Інколи здається, що з висвітленням теми двосторонніх відносин Європейського Союзу з Україною проблем особливих не виникає. У нас, майже щодня, можна почути новини з брюссельських полів, ціла купа експертів-політологів ретранслюють отриману інформацію для більш ширшого загалу зацікавлених, проводиться достатня кількість наукових конференцій із залученням закордонних політиків та експертів. Однак, залишаються, все ж, побоювання, що у такому різноманітті поширення, вивчення та розуміння досить складних процесів відбувається певне викривлення реального стану справ. Від цього, в першу чергу, можуть постраждати ті, хто дійсно щиро вірить і сподівається в один прекрасний день побачити Україну повноцінним членом Європейського Союзу. А це переважно молодь, яка побувала вже за кордоном, або принаймні планує це зробити у майбутньому.
Спробую дещо прояснити ситуацію, на якому етапі взаємовідносин ми знаходимося станом на сьогодні, та що варто очікувати у перспективі. Сподіваюсь, що певні відповіді на питання будуть корисні не лише для молоді.
Питання 1. Безвіз, ймовірно, буде. Однак, коли?
Питання отримання Україною безвізового режиму з Європейським Союзом залишається відкритим. Для української влади його вирішення є найбільш бажаним, так як дасть можливість досягнути логічного завершення багаторічних перемовин та звітування щодо імплементації Плану дій з лібералізації візового режиму. Однак, ще важливіше, що українські громадяни зможуть, чи не вперше, практично відчути конкретні переваги для себе особисто від процесу європейської інтеграції.
У той самий час, для європейських чиновників ця тема є досить складною. З одного боку, вони давали обіцянку, що якщо Україна виконає всі умови, безвіз буде. З іншого, - коли такі обіцянки давалися, ситуація всередині ЄС кардинально відрізнялася від сьогоднішньої. Криза з мігрантами, яка досі триває, дуже серйозно вносить свої корективи не тільки на політику ЄС, але й на внутрішньополітичну ситуацію країн-членів. Простіше кажучи, європейські політики побоюються взяти на себе відповідальність за можливі проблеми, які можуть виникнути у майбутньому, якщо кількість мігрантів, зокрема і з України, збільшиться.
Для знаходження оптимального рішення було задіяно найбільш серйозний інструмент європейської політики – бюрократію, яка пригальмувала процес погодження на інституційному рівні (наразі Європейська Комісія передала на розгляд Європейській Раді та Європейському Парламенту пропозицію скасувати візовий режим з Україною). Ця ж сама бюрократія розробила нововведення, яке носить назву «visa suspension mechanism». Інструмент відкликання надання безвізового режиму покликаний слугувати заспокійливою пігулкою не лише для європейських чиновників, але й для громадян країн-членів, які в переважній більшості досить скептично сприймають візову лібералізацію. Основна ідея – можливість контролювати внутрішню ситуацію з міграційною політикою, а також використовувати такий інструмент, як метод впливу на виконання країнами, які отримали безвіз, тих завдань, які визначені двосторонніми угодами та зобов’язаннями.
Тому, можна припустити, що спочатку буде анонсований такий механізм (як тільки Європейський Парламент та Європейська Рада з’ясують, хто отримає ексклюзивне право на володіння таким інструментом), а вже згодом варто очікувати рішення для України. До речі, скоріш за все, ми будемо в пакеті з такими країнами як Грузія, Туреччина та Косово.
У стінах ЄК трішки більше оптимізму, ніж в інших інституціях, і вони очікують завершення процесу до кінця грудня цього року. Однак, є ще депутати ЄП, які дещо обережніші в своїх прогнозах та зазначають про можливі політичні наслідки, особливо в контексті 2017 року, на який заплановані вибори у таких ключових країнах як Нідерланди (березень), Франція (квітень) та Німеччина (серпень або вересень).
Питання 2. Безпідставні сподівання?
У процесі надзвичайно важливо розуміти кінцеву мету. Якщо ця мета чітко визначена та знаходиться у зоні досяжності, в такому разі, є можливим вибудовування певної стратегії та тактики, як її досягнути.
У процесі взаємовідносин України та ЄС було декілька етапів. Зі здобуттям незалежності, формат відносин регламентувався Угодою про партнерство і співробітництво (1994 р.), - це рамкова угода, яка відображала ключові сфери для двосторонніх відносин та певний натяк на стратегічні цілі. Їй на заміну прийшла Угода про асоціацію між Україною та ЄС, яка станом на сьогодні визначає порядок денний співробітництва. Це амбітний документ, який містить серйозні зобов’язання, в першу чергу, для України, щодо наближення законодавства до права ЄС та створення відповідних умов з метою поглиблення взаємних торгівельних відносин. Однак, є декілька серйозних ризиків.
