Те, що «космольоти» виходили в тунель не дуже часто і винятково на одній і тій самій лінії, підказувало: такий потяг був, найімовірніше, взагалі тільки один. Але трошки обтічніший дизайн, яскраві помаранчеві поруччя і нові сидіння, чиста підлога, відсутність реклами і навіть якась подоба кондиціонера наводили на думку, що український транспорт може потрошку ставати кращим.
З-поміж інших нововведень мою увагу й досі привертає кнопка на дверях. У світі – принаймні, тій його частині, де я бував, – після зупинки на станції таку кнопку натискають пасажири, щоб відчинити двері, коли хочуть вийти. Це дає змогу взимку не випускати з вагону тепло, а влітку – прохолоду (якщо вагон кондиціонують). І те, й те дає певну економію, та й зручність для пасажирів; може, ще якийсь мізер ощаджують, не використовуючи даремно роботу пристрою, що рухає двері. Раціонально це чи ні, але так заведено: хочеш вийти – відчиняй сам.
У наших потягах така кнопка – бутафорська. Хоч би як ми її тисли, двері відчиняться тільки тоді, коли на центральний важіль натисне машиніст. Звичайно, українці звикли розрізняти те, як речі виглядають, і те, як вони працюють; звикли і сприймати безглуздя за неодмінну умовність, тому не помічають цього. Я навіть не бачив, щоб хто-небудь намагався її натиснути.
Але в найближчі два місяці кнопці доведеться попрацювати. Може, вперше. Я уявляю секундне спантеличення європейських уболівальників, які, звикши до порядків удома і бачачи їхню подобу тут, намагатимуться відчинити двері, яких вони насправді не могтимуть відчинити. Дехто, може, навіть і не помітить цього. Дехто навіть подумає, що сам відчинив ті двері. Цілком імовірно, що турист, ізольований у «ґетто Попова», побачить тільки те, що звик бачити: кнопку відчиняти двері, і вирішить, що тут усе так само, як і деінде.
Коли вони поїдуть, нам так само підсовуватимуть на доказ того, що і в нас «усе як у людей», кнопку, яку ми давно зневірилися натискати. Нам запропонують і далі вдавати, наче ми самі керуємо дверима, тоді як насправді вони розступаються тільки по команді. Запропонують і далі вірити, що машиніст відчиняє їх саме на тих станціях, які нам потрібні.
І ми, звичайно, вдамо, що повірили, буцімто двері відчиняються залежно від нашої волі, а не хтось відчиняє їх за нас. І – слухняно виходитимемо там, де нам скажуть.