Розблокування переговорного процесу є реальною необхідністю для України і всього цивілізованого світу. А як відомо будь-які перемовини, особливо на найвищому, президентському рівні, є не лише дією персон, а й високим дипломатичним мистецтвом. При тому, що ефективність цього дійства сторони намагаються досягти задовго до самої зустрічі перемовників. Зазвичай цьому передує потужне формування публічних настроїв як всередині країни, так і на міжнародній арені.
Основною вимогою з боку Кремля щодо відновлення роботи «нормандського формату» було розведення військ в межах Мінських домовленостей. Це, нагадаю, базується на протоколі від 5 вересня 2014 року, меморандумі від 19 вересня того ж року, а також комплексному документі виконання Мінських угод від 12 лютого 2015 року. Тобто нічого нового насправді не відбувається, крім зміни публічного представлення цього процесу.
Розведення військ на лінії зіткнення, зокрема у Золотому (комплексі населених пунктів), Богданівці та Петрівському супроводжувався інформаційно-дипломатичним тиском з боку Москви на українське суспільство і владу, зокрема через міжнародні комунікаційні канали. Українська влада зайняла позицію уникнення конфронтаційного протистояння на інформаційно-дипломатичному «фронті» з Росією. Це зрештою вилилося в низку скандалів у вітчизняному публічному просторі, зокрема за участі патріотично налаштованих громадян і громадських рухів.
Вже по завершенні процесу розведення військ міністр закордонних справ України Вадим Пристайко пояснив таку позицію влади намаганням налагодити дієву взаємодію з Владіміром Путіним, оскільки саме цього чекають від українського Президента так і наші співгромадяни і робиться це в інтересах України. Одночасно він додав сумнівів щодо результатів перемовин: «Ми з вами – особливо ті, хто довго в цьому «бізнесі», як я – усвідомлюємо, що навряд чи вдасться досягти якогось серйозного значного прогресу. Але, з другого боку, не спробувати ми не можемо перед народом».
Дипломатична двоякість позиції, озвученої паном Пристайком, пояснює зникнення в публічному і дипломатичному просторі чітких оцінок і характеристик того, що відбувається в Україні ось уже шостий рік. Такі слова і вирази як «агресор», «держава-агресор», «путінський режим», «терористичні війська РФ», «терористичні утворення на Сході країни», «бойовики-терористи», «путінські окупанти» тощо перестали домінувати на вищому рівні і в комунікаціях із суспільством та міжнародною громадою. Таке нівелювання публічного дискурсу може призвести (і частково це вже відбулося) до створення негативних явищ у вітчизняному суспільстві, які матимуть непередбачувані наслідки для держави. Це при тому, що нещодавно Міжнародний суд ООН оприлюднив повне рішення щодо визнання юрисдикції суду у справі щодо порушення Росією двох конвенцій – про боротьбу з фінансуванням тероризму та про заборону всіх форм расової дискримінації. Звинувачення, висунуті Росії, включають: надання зброї та інших видів допомоги незаконним збройним формуванням; збиття літака “Малайзійських авіаліній” рейсу MH17; обстріли житлових районів Маріуполя та Краматорська; знищення цивільного пасажирського автобуса неподалік Волновахи; вибух під час мирного зібрання в Харкові; дискримінацію щодо української та кримськотатарської громад; заборону діяльності Меджлісу кримськотатарського народу; хвилі зникнень, вбивства, самовільні обшуки, затримання; обмеження на викладання української й кримськотатарської мов.
Тобто питання не в тому, що українські Збройні Сили, за посередництва ОБСЄ, відійшли на визначені позиції. Проблема в тому, що необхідно підтримувати у ЗСУ і загалом у суспільстві високий моральний дух і віру в справедливість української позиції. Ця віра формується комплексом політичних, економічних, дипломатичних та комунікаційно-контентних заходів, де чітко і зрозуміло пояснюється сутність подій, що відбуваються, їхня мета та способи реалізації. Де ворог називається ворогом, глобальний агресор глобальним агресором, а необхідність вступати з ним в переговорний процес пояснюється вимогами дипломатичного вирішення ситуації, які гарантують швидку перспективу мирних цілей в національних інтересах держави і суспільства.
На війні командиру дано право посилати на смерть підлеглих заради великої перемоги і великого миру, який досягається і ціною життя кращих громадян держави. Це його обов’язок та жертовність. І – персональна відповідальність, яку він нестиме в собі до кінця життя.
Сьомого листопада поблизу Авдіївки (Донеччина) під час розвантаження деревини для обладнання позицій з протитанкового ракетного комплексу були обстріляні українські військові. В результаті загинув боєць 92-ї механізованої бригади 23-річний Герман Бродніков, наступного дня від поранення помер 37-річний Геннадій Моторін, ще кілька воїнів отримали поранення.
Дев’ятого листопада співробітника Секретаріату уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ветерана АТО Ігора Мазура, який прямував до Варшави на запрошення ексвіцеспікера польського сейму для участі у конференції, затримали польські прикордонники. Затримання відбулося за спецзапитом РФ. Як заявило МВС України, Кремль неправомірно використовує канали й інструменти Інтерпола для політично вмотивованих переслідувань українських громадян. З’ясувалося, що в подібному переліку «ворогів» Кремля, заявлених подібним чином через Інтерпол, нараховується достатньо громадян України.
Одинадцятого листопада, після розмови канцлера Німеччини Ангели Меркель і очільника РФ Владіміра Путіна, Кремль виставив нову умову для проведення зустрічі у «нормандському форматі» закріплення особливого статусу Донбасу в законодавстві України.
Ці розрізненні факти насправді є логічною версійною мозаїкою Кремля для картини під умовною назвою «Ліквідація України» та світу, в якому міжнародне право традиційно уособлює глобальну справедливість. А якщо без метафор і гіпербол, то це елементи стратегії нинішнього політичного режиму РФ, спрямованої на знищення самостійної і незалежної України, об’єднаної Європи і демократії в цілому світі. Тобто, Росія намагається перемогти чи хоча б створити комунікаційно-контентну і моральну атмосферу абсолютної переваги над Україною і її керівництвом ще до початку «битви» – зустрічі у «нормандському форматі».
Україні в цій ситуації варто змінити правила поведінки у публічному просторі і для цього існує безліч механізмів прямої та опосередкованої дії. Бо політична і дипломатична утаємниченість на тлі інформаційної невизначеності в національному просторі України і світу веде до прямо протилежних результатів, які задумуються в кабінетній тиші для майбутніх перемог – нерозуміння і спротиву громад українського суспільства.