Безумовно, досить складно, інколи й зовсім неможливо вмить розірвати всі стосунки з донедавна найбільшим економічним партнером, це всі добре розуміють. Та водночас як можна вимагати від світу антиросійських санкцій і визнання Росії країною-агресором, стороною військового конфлікту в Україні, коли ми самі продовжуємо активно з нею торгувати? По суті, у такий спосіб ми фактично не визнаємо РФ нападником, адже з окупантами не підтримують економічні зв’язки, наскільки б вимушеними вони не були.
Ця стратегічна невизначеність є одним з головних недоліків політики України щодо північного сусіда. І вже не вперше вказаний недолік намагається компенсувати не уряд, а самоорганізоване громадянське суспільство. Спочатку активісти ініціювали і самотужки проводили кількамісячну блокаду окупованого Криму, а тепер вдалися і до транспортної блокади російських перевізників. До речі, формально це взаємна відповідь українських громадян на заборону транзиту з боку Росії, яка мала місце більше місяця тому. І знову таки, відповідь дає не офіційна українська влада, а суспільство. Іноді складається враження, що активна громада є своєрідною кіскою в горлі для керівництва держави, адже ініціативи громадян або взагалі не підтримуються відповідними органами, або підтримуються вибірково і з шаленим запізненням. В будь-якому разі дисонанс між активістами і владою очевидний, що загалом робить неефективним протистояння Росії у торгово-економічній війні.
Коли уряд приймає рішення у вигляді реакції на ініціативи громади, це ненормально. Все має бути з точністю до навпаки. Кабмін повинен розробити комплексну програму припинення економічних зв’язків з країною-агресором, а суспільство має стати базою підтримки такої стратегії. У нас же виходить, що активісти, по суті, діють у незаконний спосіб, і змушені протистояти як Росії, так і українській владі. Це одночасно дискредитує договороздатність офіційного Києва (адже ситуація розгортається всупереч формальним директивам), показує нелегітимність урядової політики (оскільки вона розходиться із запитами громадян) і засвідчує повну розбалансованість суспільства і влади в Україні, що має фатальні наслідки в умовах кризи і зовнішньої агресії.
Тож, якщо в подальшому саме уряд не буде ініціатором подібних заходів на офіційному рівні, благі наміри громадянської спільноти в боротьбі з агресором світ сприйматиме не інакше, як прояви анархії.