Блог Анатолия Степанова
Фотожурналист-фрилансер (AFP)
Работал в агентстве Reuters, сейчас сотрудничает с агентством AFP. Публиковался в National Geographic и других известных изданиях.
Все записи блога
-
Їм немає ще тридцяти. Вони молодші за країну, яку захищають.
-
Як це - отримати в 23 роки кулю від снайпера, пройти всі муки болю, шпиталів, реабілітації і повернутися в свій підрозділ на фронт.
-
Їхній вік менший, аніж вік незалежної України. Країни, за яку вже багато їхніх однолітків віддали найдорожче.
-
Шість років триває гібридна війна Росії проти України.
-
Красиво говорити не у кожного виходить, але якщо вони вже говорять, то чесно й відверто.
-
Що змушує шкільного вчителя фізики вгризатися в луганську землю? Чому хлопчина родом з окупованого Донбасу в свої 22 роки вже третій рік на війні?
-
Тут кожен знає своє місце і свою роль, як у п’єсі після багатьох репетицій.
-
2019 рік минув. Війна триває. Велика подяка і низький уклін нашим солдатам, які тримають небо над Україною.
-
Знову «Русскій мір», ніби Джин із пляшки, вилазить в Україні.
-
Ох яка ж то грізна зброя – танк! Постріл - вибух. Постріл - вибух. І ти вже перестаєш розрізняти їх один від одного.
-
Минуло рівно два роки з тієї ночі в окопі на Авдіївській промці. Незмінними лишаються лише мужність солдат, які щодня і щоночі тримають фронт.
- Стрілкові нічні бодання. Інколи міномет і СПГ. І вірші в окопі під місячним сяйвом.
-
Памяті українського солдата Сергія Кобченко присвячується.
- Вчора була третя річниця початку виходу українських підрозділів з Дебальцевського плацдарму.
-
Так тихо на Авдеевской промзоне не было уже давно. Январский дождь доедает остатки снега, пропитывает маскхалаты десантников, нервно стучит по покореженным осколками листам железа.
-
Затянувшийся обмен, подходит к концу. В автобусе с бывшими пленниками тихо. Кто-то отрешенно смотрит в окно, кто-то обнимает товарища. Они еще не до конца поверили, что все закончилось…
-
Рівно рік минув з тієї ночі на позиціях відбитих в проросійських сепаратистів в «Чарівному лісі», щедро окропленому кров`ю українських солдат.
-
Утро. Пока еще ласковое, солнце заливает покалеченные яблони вокруг. Выхожу в окоп. Все на месте. И посеченный осколками бетон, и ящик с гранатами, и пулемет.
-
Год назад, 6 июля в боях на Промке погибли десантники 23х-летний Володя Сергеев (позывной «Кабан») и 31-летний Олег Лисевич, санинструктор. Этот маленький фильм – в память о них.
-
Ветер врывается в покалеченные минами и снарядами ангары, поднимает тучи пыли – и кажется, что где-то совсем рядом стонет и бьет порванными крыльями огромная железная птица.
-
«Волшебный лес» безразлично смотрит на нас. Ветер сечет наискось и забивает лицо снегом. Впереди идущий солдат приседает, услышав пулеметную очередь, и я повторяю его действия. Далеко…
-
Той Промки, на которой летом сражались десантники, уже нет. Выжженная земля. Низкие развалины дач в обрамлении порубленных осколками деревьев, протягивающих свои искалеченные стволы…
-
Война здесь стала работой. Украинские солдаты, часто под минометным огнем, пресекают вылазки противника. И если обходится без обстрела из тяжелой артиллерии, значит повезло.