Отже, маємо вже дві країни Східного партнерства, які отримали безвізовий – спочатку Молдова, тепер – Грузія. Україна, яка від початку була лідером Східного партнерства в питаннях європейської інтеграції, ображалась, що її «запакували» в одну програму з іншими пострадянськими країнами, першою почала переговори про безвіз і Угоду про асоціацію, але скотилася на третю позицію, поступившись Кишиневу та Тбілісі.
Дехто скаже, що Грузія – не Україна: вони отримали безвіз без проблем, бо країна маленька, жодних міграційних ризиків для ЄС. Однак усе не так просто. За деякими позиціями до Грузії було більше питань, ніж до України. Достатньо ознайомитись іще з минулорічними заявами міністра внутрішніх справ Німеччини на тему ризиків від грузинських мігрантів.
Я би звернув увагу на інше. Вже не один рік поспіль нав’язується стереотип про недостатньо проєвропейський характер нинішнього керівництва Грузії. Ще після першої перемоги «Грузинської мрії» Іванішвілі багато хто взагалі називав цю партію проросійською і пророкував відкат у євроатлантичних та євроінтеграційних справах. Так не сталось. З НАТО Грузія вийшла на такий рівень співпраці, що вже давно могла б отримати не лише План дій щодо членства (ПДЧ), але й статус кандидата, якби на те була воля Альянсу. З ЄС теж відкату не відбулось, підтвердженням чому є якраз безвізовий режим. А все тому, що замість красивих епітетів про Європу і вибір на користь європейських цінностей, грузини просто займались роботою: старанно виконували всі необхідні критерії. Так, це нудно і технічно, але приносить, як бачимо, конкретний результат.
Висновок для української влади один – не треба на кожному кроці називатись проєвропейським урядом і клястись, що європейський вибір – це наше все. Треба просто виконувати свою роботу. Навіть якщо багато рішень у ЄС приймаються на політичному, а не технічному рівні, потрібно все робити так, щоб завдяки бездоганно виконаним технічним критеріям у тій чи іншій сфері було неможливо заблокувати політичне рішення. Грузини це змогти. Пора змогти й українцям.