Лобізм чи активізм: що збираються регулювати законодавці?

Від початку року у Верховній Раді зареєстровано чотири законопроекти про лобізм. З одного боку, така увага до процесів відстоювання інтересів та просування рішень різними групами є однозначно позитивною, адже досі подібна діяльність в Україні перебувала поза правовим регулюванням. З іншого - кожен із законопроектів несе загрози для просування реформ, узагальнюючи де-юре лобізм і адвокацію в рамках одного правового інституту. 

Фото: EPA/UPG

Загалом адвокація і лобізм на рівні активностей є майже однаковими процесами. І адвокасі-експерти громадських організацій, і бізнес-лобісти активно взаємодіють з владою з метою спонукати її прийняти необхідні рішення. Наприклад, для просування судової реформи і для прийняття “антиколомойського” закону використовуються майже однакові методи: готується аналітика і досліджується ставлення суспільства, ведуться перемовини і проводяться інформаційні кампанії з метою переконати тих, хто приймає остаточне рішення.

Проте вододіл між двома поняттями пролягає у характері та кінцевій меті процесу. Адвокація - це громадська діяльність у просуванні реформ для суспільного інтересу без виключної мети отримати прибуток. В свою чергу лобізм зазвичай здійснюється виключно на користь бізнес-груп на професійній основі з єдиною метою для лобіста - отримати винагороду за свою діяльність. І звичайно різниця в кількості ресурсів для просування рішень - бізнес володіє значно більшим обсягом можливостей це робити, ніж активісти.

Сам по собі лобізм є нормальною частиною представницької демократії, хоч і сприймається на пострадянському просторі як "засіб домінування кланів і корпорацій". Сьогодні в України де-факто існує багатомільйонний ринок лобізму, проте без нормативного регулювання він набуває форм виключно закулісної діяльності. Досі це лише підживлювало ґрунт, на якому колоситься корупція. "Сірі" лобісти могли “фінансово мотивувати” чиновників різного рівня (в тому числі - депутатів) безпідставно ухвалювати потрібні рішення і зловживати процедурами, наприклад, щоб внести декілька тисяч поправок до законопроекту і заблокувати його розгляд.

Легалізація лобізму збільшить надходження до бюджету та значно знизить корупційні ризики, дозволячи бізнесу користуватися легальними формами впливу “знизу вгору” (bottom-up). Проте зареєстровані в парламенті законопроекти поширюють регулювання і на діяльність громадських організацій із просування реформ, адже використана ініціаторами термінологія має дуже широке тлумачення. З точки зору юридичної техніки жодний із проектів не містить чітких визначень, які б дозволили виокремити, наприклад, адвокаційну діяльність правозахисників і активістів. Лише одна з ініціатив пропонує не поширювати норми закону на неурядові організації чи процеси публічних консультацій, втім також вміщуючи в собі нечіткі дефініції, що потребують доопрацювання.

На практиці це може означати, що у разі прийняття якогось із законопроектів в існуючому вигляді цілком імовірна ситуація, коли активісти, що проводять мітинг або реалізують кампанію в Фейсбуці, автоматично будуть прирівняні до лобістів із всією суворістю закону. Тобто з необхідністю бути включеними до реєстру лобістів, оподатковуватися за іншими нормами, щомісячно звітувати про майно і кошти організації (попри банківську і комерційну таємницю) лише за звичайні законні форми активізму.

Ба більше - один із законопроектів відносить до лобістського впливу навіть підготовку пропозицій та аналітики, телефонні розмови і надсилання поштою заяв, скарг і повідомлень! Юридична недолугість текстів інколи доходить до абсурду - наприклад, у законопроекті №3059-3 його автор, голова парламентського комітету з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський, пропонує дати юридичне визначення … “замовній публічній акції”, тобто легалізувати проплачені мітинги як цілком правове явище.

Деякі ініціативи в свою чергу прямо встановлюють кримінальну відповідальність за вчинення дій з лобіювання без державної реєстрації. Тобто, відповідальність за порушення правил, що встановлюється до лобістів, можуть вибірково поширюватися і на дії активістів та правозахисників. І це становить не меншу загрозу, ніж нелегалізований лобізм, адже створює можливості для безпідставного жорсткого контролю за активізмом в країні. Подібне ми вже проживали у 2014 році, коли один з “диктаторських законів 16 січня” запроваджував поняття “іноземних агентів”, поширюючи його застосування фактично на будь-яку організацію задля утисків.

Стурбованість викликає й те, що вочевидь ці законопроекти - елементи значно більшої мозаїки. Ініціативи врегулювати лобізм (а через юридичну недолугість текстів - і активізм в країні), співпали в часі з розвитком дискурсу про “соросят” і “грантоїдів”. Ці вкрай дивовижні збіги наводять на думку про цілеспрямовану кампанію з дискредитації громадянського суспільства, руйнуванню позитивного образу активізму для просування реформ.

Проте це не означає, що країна не потребує лобіювання лобістської діяльності взагалі. Відкритим також залишається і питання прозорості громадських організацій, які можуть використовуватися для маскування корупційного лобізму. І приклад організації “Українське бюро національного розвитку”, зареєстрованої наприкінці вересня 2019-го Денисом Єрмаком, про яке країна дізналася з “плівок Лєроса”, є дуже показовим. У будь-якому разі, питання регулювання взаємодії з владою має вирішуватися не тільки владою, а й тими, хто має з нею взаємодіяти в цивілізованій країні - бізнесом і громадським сектором. Інакше ми ризикуємо повернутися у 2014-й.

Александр Дмитриев Александр Дмитриев , керівник проекту захисту і підтримки активізму, Центр прав людини ZMINA
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram