Коли Володимир Зеленський був кандидатом на цьогорічних президентських виборах, він нічим не відрізнявся від своїх конкурентів, обіцяючи встановити мир без будь-якого пояснення, як він планує це зробити. У деяких випадках обіцянки кандидатів досягти миру були звичайним популізмом, тоді як в інших вони означали капітуляцію перед вимогами Росії.
Обіцянки Зеленського були результатом його наївного ставлення до російського президента Володимира Путіна, комплексу меншовартості щодо Росії, браку будь-якого досвіду в міжнародній політиці й зарозумілості, що виникла внаслідок його статусу популярного актора й зірки шоу-бізнесу.
Зеленський не мав ніякого стосунку до української політики протягом 2014–2019 рр. і тому не розуміє, наскільки змінилась Україна у відповідь на російську агресію. Це тим паче несподівано, зважаючи на те, що його область (Дніпропетровська) зазнала найбільших людських втрат від бойових дій в Україні. Протягом 2014–2015 р. Дніпро відіграв стратегічно важливу роль, заблокувавши поширення російської агресії на територію інших регіонів України.
України, яка була до 2014 р., більше немає, і вона ніколи не повернеться. Поїзд покинув зупинку – однак без Зеленського.
Варто виокремити вісім перешкод, які заважають президентові Зеленському досягти миру.
По-перше, Росія сприймає Україну й українців як «фейкові» державу й народ, однак Зеленський досі не може цього зрозуміти. Погляди Росії на українців деградували до рівня білогвардійців, що навіть гірше, ніж було в радянські часи.
Водночас українська ідентичність – особливо серед російськомовних українців – зазнала кардинальних змін під впливом війни, смертей і поранень, руйнувань і біженців.
Той, хто вважає, що Київ може домовитися з іноземною державою, яка зневажає Україну й українців, про будь-що, просто вводить себе в оману.
Другою перешкодою є Путін. Зеленський упевнений, що зможе переконати російського президента, якщо отримає можливість зустрітися з ним віч-на-віч. Насправді Путін уособлює неприємну суміш колишньої «чекістської» культури й російського шовінізму щодо України й українців. Для Путіна та його поплічників компроміс є ознакою капітуляції.
Зеленському варто дослухатися до 70-80% українців, які протягом останніх п’яти років висловлювали негативне ставлення до Путіна. Українцям достатньо тільки згадати Іловайськ, аби зрозуміти, що вони не можуть довіряти будь-чому, що говорить Путін. У серпні 2014 р. Путін пообіцяв безпечний коридор для українських підрозділів, що відступали з Іловайську, однак натомість влаштував різанину, назавжди поклавши край російсько-українському «братству».
По-третє, Росія відмовляється вести перемовини щодо Криму, який вона вважає «закритою темою». Водночас офіційна Москва продовжує нахабно брехати про свою присутність на Донбасі, заявляючи, що «нас там немає». У такий спосіб Росія намагається зобразити конфлікт на Донбасі «громадянською війною» та спонукати Київ вести прямі переговори з лідерами «ДНР» і «ЛНР», до чого українці ставляться здебільшого негативно.
85% росіян схвалюють анексію Криму, а 56% росіян підтримують відокремлення Донбасу або у вигляді незалежної держави (29%), або шляхом приєднання до Росії (27%). В українській громадській думці Крим і Донбас вважають однією проблемою, спричиненою російською агресією, і практично всі українці вимагають повернення Криму та припинення російської військової агресії на Донбасі.
Четверта перепона пов’язана з невизначеністю щодо того, як учинити з лідерами і звичайними мешканцями «ДНР» і «ЛНР». Українці переважно не підтримують амністію. З іншого боку, жителі «ДНР» і «ЛНР» здебільшого воліли би приєднатися до Росії, а не повернутися до складу України.
Навряд чи багато хто з 1,7 млн внутрішніх переселенців захоче повернутися в «ДНР» і «ЛНР» через травми, які вони пережили. Вони вже обжилися на нових місцях, і їхні діти вже ходять до нових шкіл. Вони також не почуватимуться в безпеці в разі повернення, адже прихильники «ДНР» і «ЛНР» звинувачуватимуть їх у проукраїнських поглядах.
П’ята завада полягає в тому, що Зеленський досі не пояснив, як відбудеться демілітаризація.
