ГлавнаяБлоги

Політичні війни у ЗНО будуть, допоки не змусимо дивитись глибше

Побачивши допис координатора освітніх програм громадянської мережі «Опора» Ольги Стрелюк на тему змін у програмі ЗНО, я неабияк зрадів. У цій істерії, яку влаштували медіа та політики, шукаючи дивідендів чи-то читацьких, чи-то електоральних, як ковток свіжого повітря, потрібен був саме такий зважений розгляд питання.

Важко не погодитись із висновком координатора:

Очевидно, що вдаватися до ґрунтовного аналізу змісту програми ЗНО з історії України значно складніше, ніж вести ідеологічні дискусії. Особисто я вважаю, що ідеологізація історії будь-якою політичною силою є неприпустимою, тим більше у школі. Однак окремі парламентарі вже звернулися у профільне міністерство з вимогою повернути виключених історичних персоналій до програми ЗНО. Така реакція є дещо запізнілою та однобокою.

Також цілком слушно зазначено про повернення до підручників міфологем на кшталт «Велика Вітчизняна війна». Однак, пані Ольго, це лише вершина айсберга, адже якщо ми, як ви кажете, заглибимось у зміст і не лише програм, а й самих підручників, то побачимо, що спосіб їх написання залишився таким самим, як і 25 років тому, коли почали писати перші шкільні підручники з тоді ще історії УРСР. Чесно кажучи, я б навіть не надто переймався, як ви це називаєте, «популяризацією радянського минулого», адже вади шкільного підручника з історії України роблять його настільки нудним, що навряд чи учні ним зачитуються, якщо взагалі відкривають.

Пропоную поглянути на ці вади саме з точки зору, як ви кажете, становлення громадянської освіти. Тут я зможу зосередитись лише на декількох з них.

Надзвичайна заполітизованість сюжету. Підручники з історії України подають інформацію з традиційним радянським акцентом на політичній історії, у центрі подієвої канви ставиться державність. Це витісняє на маргінес інформацію про суспільні відносини, культурні процеси та розвиток ідей. Візьмемо хоча б 11 клас – він охоплює період, у якому надзвичайно важливо пізнати саме суспільство, аби розуміти сьогоднішнє його становище.

Як можна говорити про ідеологічні зміни відлиги чи 1960-70-х років, якщо відсутня реакція суспільства на нові витки пропаганди. Очевидно, що суспільство не складається з самих шестидесятників чи дисидентів. Де ж студентство, молодь, робітники, ті ж самі партійці? Немає інформації про різні форми пасивного опору, про поняття блату та спекуляцію, про партійні та комсомольські структури як засоби для кар’єрного зросту, про залізну завісу та моду (гонитву) на іноземні товари та про багато інших суспільних процесів.

Або ж навіщо потрібні розлогі розділи про економіку, насичені непотрібними цифрами про промисловий розвиток, якщо у них немає згадок про вплив на екологічну ситуацію, плоди якої ми пожинаємо і сьогодні?

Радянського побуту взагалі обмаль. А ця інформація набагато краще показала б картину життя, наприклад, у то же самий період застою, з якого чимало перейшло у побут сьогоднішнього населення України.

А чого варті контр-культурні віяння стиляг, а рокери, а хіпі – натомість підручникові розділи про культуру повністю оминають їх, йдучи за копією традиційної радянської схеми – по декілька абзаців на література-мистецтво-театр-кіно-освіта-наука.

Всього цього не просто немає, ні, це все підміняється суцільною політичною історією, що часто просто викривлює картину.

Етноцентризм, який сприяє закріпленню патріотизму, поваги до національної історії, культури, мови, традицій, однак здебільшого перешкоджає розумінню світу як багатоманітного та не розвиває етнічну та релігійну толерантність.

Наприклад, погляньмо на 9 клас, де зустрінемо той самий примат політичної історії. Текст повністю присвячений розвитку українського руху, що ясна ж річ "визволяв" українців. Тобто розвиток та існування багатоетнічного суспільства ХІХ ст. просто нівелюється. Неукраїнські або ненаціоналістичні рухи (наприклад, польський, єврейський, кримсько-татарський, російський, москвофільський рухи) якщо подані, то виключно як перешкода українському націоналістичному рухові.

Як же навчити учня критично сприймати ідеології, їхню боротьбу, якщо йому пропонують вакуумний простір, де є одна "єдиноправильна"? А про ксенофобію, у яку часто переростає такий етноцентризм, годі й говорити.

Брак олюднення. У підручниках здебільшого йдеться про маси, раніше були трудові маси та класи, тепер народні маси та нація. Подивимось, наприклад, на 5 клас. Його дуже полюбляють усі коментатори та медіа, бо елементарно читати багато не треба - достатньо відкрити підручник і побачити, чи в тому нещасному одному абзаці (на 250 сторінок тексту загалом) є згадка про Крути, чи Бандеру, чи УПА.

Але ж у цій книжці. як і в інших класах, криється набагато глибша проблема. Учень там просто не знайде себе. Текст акцентуючи на державотворчих процесах від «імперської» Русі до сучасної України, не стільки розповідає про місце людини (зокрема і самих учнів) у історичному процесі, про багатогранний хід історії чи власне про ази історіописання, скільки зосереджується на легітимізації української державності на певний теренах. Підручникам вкрай бракує олюднення сюжету.

Звісно ж це лише деякі вади сьогоднішнього підручника з історії України, які повністю ігноруються медіа та багатьма коментаторами. Не меншими проблемами є анахронічність, засилля дат та фактажу, неадекватна термінологія, мартирологічність – і це лише зміст, адже не кращу ситуацію маємо з самою формою подачі інформації у підручниках.

Аби підручник з історії України дійсно був ефективним у громадянській освіті потрібно докорінно змінити принципи його написання:

  • Зсунути акцент з політичної історії та врівноважити виклад соціальною історією, історією ідей, історією повсякдення та побуту.
  • До безособистісного відображення історичних процесів додати яскраві приклади вчинків та рішень конкретних людей, особливо у так званих доленосних моментах. Зосередити увагу на багатогранності сплетіння різних інтересів та мотивацій окремих індивідів.
  • Позбавити підручник етнічної, релігійної гомогенності. Це передбачає появу більших акцентів на локальних історіях, які не писались би за матрицею національної історії, а могли б пояснити регіональні відмінності, в тому числі і у сьогоднішній Україні.
  • Кінець кінцем модель виборювання та гонитви за українською державністю має якщо не поступитись місцем, то хоча б врівноважитись змалюванням самоврядних та громадських практик, які дуже часто суперечили тій чи іншій державній політиці на теренах сучасної України. Такий підхід дозволив би переосмислити поширене переконання в тому, що громадянське суспільство формується згори.
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram