Як результат – два з трьох українців відкривають для себе музей заново у більш свідомому віці. Бо, чомусь (і разом з тим, очевидно) – ті шкільні екскурсії викликають якщо не відразу, то не захоплення точно. І найтрагічніше те, що страждає від цього всього в першу чергу музей.
Причому винними є всі: як екскурсоводи, так і вчителі. Невдало підібраний час, надто велика група учнів, тривалий трансфер до музею і як наслідок – передчасна втома, занадто довга і академічна перша екскурсія, екскурсовод, що не вміє «тримати» і не відчуває аудиторію, через це – друга порція втоми і незадовільна поведінка слухачів, ну і звичайно – «привітність» доглядачів.
В результаті, негативні емоції беруть верх і надовго залишаються у свідомості. А потім… Пригадую, минулого року йшла повз один з музеїв у центрі Києва, навпроти якого величезний банер сповіщав про виставку живопису. Назустріч – мама з сином. Він: «О, а давай в музей зайдем». У відповідь: «Ой, зачем это надо. Пошли, я лучше тебе что-то куплю»…
Я чомусь переконана, що ця мама – жертва минулого. Вона свого часу добровільно-примусово слухала нудні кількагодинні екскурсії. Для неї музей – це місце обов’язкового відвідання, задля годиться, бо «хто не відвідує музей, той не може бути гідним жовтеням/піонером/комсомольцем. А коли немає контролю – то ходити туди зовсім необов’язково». Через це сьогодні для неї музей – марне витрачання грошей. І цілком інше покоління – син. Мені хочеться вірити, що для нього (як збірного образу сучасної прогресивної молоді) музей є і продовжуватиме залишатися місцем відпочинку, дозвілля, ну і пізнання. Але не сухого і академічного, а живого. Такого, яке є сьогодні в просторі Літературно-меморіального музею-квартири П.Г. Тичини в Києві.
В музее имеет значение любая деталь: кто встречает посетителя на пороге, на каких языках доступны экскурсии, как представлена экспозиция, кто ее куратор… даже запах в музее важен!
— Наталья Заболотная, директор "Мистецького Арсенала"
Я вже уявила, як дехто з вас засміявся. Розумію: донедавна літературно-меморіальні музеї для мене теж були «сонним царством». Ідеш туди, сповнена жаги пізнання та радості, а мертва тиша застиглого чужого помешкання врешті забирає в тебе енергію, подібно вампіру, і тобі лиш хочеться безсило впасти на лавку у найближчому сквері. Інша частина мабуть подумала про піар. Для них скажу, що рекламувати хороший продукт – добра справа.
Та хочу сказати наперед, що цей музей винятково інший. Він виконує і освітню, і естетичну функції, він не має ЖОДНОГО вихідного на рік, і, головне – вас там завжди раді бачити. Треба віддати належне директору і всьому колективу, які зуміли вчасно переформатувати свою роботу, зрозуміли, що на банальних екскурсіях для організованих «примусових» груп багато не заробиш: у суботу-неділю всі школярі відпочивають перед комп’ютерами, з однією-двома екскурсіями в семестр на фоні широкої музейної пропозиції в столиці гостей багато не буде, а ще є 3 місяці канікул – так званий «мертвий сезон». Що стосується туристів – то на Терещенківській і прилеглих Богдана Хмельницького та бульвару Шевченка тільки музеїв є шість. Одним словом – без засад ринкової економіки обійтися було б важко. Музей мусив не тільки боротися за свого відвідувача, а ще й полювати на чужого.
Таким чином, пропозиція музею Тичини сьогодні є широкою та різноплановою. По-перше, це навчально-просвітницькі заходи: Перші музейні курси української мови, Курс мистецьких лекцій "All you need is art", Студія автентичного співу. По-друге, мистецькі: Вечори класичної музики, Speed-Dating, Вечори поетичного читання. Третя група програм та послуг спрямована на українську родину, на відродження традиції спілкування, спільного дозвілля: День дитячого кіно (щонеділі), День батька (щонеділі), День виразного читання тощо. Ну і вінцем усього є, на мою думку, ексклюзивна екскурсія - моноспектакль «Сріблясті голуби у небесах», де Павло Тичина періоду 1930-х рр. геніально показаний актором Євгеном Нищуком. Крім цього, в музеї неймовірно цікаві екскурсії та уроки для тих же учнів, які потім пишуть «Мені дуже сподобалось в музеї. Ви дуже класні. Удачі вам», «Бажаю, щоб ще більше людей почали захоплюватися Тичиною», «Я хочу, щоб у цьому музеї було більше відвідувачів», «Я люблю Музей Тичини».
Для того, щоб задовольняти запити сучасного суспільства музей має бути гнучким і динамічним. Люди, які там працюють, мають любити свою справу. І любити людей.
На щастя, Музей Тичини в Києві не єдиний – подібні колективи працюють по всій Україні. Часто ми про них можемо просто не знати.
А у вашому житті є музей, який працює для вас і який ви любите?