Сталін вбив мільйони українців, та хіба не ті ж мільйони вже зараз повтікали (і ще тікають) з Незалежної, світ за очі, аби вижити? Аби жити по-людськи. Мільйони "затятих" українців, "западенців". Хіба не гірко? Діди та прадіди наші мріяли про "свою" Україну. І саме з такої України ми забралися, аби згодом стати чехами, поляками, німцями, американцями, канадійцями і майже вільно говорити італійською, іспанською, польською, англійською. Коли ніхто не заважає спілкуватись рідною, українською мовою.
Як же дорого обішлися нам ці мовні курси.
Це ми, мамо. Подивися нам в очі. Це ми - твої діти. Пішли на чужину, попід тінню сиротами. А ти й досі, замість того, аби годувати малечу, що поки залишається з тобою, немов п"яна б"єш себе у груди і репетуєш про повагу до матері? Є любов, мамо. Бо кожна дитина любить свою матір, якою б вона не була. Є жаль, як до хворої. Коли ми понадвечір стаємо на коліна до ікон по всьому світові, ми просимо в Бога, щоб він додав до твого серця ще трохи розуму. Щоб поки ми уві снах блукаємо вулицями покинутих міст, тримаючи за руки дітей, яких залишили на старих, - ти нарешті відчула себе матір"ю насамперед для тих, хто не щебече "солов"їною". Так сталося, мамо. Вони не винні. Ми всі твої діти. І біляві і чорненькі, слухняні і не дуже, малі і дорослі.
І той найменший, рудий, який посміхається до тебе і тягне рученята, а потім шепоче на вухо, обіймаючи твою шию і притиснувшись до тебе щічкою :
- Ма, а кого из нас ты больше всех любишь?