Для того, щоб Угода повноцінно вступила в силу її мають ратифікувати усі 28 членів ЄС. Наразі, є 27 ратифікацій. Не вистачає Нідерландів, які на своєму референдумі вирішили відмовити Україні. Останні заяви прем’єра Рютте не додають оптимізму. Європотимісти скажуть, так в чому проблема, більшість положень Угоди діють вже сьогодні, варто тільки мати бажання її виконувати і займатися справжніми реформами. На що європрагматики, яких на жаль, набагато менше в системі зовнішньополітичних зносин, відреагують, що без завершення усіх необхідних процедур, говорити про повноцінний формат імплементації, не варто.
Інший ризик - суто внутрішнього характеру. Певна асиметричність Угоди може стати серйозною перепоною для виконання в повному обсязі усіх необхідних зобов’язань Україною. Нам варто було ще раніше визнати, що з відсутністю злагодженого механізму координації на інституційному рівні, достатнього кадрового потенціалу та політичної волі для прийняття кардинальних рішень процес імплементації може бути пригальмованим. Коли палкі промови наших можновладців про здобутки не знаходять свого реального відображення у дійсності, настрій брюссельських чиновників змінюється. А від цього настрою інколи багато чого залежить.
Однак, найбільша проблема, яка впливає і буде визначати динаміку взаємовідносин, стосується відсутності конкретної перспективи членства України в Європейському Союзі. В Угоді про асоціацію про таку перспективу не йдеться, хоча ст. 49 Лісабонського договору декларує, «що будь-яка європейська держава яка визнає і шанує принципи, визначені у ст.1а і зобов’язується їх дотримуватись, може подати заявку про її прийняття в члени Союзу». Можна піти ще далі і припустити, що чим більше Україна буде наголошувати на такій необхідності мати чітке розуміння кінцевої мети, тим прохолодніше Європейське співтовариство може сприймати такі амбіції. У приватних розмовах деякі європарламентарі наголошують, що на найближчу декаду планів щодо розширення ЄС немає. Для них ситуація кардинально інша, - як вберегти саме європейське утворення від процесів дезінтеграцій, пов’язаних з Brexit та зростанням популярності праворадикальних та популістських сил.
Питання 3. Що далі?
Зрозуміло, що альтернативи європейській інтеграції для України на сьогодні не існує. Очевидно, що Європейський Союз все більше буде фокусуватися на своїх внутрішніх проблемах, від ефективності вирішення яких, буде залежати його подальша доля. Постмайданна ейфорія дещо вщухла в коридорах євроінституцій. Натомість, наступає період конкретних запитань до української влади про пророблену домашню роботу та ілюстрацію реальних результатів.
У Києві також настрій дещо змінився. Для багатьох стало зрозуміло, що обіцянки та завіряння деяких європейських чиновників також інколи не знаходять свого реального відображення у конкретних діях. Аргументація, що у нас йде війна на Сході, є логічною. Але, це не в повній мірі заважає окремим країнам та їхнім лідерам дещо змінювати свою позицію в контексті взаємовідносин з Російською Федерацією. Нам не варто забувати, що одним з основних пріоритетів розвитку для ЄС є економіка. Впливовий бізнес серйозно тисне на політиків як на національному рівні, так і на рівні ЄС. Для корпорацій основним завданням є отримання прибутків, а ринок РФ завжди був і залишається цікавим для них. Зі свого боку РФ, роблячи ставку на посилення співпраці з політичними партіями, які можуть прийти до влади у деяких країнах-членах вже у найближчий час, просуває свої інтереси в ЄС.
Виходячи з різноманітності згаданих факторів, які безпосередньо впливають на динаміку взаємовідносин між Україною та ЄС, можна припустити, що «цукерково-букетний» період минув і наступає фаза, як європейці люблять її називати, «more-for-more/більше-за-більше». Підтримка подальшого позитивного тренду буде напряму залежати від результатів трансформації України до європейських стандартів.
Здорові і підкріплені амбіції завжди вітаються у великій політиці, однак для їхньої реалізації необхідна послідовна та щоденна робота. Сьогодні заявляти про членство в ЄС, а вже завтра обмежуватися отриманням безвізу, є досить недалекоглядною стратегією. Тому, перед нами постає вкрай складне завдання - підтримка позитивної динаміки взаємовідносин та визначення подальших практичних цілей.