Досліджуючи так звану «третю хвилю» демократизації 1970-х років, протягом якої південноєвропейські й латиноамериканські країни звільнилися від фашистських режимів і правлінь хунти, відомий американський політичний науковець Семуель Гантінгтон писав про «тест двох змін влади поспіль».
«Четверта хвиля» демократизації почалась у 1990-х роках після падіння комунізму та зосередилася переважно в балтійських і східноєвропейських країнах. Водночас із 15 колишніх республік Радянського Союзу майже всі скотилися назад до авторитарного правління. Виняток становили Україна і Грузія, які здійснили демократичні прориви протягом 2003 – 2004 років завдяки Революції троянд і Помаранчевій революції. Демократичний розвиток України зупинився під час президентського правління Віктора Януковича, коли Freedom House знизив її рейтинг до «частково вільної» (якою Україна також була протягом президентства Леоніда Кучми).
Другий прорив в Україні став можливим завдяки Євромайдану й Революції гідності, яка відбулася рівно за десять років після Помаранчевої революції. На президентських і парламентських виборах 2014 року перемогу здобули «прозахідні сили» в широкому розумінні цього терміну. П’ять парламентських фракцій утворили так звану «проєвропейську конституційну більшість», хоча чотири роки потому вони налічують усього 293 депутати.
Однак твердження, що всі п’ять фракцій однаково підтримують реформи, необхідні для європейської інтеграції України, завжди було доволі умовним. Згідно з результатами дослідження Vox Ukraine, за рівнем підтримки реформаторських законів у парламенті перші два місця посідають «Народний фронт» і «Блок Петра Порошенка». Фракція партії «Самопоміч», яку очолює мер Львова Андрій Садовий і яку часто називають найбільш прореформаторською політичною силою в Україні, отримала лише третє місце. Четверте і п’яте місце посіли дві популістські партії: Радикальна партія й «Батьківщина».
«Батьківщина» – як і «Демократичний альянс» та «Блок Петра Порошенка» – має статус спостерігача в правоцентристській Європейській народній партії. Однак дослідження Vox Ukraine свідчить, що в чинному парламенті «Батьківщина» голосує лише за половину реформаторських законів. Інакше кажучи, Юлія Тимошенко значно менше відповідає статусу реформатора, ніж лідер «Народного фронту» Арсеній Яценюк або Порошенко, який контролює фракцію з 217 депутатів, що дає найбільше голосів за реформи.
Судячи з результатів останніх опитувань громадської думки, українські виборці не отримають ніяких нових облич на наступних президентських чи парламентських виборах. Тимошенко потрапила до великої політики одночасно з Порошенком наприкінці 1990-х років. Вони вже змагалися за президентське крісло чотири роки тому і, вочевидь, знову зійдуться в другому турі президентських виборів наступного року. Анатолій Гриценко, як і Тимошенко, вже втретє бере участь у президентських перегонах, а востаннє проходив до парламенту в складі «Батьківщини». Серед інших кандидатів – комік, рок-зірка і представники дискредитованої Партії регіонів.
Окрім нездатності українських еліт продукувати нові обличчя, є дві інші важливі проблеми.
По-перше, кандидатам і партіям бракує якісних програм. Усі майбутні учасники перегонів завзято критикують президента Порошенка, однак хоча деякі з їхніх закидів виправдані, переважно ця критика, відповідно до аналізу Vox Ukraine, ґрунтується на перебільшеннях і недостовірній інформації. Усі кандидати перебувають «в опозиції» до Порошенка, однак ніхто з них не здатен запропонувати альтернативні рішення, які можна буде втілити в життя, якщо вони прийдуть до влади.
Виборцям варто запитати Тимошенко, Гриценка й Ляшка, як вони планують змінити й покращити державну політику в трьох найважливіших для українців сферах:
1. Як вони збираються завершити війну? Це питання особливо стосується Тимошенко і Гриценка, які жодного разу не відвідали лінію фронту на Донбасі.
2. Як вони пожвавлять боротьбу з корупцією?
3. Як вони забезпечать потужніше економічне зростання та скорочення безробіття?
Досі я не натрапляв на будь-які пропозиції Тимошенко, Гриценка чи Ляшка, які би свідчили, що вони можуть генерувати кращі рішення, ніж ті, що є зараз. Зважаючи на те, що політики часто говорять неправду, зрозуміло, що українські виборці не довіряють їм. У рейтингу найбільших брехунів української політики Vox Ukraine Тимошенко посіла перше місце. За нею розташувалися Рабінович і Бойко.
По-друге, кандидати поводяться так, нібито в Україні діє президентська система, хоча це не так. Порошенко дійсно може впливати на парламент і уряд, адже має найбільшу парламентську фракцію й союзницькі відносини з другою за розміром фракцією.
З усіх «опозиційних» кандидатів тільки Тимошено має політичну силу, яка нагадує справжню політичну партію. Однак якщо вона стане президентом, протягом шести місяців вона матиме підтримку лише 20 депутатів парламенту й навіть після парламентських виборів у жовтні 2019 року «Батьківщина» не отримає 217 депутатів, які зараз входять до складу «Блоку Петра Порошенка» й «Народного фронту». Як вона зможе втілити будь-яку політику, якщо не матиме можливості сформувати лояльний до себе уряд? Найбільший пік популярності Тимошенко припав на вибори 2006 і 2007 років, за результатами яких БЮТ (Блок Юлії Тимошенко) здобув 22% і 31% голосів, відповідно.
Усюди у світі є доволі жорсткий поділ виборців на тих, хто обожнює популістів, і тих, хто їх ненавидить – середини ніколи немає. Тому популістам важко розширити свою базу підтримки. На виборах 2010 року Тимошенко отримала 45% голосів виборців, бо багато українців голосували не за неї, а проти Януковича. Вона програла, бо за неї проголосували на три мільйони менше українців, ніж за Віктора Ющенка у 2004 році – у першому турі ці голоси отримали Яценюк і Сергій Тігіпко. У 2014 році – після двох років, проведених у в’язниці за сфабрикованими політичними звинуваченнями – Тимошенко здобула лише 13% голосів.
Гриценко й Ляшко обоє очолюють віртуальні партії з обмеженими фінансовими й людськими ресурсами в першому випадку та зобов’язаннями перед олігархами в другому випадку. Дуже важко уявити, як будь-хто з них зможе втілювати які-небудь рішення на посаді президента (навіть якщо допустити, що вони мають ідеї таких рішень, хоча насправді це не так). Щодо Святослава Вакарчука, то в нього взагалі немає ніякої політичної сили.
Обрання президентом будь-якого з представників «Опозиційного блоку» – Рабіновича чи Бойка – вкрай малоймовірне. Якщо це все-таки трапиться, наслідки для політичної стабільності в Україні будуть катастрофічними, бо ветерани війни проти Росії й націоналісти не змиряться з цим і активно протидіятимуть новому президентові.
Україна зіткнеться з випробуванням «двох змін влади поспіль» Гантінгтона через сім місяців. Якщо результати наступних виборів будуть подібними до виборів 2014 року, Україна отримає ще п’ять років, аби впроваджувати реформи, боротися з корупцією та рухатися в бік Європи. У такому разі до виборів 2024 року Україна стане іншою – вже не пострадянською – країною.