслідок тривалого періоду життя суспільства в стані лише об’єкта влади і активної політичної несвободи спричинило багатоплановий ефект. З одного боку, частина виборців дисципліновано ходить на вибори в силу звички, остраху чи ностальгії за патерналізмом. Інша, доволі значна частина, не відчуваючи своєї владної суб’єктності і здатності шляхом виборів впливати на реалізацію власних інтересів, ігнорує вибори. Ментальна психологія пристосування, конформізму та підданська культура призвели до виникнення низки взаємозалежних соціально-економічних та політико-інституційних причин. До того ж, у радянській та пострадянській українській системі освіти й виховання, у житті навчальних закладів вибори залишаються цілковитою імітацією, без усвідомлення їх учасниками сенсу, змісту, ролі і реального впливу на життя закладу цієї процедури. Складність соціально-економічної ситуації в країні та посилення кризових проявів поряд із наростанням дисфункції державних інститутів, делегітимація самих виборів як засобу формування влади, низький якісний рівень та олігархізованістьполітичного класу – ці чинники з різною інтенсивністю посилюють демотивацію електоральної участі.
Аналіз змісту головних чинників впливу на зростання рівня абсентеїзму показує, що вирішення проблеми перебуває у певному замкнутому колі. З одного боку, є низка взаємопов’язаних політико-інституційних, соціально-економічних чинників, які фактично вбивають віру виборців у власну можливість впливати на ситуацію в країні шляхом виборів. Навіть сплески електоральної і політичної активності, які ми мали нагоду спостерігати, швидко змінюються політичною апатією внаслідок швидкого розчарування в обранцях, які виявилися нездатними відповідати очікуванням громадян. Адже системні проблеми влади та її інститутів різних рівнів залишаються невирішеними. Але з іншого боку, некомпетентний вибір громадян, чергові потрапляння в популістські пастки, пасивність у справах контролю за діяльністю обраних представників забезпечують можливість для влади і далі існувати в стані безвідповідальності тадисфункції інститутів. Тож виборці фактично розділяються на дві великі групи. Перші, як правило, з низьким рівнем політичної освіти і громадянської компетентності, шукають серед популістів чергових «месій» і активно за них голосують. Другі, відповідно, з більш високим рівнем політичних знань і громадянських навичок, сприймаючи свій вибір, передусім, як власну відповідальність за обранців, не готові чи не бажають брати цю відповідальність за «негідних» кандидатів. Таким чином, єдина можливість розірвати це замкнуте коло полягає у підвищенні компетентної активності громадян, і не лише електоральної.
Як подолати абсентеїзм? «Батогом» і «пряником»?
З огляду на те, що масштаби неучасті громадян у виборах стають значними і, навіть, загрозливими, у багатьох країнах законодавчо встановлена обов’язкова участь у виборах. Відповідно, передбачені санкції за неучасть – від моральних – до адміністративних та кримінальних. Паралельно пропонуються та обґрунтовуються різноманітні методи заохочення, в тому числі, із залученням банків, торгівельних мереж та інших учасників.
Ризики від абсентеїзму та його подолання
Специфіка проблеми абсентеїзму полягає в тому, що її найуспішніше вирішення може призвести до негативних, і, навіть, руйнівних наслідків, особливо, в країнах з низьким рівнем політичної освіти населення та домінуючою «підданською» культурою. Саме тут варто згадати про баланс між масовістю та ефективністю політичної, в тому числі, електоральної участі як головну передумову стабільності демократії. Тож у прагненні збільшити явку на виборах варто враховувати не лише негативні наслідки абсентеїзму, але й загрози від його подолання.
Як бачимо, ризиків від подолання абсентеїзму аж зовсім не менше, ніж від його збереження. Усі наведені нами реально впроваджені та пропоновані методи «батога» і «пряника», звісно, можуть збільшувати явку до прийнятних меж, встановлених порогів. Влада буде легітимною. Але чи забезпечить це її ефективність? Чи не призведе до деградації та руйнації владних інститутів і всієї політичної системи? Адже якщо громадяни йдуть на вибори лише з мотивів страху перед «батогом» чи бажання отримати «пряник», то користь для демократичної держави, всього суспільства і окремого громадянина від цього - вельми сумнівна. Найвища явка на вибори була у нацистській Німеччині, СРСР, та й у сучасних РФ, Туркменістані та ще деяких «пострадянських демократіях» не надто відрізняється, хоча «батіг» там інший. Тож спочатку понад 90 % вірнопідданих громадян оберуть «батька усіх туркмен», а потім будуть фарбувати волосся, у чорний чи в сивину, залежно від волі «батька». Та й «пряник» може існувати не лише у вигляді прямих заохочень. Сьогодні його роль активно перебирає політичний популізм, який теж доволі успішно приводить на дільниці виборців, щоправда, не найкомпетентніших. Масові гучні аплодисменти глядачів політичного театру персонажам серіалів на виборах зовсім не гарантують їх майстерну гру у нових реальних ролях, лише зовні схожих на серіальні. Більше того, ця гра може стати суспільно і, навіть, життєво небезпечною для тих, хто ще учора аплодував.
