Час, котрий не лікує
Між тим у світі інвестиційні кошти буквально лежать під ногами у бажаючих – їх треба тільки підняти. Після економічної кризи 2008-2009 років загальний обсяг прямих іноземних інвестицій виріс на 36% і склав минулоріч 1,7 трлн. доларів. За даними щорічної конференції з торгівлі та розвитку ООН, у топ-десятці країн-реципієнтів знаходяться нині США, Гонконг, Китай, Нідерланди, Британія, Сінгапур, Індія, Бразилія, Канада та Франція.
А де ж інвестиції в українську економіку? – спитаєте ви. Вони є, але здебільшого у вигляді райдужних звітів урядовців, котрі говорять про те, що протягом 2016 року в Україну надійшли 3,8 млрд. доларів, що вдвічі більше, ніж у 2015 році. При цьому вони мовчать про те, що таке зростання – це здебільшого рефінансування дочірніх банків їхніми материнськими структурами, й передусім – російськими. Це конвертація колишніх кредитних ліній, виданих «дочкам». Що ж стосується «справжніх» інвестицій, то з ними все набагато складніше.
Загалом Україна зазнала два інвестиційні сплески. Перший припав на другу половину 1990-х, коли в України з’явилася і стабілізувалася грошова одиниця, коли тривав розквіт приватизації та відбувався підйом малого і середнього бізнесу. Другий етап співпав з серединою 2000-х років, коли було продано «Криворіжсталь» і активно розвивалася банківська система. Пораховано, що на той момент обсяг інвестицій досяг історичного максимуму – у 2005-му в Україну прийшли 10 мільярдів доларів.
Вся ця благодать досить скоро змінилася повним розчаруванням. Портфелі банків, які зацікавили було покупців, виявлялися дутими, а політика Нацбанку – лобістською в інтересах «своїх» банків, яких купали в «теплій ванні», роздаючи рефінанси тощо. Так почався відхід інвесторів, які залишали Україну. Процес триває й досі, адже з 2005 року сприйняття державою інвесторів не змінилося – їм все ще пропонують пройти тест на міцність нервів та бажання боротися до кінця – з тим, щоб вкласти свої ж власні кошти. Дехто цей тест не витримує, а дехто – не припиняє спроби порозумітися з Україною.
Нехороша тенденція
До тих, хто не полишає надії, належить і шведська компанія ІКЕА. Цього року знову з’явилася інформація про її бажання зайти на український ринок, проте ця епопея триває з 2005-го, а відтак можна лише дивуватися затятості шведів або ж їхній безграничній вірі у можливість українських «покращень». Ще у 2005-2008 рр. ІКЕА ніяк не могла вирішити питання із земельним наділом: мебельній компанії спочатку виділили ділянку під Одесою, а потім – в районі Борисполя, однак у підсумку будівництво складів під готову продукцію так і не почалося.
Шведи щиро дивувалися тому, що українська земля коштує в рази дорожче, ніж в інших європейських країнах, а коли стало зрозуміло, що з них просто вимагають величезні відкати, наші потенційні партнери не побоялися розголосу і розповіли всю правду про те корупційне середовище, до якого вони потрапили. Представники ІКЕА називали конкретні імена та наводили конкретні факти – інформація про те, хто і як вимагав з них хабар, була повністю оприлюднена. Минуло 12 років, але досі ніхто не покараний. І – що важливіше – жодні висновки з цієї історії не зроблені.
Відкрити свої заклади в Україні збирався було й британський бренд одягу H&M, а також мережа американських кав’ярень «Старбакс». Ці плани так і не здійснилися – попри те, що H&M вже навіть придивився до київських торгівельних центрів і визначився з тим, де відкриє свої магазини – у ТРЦ «Республіка» та «Проспект». Причина зміни намірів очевидна: корупція, зарегульована економіка, відсутність економічного зростання.
Окремим рядком можна згадати й те, як сильно заважає потенційним інвесторам впроваджені НБУ валютні обмеження. Мало хто погодиться терпіти постійні перепони на шляху вільного обігу власних коштів – це стосується, наприклад, можливості повернення кредитів або зменшення статутного капіталу. Проблема захисту інвестицій та виводу капіталу лишається однією з найбільш актуальних, хоча першість, звичайно, належить безпардонним натякам на хабарі та відкати, з якими стикаються іноземні бізнесмени.
Коло замкнулося?
Як кажуть фахівці, в умовах, коли й без того наявні чинники, здатні відлякати інвестора (корупція, війна, нестабільність тощо), компаніям є сенс заходити на ринок тільки в тому випадку, якщо вони мають кейси з прицілом на прибуток у 20% річних. Але такого примноження капіталу в Україні гарантувати не може ніхто. Бо є також й такий фактор, як стрімке зубожіння населення, котре все складніше й складніше зацікавити кавою зі «Старбаксу» чи брендовим одягом з H&M.
У той самий час на більшість іноземних партнерів не діють порожні обіцянки української влади або нічим не виправдані твердження про те, що отримання чергового кредиту від МВФ поліпшить загальний інвестиційний клімат в Україні. Це цілковито безглузда теза, адже жоден інвестиційний рейтинг не містить такого показника, як співпраця з МВФ. Натомість є інші чинники, що визначають інвестиційну привабливість – наявність некорумпованих судів, дієвої правоохоронної системи, розвинена інфраструктура, надійний ринок збиту, кваліфікована робоча сила.
По жодному з цих пунктів Україна не може показати скільки-небудь оптимістичну картину. Робоча сила тікає в постійну чи тимчасову еміграцію, ринок збуту – вкрай нестабільна перемінна, інфраструктура залишає бажати кращого,валютна політика НБУ незадовільна, реформа правоохоронних органів призупинилася, рішення судів продаються і купуються. Плюс до всього – вкрай забюрократизована дозвільна система, величезний податковий тиск, потреба проштовхувати кожне рішення вагою грошових знаків.
Тож хоча економіки, які розвиваються, є зазвичай привабливими для капіталовкладень (і досвід Азії, куди зараз йдуть багатомільйонні вливання, слугує тому доказом), Україна в цьому відношенні стоїть осторонь. Рішення і висновки лишаються за українською владою, хоча спроба провести через парламент закон, котрий гарантував би суддям кишенькового Конституційного Суду зарплати у 300 тисяч гривень, наштовхує на вельми невеселі роздуми.
Схоже, що системі управління не вистачає власної волі, аби змінитися на краще, а фактор вулиці, здатний підштовхнути її до перетворень, на даний момент відсутній. «Верхи не можуть», «низи не хочуть», а інвестори не бачать потреби ризикувати гаманцем – в цьому замкненому колі ми наразі й живемо.