Ці вибори мали відбутися ще минулого року, однак, зважаючи на пандемію та суттєве погіршення епідеміологічної ситуації у травні 2020 р., влада вирішила перенести дату проведення на 2021 р.
Очікувано, що політики усіх рівнів у своїх передвиборчих перегонах найбільше уваги присвячували темам подолання наслідків пандемії, а також життя після Brexit. Найчутливішим політичним питанням, звісно ж, стали вибори у Шотландії. Від їхнього результату залежало чи зможуть посилити свої позиції націоналісти, які хочуть вчергове провести референдум за незалежність Шотландії.
За попередніми підрахунками Шотландська національна партія вчергове отримала перемогу, виборовши 64 місць із 129 у парламенті. Їй забракло лише одного місця для формування монобільшості. Консерватори посіли друге місце, отримавши 31 місце. Таким чином, лідерка провладної партії Нікола Фергюсон Стерджен, зміцнивши свої позиції, буде намагатися втілити у життя політичні обіцянки щодо проведення референдуму, які вона давала напередодні виборів. Для уряду Джонсона це стане серйозним викликом у короткостроковій перспективі.
В Уельсі дещо інша ситуація. Традиційно Лейбористська партія, отримавши перемогу, сформує уряд на чолі з їхнім лідером Марком Дракефордом. Цікаво, що з того часу, як у 1999 році Вестмінстер надав більше автономії Уельсу, лейбористи безперервно перебувають при владі. Переобраний прем’єр-міністр заявив про готовність співпрацювати з іншими партіями, адже впевнений, що ні в однієї політичної сили не має бути монополії на хороші ідеї щодо подолання соціально-економічних наслідків пандемії.
Традиційно проміжні вибори слугували для британців певним інструментом висловити своє незадоволення тією політичною силою, яка вже тривалий час перебувала у владі. Однак, цього разу така закономірність не спрацювала. Незважаючи на серйозні провали уряду Бориса Джонсона щодо оперативного реагування на розповсюдження Covid-19, а також звинувачення у корупційних махінаціях, консерваторам, все ж таки, вдалося отримати сумарно більше місць в органах місцевої влади, ніж лейбористам. Це означає, що Лейбористській партії доведеться серйозно попрацювати над допущеними прорахунками, адже без належної оцінки поточної ситуації та партійного перезавантаження боротися з торі за перемогу у майбутніх парламентських виборах буде ще важче.
Не секрет, що лейбористи намагаються подолати внутрішню кризу, причиною якої є ідеологічні розколи всередині партії між лівими та центристами, електоральні зміни, які відбуваються у сучасній Великій Британії та відсутність харизматичного лідера, здатного протистояти одіозному Борису Джонсону.
Частина її старого правого крила, доблерівські соціал-консерватори, які все ще займають близько шостої частини парламентських місць, воліють повернення до політики минулого, яка характеризувалась жорстким імміграційним контролем, наділенням ширшими повноваженнями поліції та проведенням більш жорсткої зовнішньої політики. Блерісти мріють про повернення «золотих часів» Тоні Блера. А досить велика кількість прихильників Джеремі Корбіна, який подав у відставку після поразки 2019 року, хоче повторення корбінізму. Зважаючи на такі серйозні розломи, діючому лідеру Кіру Стармеру досить важко консолідувати партію та мобілізувати електорат у протистоянні консерваторам.
Найболючішою є втрата влади саме у тих індустріальних регіонах, де традиційно проживають робітники та менш заможний прошарок британського суспільства. П'ятнадцять тисяч виборців у Хартлпулі, містечку робочого класу, понад 70% мешканців якого у 2016 році підтримали Brexit, проголосували за кандидата від консерваторів, який абсолютно немає ніякого зв'язку із цією громадою. Такі електоральні зміни пояснюються насамперед тим, що політичний вибір людей найманої праці наразі керується переважно їхньою ідентичністю, а не економічними інтересами. Для них мігранти - це, в першу чергу, загроза втрати робочих місць, а не потреба жити в мультикультурному середовищі. На думку відомого британського журналіста Пола Мейсона, літні білі люди, маючи свій дах над головою, не готові надмірно перейматися боротьбою за соціальну справедливість для молодих космополітів, які із нинішніми цінами на житло лише можуть мріяти про власну квартиру.
Таким чином, для лейбористів опорними електоральними центрами поступово стають мегаполіси, університетські містечка та регіони із різноманітними етнічними меншинами. Недарма мешканці Лондона вчергове надали найбільший кредит довіри діючому меру пакистанського походження Садіку Хану, який номінувався від Лейбористської партії. Ще однією несподіванкою цих виборів стало обрання Джоани Андерсон, першої чорношкірої жінки, на посаду мера Ліверпуля.
Серйозний підйом відчули зелені, яким вдалося отримати хороші результати за підсумками виборів. Вони, звісно, не будуть контролювати місцеві ради, однак отримають більше впливу на процес прийняття рішень за рахунок збільшення своєї кількості у новостворених коаліціях.
Теоретично для лейбористів існує можливість об’єднати зусилля із ліберал-демократами та зеленими для того, щоб перемогти Джонсона на майбутніх виборах. За різними підрахунками, якщо екстраполювати результати регіональних виборів на рівень електоральної підтримки, то у консерваторів залишаються все ті ж 36 % підтримки, тоді як у лейбористів та ліберал-демократів сумарно понад 47%. Однак, втілити у життя подібну стратегію буде надзвичайно важко, зважаючи на реалії британської політичної кухні.