Світ, у якому ми існуємо
Сучасний світ постійно говорить про об’єднання і постійно намагається об’єднатися. А сучасні технології, — перш за все, телебачення та Інтернет, — активно світові у цьому намагаються сприяти. «Агресія та війна — це погано. А мир та співробітництво націй — добре». Здавалося би, заперечити ці твердження неможливо. Але парадокс полягає у тому, що ані сучасні технології, ані новітні наукові відкриття, що перевертають наші уявлення про світ, — не здатні змусити людство отямитися і припинити насильство.
Майже три роки — з квітня 2014 р. — триває збройний конфлікт на сході України. Цей конфлікт нібито має локальне значення. Але чимало аналітиків вважає його передвісником більш глобального зіткнення. Аж до можливості третьої світо-вої війни. Не варто забувати і про інше: конфліктів, подібних до війни на Донбасі, у сучасному світі біля чотирьох десятків… Трагічний досвід Другої світової війни на деякий час змусив людство до певного обмеження насильства. Гостре суперництво наддержав — СРСР та США — у другій половині ХХ століття мало не лише економічний та політичний, але й військовий вимір. Утім обидві сторони уникали розгорнутого воєнного конфлікту. Почасти через те, що ані СРСР, ані США не були впевнені у своїй перемозі. А певною мірою через те, що обидві сторони ще пам’ятали, справжня війна — перетворює життя мільйонів людей на справжнє пекло.
Насильство увійшло до плоті та крові людини. У сучасному світі, так само, як тисячі або сотні років тому, панує розділення, відчуження та насильство яке вони породжують. Люди постійно говорять про об’єднання. Наша політична мова рясніє словами, які би мали свідчити про зближення та інтеграцію. Співдружність, співтовариство, союз, блок, федерація, конфедерація, ліга. А в реальному житті колек-тиви та явища, які позначуються цими словами, часто навпаки несуть у собі енергію розділення. Народ змагається з народом. Клас з класом. Корпорація з корпорацією. Дух розділення проник навіть до такої базової суспільної структури як родина. Найбільшу загрозу, утім, розділення несе особистості. Ми звикли вважати наше «я» цілісним. Звикли, що наше «я» єдине. Але чи завжди це так?..
«Масова культура зрештою відчужує людей від особистого досвіду і ще збільшує їх духовне розділення, відгороджує їх один від одного, від дійсності, і від самих себе» — писав свого часу голландський соціолог Ернест ван ден Гааг. Коли людині нудно або самотньо, вона шукає прихисток у масовій художній культурі. Але невдовзі масова культура проникає у її плоть та кров, присипляє здатність сприймати життя у його різноманітті; створюється наркотичне зачароване коло... А далі наводиться приклад, що видає час, в якому жив дослідник і який критикував. «Портативне радіо — пише Ернест ван ден Гааг — можна носити з собою скрізь від морського берегу до гірських вершин. І скрізь воно відгороджує свого власника від оточуючого середовища, від інших людей, від нього самого».
Час змінився. Модернізувалися технології відчуження. Відтепер радіо слухають переважно за кермом. Аби не заснути. А наші смартфони рясніють додатками для «відокремлення від дійсності». Хочете делікатно позбутися друзів? Спілкуйся з ними у Messenger. Боїтеся зустрічі з реальністю? Беріть з собою на прогулянку смартфон і фіксуйте оточуючий світ на камеру!..
Фіксуючи дійсність на камеру у телефоні, ми перетворюємо справжню, живу реальність у цифрове зображення. І непомітно для себе ізолюємося від реальності... Так само ми діємо і у соціальних мережах. Де наше ім’я нерідко витісняє nickname. Або мережеве ім’я, яке дозволяє нам ідентифікувати себе у електронному світі. Але я вже давно примітив, що знайомі мені люди зовсім інші у реальності, ніж можна собі уявити, переглядаючи їхні акаунти у facebook або instagram.
А тепер згадаємо слова голландського соціолога, який говорить про портативне радіо, яке вже давно витіснено у нашому житті смартфонами: його можна носити скрізь… і скрізь воно відгороджує свого власника від оточуючого середовища, від інших людей, від нього самого».
Саме так! Розділення сягнуло аж до нашого «я». Мене відокремлюють від мене самого!
Церква, в якій ми живемо
У світі панує розділення. А Церква — це місце, де розділення долається. А ще — спосіб та модель подолання цього розділення. «Чоловіки, жінки, діти, — пише св. Максим Сповідник — глибоко розділені щодо раси, народу, мови, способу життя, праці, науки, звання, багатства… — усіх їх Церква відтворює в Дусі… Всі одержують від неї єдину природу, непідвладну руйнації, природу, на яку не впливають численні й глибокі відмінності, якими люди відрізняються один від одного… У ній ніхто зовсім не відокремлений від загального, усі ніби розчиняються один в одному простою і нероздільною силою віри» (Містагогія, 1).
У Церкві людина має долати й реально долає розділення. А способом такого подолання є таїнства. Перш за все, таїнство Євхаристії. «Як цей розламаний хліб був розсіяний над горами і зібраний в єдине, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від країв землі в Царство Твоє, бо Твоя слава і сила через Ісуса Христа навіки». (Дідахі, пам’ятка Єгипетської Церкви, 4 століття).
Церква є новою — об’єднанню у Христі — моделлю людства, вчить нас під-ручник з догматики. Церковна дійсність, на жаль, суперечить підручникові. Християнство лишається найпоширенішою релігією світу. І так буде найближчі 30 років, прогнозують австрійські соціологи. Тобто до 2050 року, коли кількість християн та мусульман у світі фактично зрівняється: 31 відсоток християн і 30 відсотків мусульман.
Відчуття суму та сорому, проте, викликають не кількісні показники, а розбрат, що панує у християнському світі. «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, — казав Христос, — як будете мати любов між собою» (Ін. 13,35). А проте християнство вже давно, впродовж віків, розділене. Станом на початок 2014 року кожна третя людина або 2,4 мільярди людей у світі була християнами. Найбільше католиків: 1,2 мільярди. Значна менше протестантів — 441 мільйон. Ще менше — 280 мільйонів — православних.
Кожна з цих історичних християнських спільнот знає цитовані нами слова Христа. І кожна з них — виробила власну теологічну систему, яка обґрунтовує їх ексклюзивність та намагається виправдати розділення. У протестантському середовищі виникла «теорія гілок» (Branch theory). Відповідно до якої хоча Церква і розкололося на кілька груп, які перебувають поза спілкуванням одна з одною, кожна з них може бути гілкою єдиної Церкви Христа. Католики — випрацювали вчення про Церкву, яка стверджує, що повнота церковності та благодаті присутня лише у Церкві, яка перебуває в єдності з римським понтифіком. Й одночасно не ставлять під сумнів дійсність таїнств, що звершуються у Православній Церкві. Нарешті православні вважають, що слова «Кафолична (або вселенська) Церква» сто-сується перш за все з 14 Помісних Церков. Та вважають, що Римський Патріархат відпав від церковної єдності у середині 11 століття... Що ж стосується таїнств, що звершені поза Православною Церквою, то тут позиція Помісних Церков значно різниться. Одні з них фактично визнають таїнства, звершені у Католицькій Церкві. Інші, налаштовані більш консервативно наголошують на тому, що благодать перебуває лише у одній християнській спільноті — православ’ї.
Ми можемо вигадати витончені способи виправдання. Але жодні слова або теорії не можуть зняти з нас, християн, відповідальності за розбрат та розділення. Тим паче, за розбрат та розділення, які існують вже у православному світі… Сумний поділ у Російській Церкві в другій половині 17 століття, коли виник так званий старообрядницький розкол. Сучасне розділення на канонічні Помісні Церкви та «альтернативне православ’я», яке переважно складається з церковних груп, що категорично відкидають можливість будь якого церковного діалогу між християнськими Сходом та Заходом. Зрештою, наймасштабніше у сучасному православному світі церковне розділення в Україні, де сьогодні має місце протистояння між УПЦ МП та заснованим шляхом самопроголошення Київським Патріархатом.
У розділеному світі розбрат проник також до церковної огорожі. Й у цьому — одна з головних трагедій сучасних християн, які не спроможні взаємною любов’ю засвідчити, що вони — учні Христа.
Звістка, яка нас змінює
Чим більше ми дізнаємося про космос, тим очевиднішою стає потреба у об’єднані. Але навіть всупереч власним інтересам людство було та лишається роз-діленим. А спроби його об’єднати — наражаються на непорозуміння та конфлікти… Американський науково-фантастичний фільм «Прибуття», прем’єра якого відбулася минулого року, оповідає про ситуацію, коли внаслідок з’яви на нашій планеті прибульців людство мало не починає глобальну війну. Одного дня на Землю прибуває 12 космічних кораблів. Суспільство шоковане. А військові та науков-ці різних країн намагаються зрозуміти: що це — вторгнення або спроба встановити співпрацю? Мова прибульців радикально відрізняється від земних мов. Тому комунікація з ними вкрай ускладнена. Космічні кораблі сіли на території різних країн. Уряди яких спочатку активно співпрацюють між собою. Та одного разу у меседжі прибульців проминає «слово», точний смисл якого незрозумілий. Це може бути «зброя». Або «знаряддя»… Фахівці налякані. Міжурядова співпраця моментальна згортається. А людство — опиняється на межі глобального конфлікту… Упередити якій виявиться під силу лише головній героїні фільму — вченому-лінгвісту Луїзі. І лише тому, що оволодівши надскладною мовою прибульців, вона несподівано отримує дар бачити майбутнє. З’ясовується, що прибульці з’явилися для того, аби передати землянам у дар свою мову. А, точніше, закладений у цій мові спосіб мислення, який дозволяє бачити майбутнє...