Після Белфастської угоди 1998 р. роззброєння 2500 легко озброєних терористів у Північній Ірландії відбулося з великими труднощами. 1-й корпус «ДНР» і 2-й корпус «ЛНР» більші в 14 разів і мають значну кількість важкого озброєння. На відміну від Північної Ірландії, Україна має справу з армією, а не терористами. Крім того, є ще приблизно 5–10 тис. російських військових і офіцерів ФСБ і ГРУ, які під час демілітаризація без сумніву стануть «місцевими жителями», збільшивши в такий спосіб загальну чисельність сил «ДНР» і «ЛНР» до понад 40 тис.
Шоста перешкода пов’язана з невизначеною долею 40-тисячної армії «ДНР» і «ЛНР». Україна вимагає, аби її повернули до Росії, тоді як Росія наполягає, що її необхідно перетворити в нову поліцію, органи внутрішньої безпеки і прикордонників «ДНР» і «ЛНР» після того, як ці утворення отримають «особливий статус» у межах української конституції. Однак жоден український лідер не зможе підтримати таку пропозицію, адже вона легалізує російського військового «троянського коня» всередині України.
Сьома перепона випливає з шостої, адже Росія не має наміру повертати Україні контроль над кордоном. Якщо вона на це погодиться, «ДНР» і «ЛНР» швидко зазнають колапсу, бо війна на Донбасі є повністю штучною й зовсім не нагадує етнічні конфлікти на Кавказі. Ц стає очевидним хоча б із того, що з обох сторін протистояння воюють російськомовні українці.
Під «поверненням контролю над кордоном» Москва розуміє сценарій, згідно з яким перефарбовані сили «ДНР» і «ЛНР» сформують прикордонну службу й патрулюватимуть українсько-російський кордон разом із російськими прикордонниками. Інакше кажучи, нинішнє положення просто легалізують.
Остання завада прямо пов’язана з другою, і ми неодноразово були її свідками протягом історії російсько-українських відносин після 1991 р. Москва завжди лишається незадоволеною кроками Києва, які він здійснює у відповідь на її вимоги. У 2010 р. тодішній президент Віктор Янукович виконав усе, що Росія вимагала в листі російського президента Медведєва до українського президента Віктора Ющенка у 2009 р. Однак Росія продовжила вимагати більшого (наслідком чого стала відмова Януковича підписувати Угоду про асоціацію з ЄС у 2013 р.) і змусила Україну платити найвищу ціну за газ серед європейських країн.
Тому не варто дивуватися, що Росія практично щодня висуває нові вимоги перед тим, як погодитися на зустріч із Зеленським у «нормандському форматі».
Зеленський не може зрозуміти, що Москва насправді не переймається Донбасом, адже той ніколи не відігравав важливої ролі в російській національній ідентичності. У 2014 р. ключовими регіонами, які Росія намагалася захопити і які мали стати «окрасою» так званої Новоросії, були Харків і Одеса.
Справжній інтерес Росії полягає в тому, щоби повернути всю Україну до своєї сфери впливу та «русского мира». Донбас є всього-на-всього «троянським конем» для досягнення цієї мети. Разом із бажанням повернути Україну в лоно «русского мира» Росія також прагне, щоб Україна стала федеративною державою зі слабким центральним урядом, який Москва зможе контролюватиме через «ДНР» і «ЛНР» із їхнім «особливим статусом».
Зрештою Росія уже давно вимагає від України повернутися до позаблокового статусу часів Януковича й відмовитися від бажання приєднатися до НАТО і ЄС. Тому підтримка членства в НАТО і ЄС з боку Зеленського суперечить його бажанню умиротворити Путіна. Після 2014 р. в українській громадській думці відбулися суттєві зміни, що проявилися, зокрема, у трикратному збільшенні рівня підтримки членства в НАТО – з менше чверті населення до 69%, а також різкому падінні популярності євразійського інтеграційного вектору.
Зеленський демонструє свою наївність і самовпевненість, намагаючись досягти миру швидко й будь-якою ціною та водночас не розуміючи, як сильно Україна змінилася за останні роки. Українці не змирилися зі зрадою європейської інтеграції з боку Януковича у 2014 р. і ніколи не погодяться на капітуляцію перед російськими вимогами, якщо Зеленський обере цей шлях.