Упродовж двох днів по всій Фінляндії натовпи людей на кожній станції обсипали квітами поїзд, яким їхала легендарна жінка-вояк, жінки намагалися сфотографуватися з нею. Це саме повторилося у Швеції. Тогочасні фінські та швецькі, і навіть норвезькі часописи та ілюстровані журнали рясніли статтями і згадками про Степанівну.
Тріумф супроводжував відважну жінку від шведської пристані Мальме до німецького порту Сасніц. Те ж піднесення панувало в Берліні і Відні, а також в Коші Українських Січових Стрільців на Дністрі, куди вона прибула ранньої осені 1917 року. Повернення додому після великих випробувань війною і полоном перетворилося не лише на особистий тріумф Олени Степанів, але й у велику пропаганду української незалежницької ідеї: іноді перемога однієї людини дає поштовх не тільки окремому суспільству, але й цілим країнам.
… Ця дуже давня, на перший погляд, дещо дивна історична аналогія спала мені на думку після моніторингу українського інформаційного простору упродовж останніх днів. А точніше – після тріумфальної події світового значення: дванадцятиразового підтвердження свого чемпіонського титулу Віталієм Кличком після поєдинку з Мануелем Чарром у Москві. Я хотіла знайти зафіксоване для нащадків підтвердження однієї дуже простої, але дуже необхідної риси для будь-якого суспільства – гордості за перемогу великого співвітчизника. Гордості моєї країни за свій – країни – тріумф на світовій арені. Бо перемога завжди і будь-де об’єднує людей. Люди у час чиїхось перемог відчувають свою маленьку причетність до неї, навіть коли жодним чином не мали стосунку до тієї перемоги. На київських вулицях, у метро, в магазині це піднесення, ця гордість ще витають цими днями. Але ознак цієї гордості я все ж не знайшла там, де я шукала. Чому? Адже Олена Степанів відбувала покарання в Азії, а ми з підтвердженою перемогою, здається, рухаємося в Європу?!
Гордість, виявляється, – фізичне відчуття. Це я зрозуміла 8 вересня у Москві, спершу в таксі з аеропорту, де водій розповідав про щасливу Україну, яка має такого спортсмена і політика, і про ажіотаж навколо майбутнього бою; це я розуміла в готелі, де чула уривок розмови іноземців про Віталія, але найголовніше – на олімпійському стадіоні у Лужниках і опісля. Це було якесь фантастичне відчуття тріумфу – коли арена скандувала «Україна, Кличко!», коли росіяни просили український прапорець, щоб сфотографуватися на тлі піднесеного залу, де заюшений кровю Чарр стусав ногами ринг, а зал надривав горло – «Віталій!». Переказувати – всього не перекажу. Охочі – бачили. Але це була справжня, непідробна радість десятків тисяч людей від перемоги нашого видатного спортсмена.
А що я знайшла в українському (а чи українському?) інформаційному просторі? Щось там про лікаря, щось там про рефері, щось про оскарження Чарром своєї поразки, ще якісь дрібнички. Ні, я не кажу, що Кличка, як Олену Степанів, мали публічно «закидати квітами». Але вже точно, що акценти після ТАКОЇ перемоги мали бути дещо іншими. І не стільки для нього, скільки для тих, хто має намір іти дорогою перемог, а не поразок, для тих, хто ставить перед собою велику мету – і досягає її. Зрештою, для пропаганди патріотизму і здорового способу життя нашої молоді.
І ще одне, майже приватне спостереження: у Кличка під час вирішального бою була фантастична стратегія спокою і «витягування» суперника на «нерви». І він таки «відкрив» Чарра для помилок і поспіху. Це було видно неозброєним оком. Але мені важко втриматися від ще однієї аналогії, пов’язаної з боксерським поєдинком. І ця аналогія уже дуже прямо проектується на сьогоднішню українську політику, бо ж хіба не є зрозуміло, що саме політика завадила Україні без потрісканих окулярів розгледіти світовий успіх Кличка?
За кілька тижнів до вирішального дня, який для нормальних людей минатиме під гаслом «Жодного голосу ПР!», деякі наші політики (і навіть, здавалося б, важковаговики) дедалі частіше зі своїми «нервами» чи неврівноваженістю нагадують мені Мануеля Чарра (харизматичний хлопець, нічого не скажеш!). Однак, думаю: для того, щоб не кОпати після бою ринг ногами, як це робив Чарр, у політиці в пікові моменти таки варто виключати емоції, а вмикати розум і досвід. І поменше дбати про ЕФЕКТИ і ПОПУЛІЗМ. Хоча, як відомо, цей товар – дуже ужитковий в Україні. Особливо тепер. Але ж, панове, – НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ! Ми не забули це застереження великої нашої сучасниці Ліни Костенко?
…А наші київські «професіонали» від політики так і не зрозуміли, що вони ЗРОБИЛИ, коли відмовили Кличкові провести цей історичний бій у Києві. Стадіонної трави пошкодували? Чи все-таки не витримали нерви? А як же з такими нервами реконструйовувати Україну?