Для церковного ієрарха ніби «неформат» згадувати про науково-фантастичні фільми. Тим паче про прибульців. Один з маститих викладачів Київської Духовної Академії протоієрей Борис Удовенко не раз дивував студентів своєї переконаністю в існуванні позаземного розуму. І це, звісно ж, викликало у студентів іронічну реакцію. «Господь хранит пришельци» — досі люблять цитувати уривок з 145 Псалму київські семінаристи. Та безсоромно переконують співрозмовника, що на думку о. Бориса тут, мовляв, йдеться саме про космічних прибульців…
«Прибуття» — це історія про те, як важно зрозуміти та прийняти інший спосіб мислення. Та про те, як багато цей новий спосіб мислення може дати людству. Погодьтеся, одначе, що ситуація, описана у Євангелії, була набагато драматичнішою. Поява на Землі Сина Божого не була такою ефектною, як з’ява 12 космічних кораблів у «Прибутті». Зовнішній вигляд, слова, мова, образи з притч… Христос виглядав так само, як і більшість його сучасників. Говорив тією самою мовою, якою говорили іудеї того часу. А Його образи здебільшого були зрозумілі слухачам.
Але чи прийняло людство дар Христа? Чи зрозуміло та засвоїло Його «мову» — запропонований Ним новий спосіб мислення і життя?
У чому головний «меседж» Христа? Кажучи стисло, це заклик до любові. Христос відкриває нам, що «Бог так полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне (Ін. 3, 16). Й закликає нас відповісти на цю Божу любов. Закликає нас любити. «Як Отець полюбив Мене, — каже Спаситель, — так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй!» (Ін.15,9).
Христос приніс людству єдність. «Я і Отець одно», каже Він (Ін. 10,30). Отець і Син єдині, бо люблять. Вони єдині, бо їх урухомлює любов. Єдині, бо любов робить Сина абсолютно відкритим Отцеві, а Отця — абсолютно відритим Синові. І до цієї самої надприродної єдності закликає нас Христос, заповідаючи перебувати у Його любові… Дар любові — набагато важчий для сприйняття, ніж дар мови та знання майбутнього. Мову, зрештою, можна вивчити. А любов — це квітка, яка цвіте лише під сонцем свободи.
Любов неможлива без свободи. А свобода втрачає свій сенс без любові. Не можна змусити полюбити. Не можна силоміць утримати дар любові. І саме ця уразливість любові може пояснити парадокс розділення. Може пояснити чому розді-лення існує і після Христа. Чому воно досі панує у нашому житті і навіть проникло у життя церковне.
Христос запропонував людству принципово новий спосіб існування — єдність у любові. І не лише запропонував, але й залишив нам «діючу модель» такої єдності — Євхаристію. Де кожен може знайти єдність з Богом та ближнім через причастя Тіла і Крові Христа… Але по-перше, Бог нікого не змушує до участі у цій таємничій трапезі. Згадаємо євангельську притчу про весільний бенкет (див.: Мт. 22, 2-14). «Приходьте на весілля!» — закликає цар, який уособлює тут Бога. Але його запрошення ігнорують: «Але ніхто на те не звернув уваги, і всі розійшлися — один повернувся до роботи в полі, другий до інших справ». По-друге, навіть якщо ми, образно кажучи, з’явилися на бенкет і беремо участь у таїнстві — це не гарантує нам, що ми увійдемо у єдність з Богом. «Ти причастився на землі, а на небі лишився таким, що не причастився», — казав Серафим Саровський. І в цьому засаднича відмінність між магією та християнством, де правильно звершене таїнство зовсім не гарантує освячення.
Любов може не відбутися. А отже Бог, Який наділив нас свободою, — ризикує. Ризикує ніколи не дочекатися від нас справжньої любові. Але Бог іде на цей ризик. Іде на нього, бо лише так — через любов у свободі — людина насправді може долучитися до Боголюдства.