Головним ризиком механічно-примусового чи заохочувального подолання абсентеїзму, особливо, для нестабільних та електоральних демократій, де політична участь громадян, в основному, обмежується виборами, є ще й нівелювання його захисної і стабілізуючої ролі. Адже в такій ситуації неявка на вибори залишається головним/єдиним засобом продемонструвати протест проти влади. Тим самим виборці показують, що не довіряють не лише представникам та інститутам влади, а й виборам, як засобу їх формування і легітимізації. Варто згадати хоча б деяких нетипових суб’єктів виборчого процесу в РФ у першій половині 90-х років. Використовуючи екзотичне яскраве вбрання та не менш «екзотичні» пункти «передвиборних програм» на зразок «вирощування тропічних фруктів в умовах крайньої півночі» учасники рухів, в основному молодь, закликали до бойкоту виборів, оскільки реальна роль цього інституту в РФ не відповідає їх демократичному функціоналу.
Тож намагаючись вирішити проблему абсентеїзму, варто не забувати про можливість нашкодити і дотримуватись старого й завжди актуального медичного принципу. Обираючи механізми та інструменти, нейтралізувати їх побічні ефекти. У нашому випадку головний побічний ефект зумовлюється активізацією мас некомпетентних виборців. Адже якість демократії визначається, передусім, якістю її виборців. Перша ніколи не буде вищою за другу.
Висновки та рекомендації
Проблема абсентеїзму досить складна і багатопланова. Її причини перебувають у багатьох площинах – від особистісних мотивів громадянина до системних політико-інституційних та політико-культурних. Тож не може бути простого вирішення – «в один клік». Визнанням участі у виборах обов’язковою, запровадженням санкцій за неучасть чи/та різноманітних засобів матеріального заохочення, дійсно, можна підняти явку на виборчих дільницях. Але, якщо це буде просто механічне збільшення, що не супроводжуватиметься зростанням якісного рівня участі,закладатимуться/нарощуватимуться передумови системної деградації і влади, і суспільства. До того ж, нівелюється захисна роль абсентеїзму, а вона також важлива, особливо для молодих демократій.
Лише «електоральна» демократія, навіть, за умов масової і компетентної участі громадян у виборах у ситуації дисфункції політичних інститутів та фактичного демонтажу політичної системи не спрацює і не дасть достатнього позитивного ефекту. Тож вона має доповнюватись компетентною громадянською активністю в плані постійної участі в політичному житті країни та справах громади, прискіпливим контролем за діяльністю представницьких органів та миттєвою реакцією громадянського суспільства на спроби влади діяти всупереч інтересам суспільства/громади.
Розуміння причин, проявів та можливих наслідків як підвищення абсентеїзму, так і його масштабного подолання, дає можливість сформулювати рекомендації щодо вирішення проблеми з орієнтацією на необхідний баланс між активністю та компетентністю електоральної участі. Впровадження системної громадянської освіти на усіх рівнях – від початкової школи до університету із окремим виділенням змістових навчально-тренінгових блоків по формуванню електоральної компетентності.
• Становлення усіх навчальних закладів – загальноосвітніх шкіл, коледжів, університетів у якості інститутів громадянського суспільства, де реально функціонують органи самоврядування, сформовані шляхом виборів. Завдяки цьому вибори мають статичастиною реального життяшколяра і студента,дієвим засобом представництва і реалізації їхніх інтересів у межах навчального закладу.Тоді і в дорослому житті вибори сприйматимуться як дієвий механізм впливу на владу.
• Першочергова увага має бути приділена формуванню та підвищенню електоральної компетентності майбутніх та теперішніх вчителів і викладачів як потенційної освітянської та університетської еліти, здатної виховувати молодь компетентними громадянами.
• Цілі і завдання по формуванню громадянської, в тому числі, електоральної компетентності мають бути зафіксовані у базових нормативних документах – Стратегії розвитку громадянської освіти в Україні (до розробки якої так і не дійшла справа, а в риториці вищих посадовців МОН вже й не згадується), в Законах «Про освіту» та«Про вищу освіту», в регіональних стратегіях розвитку освіти, в місіях і стратегіях розвитку навчальних закладів, в освітніх і навчальних програмах, у планах виховної роботи в навчальних закладах.
• Активізація діяльності громадських організацій у напрямку впровадження і розширення неформальної громадянської освіти, зокрема, в частині формування електоральної компетентності різних груп населення.
Співавтор: Максим Фоломєєв, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».
Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».