Коли мова заходить про чергову кредитну програму МВФ, у ній завжди знаходиться окремий розділ, який стосується банківської системи. Якщо у попередні роки мова йшла про стрестестування, докапіталізацію та посилення інституційної незалежності НБУ від політичних пертурбацій, то цього разу ймовірний акцент буде зроблено на виконанні умов скорочення частки держави у структурі банківського бізнесу. Це історична заборгованість України, яка формувалась ще задовго до націоналізації «Приватбанку», а після неї лише посилилась.
«Стратегією розвитку фінансового сектору України до 2025 року», визначено, що частка державних банків в активах банківської системи, яка складає зараз близько 60,1%, до 2025 року повинна скласти не більше 25%.
Обґрунтування такого скорочення зводиться до простої та традиційної для нас тези: така частка державного сектору обмежує конкуренцію на ринку банківських послуг.
Хоч згаданий стратегічний документ і новий за формою, але старий за змістом, адже ще у 2018 році були затверджені «Засади стратегічного реформування державного банківського сектору», які визначали, що уже в 2020-му році буде продано 20% «Ощадбанку»; «Укргазбанк» на 100% вибуде з держвласності, але такі плани залишились виключно на папері через низку причин, які варто оглядово перерахувати.
Щодо «Ощаду», то його продаж неможливий, доки він не стане учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (це повинно було відбутись 1 липня за умови ухвалення законопроєкту № 2571, але у березні цей документ відкликано в силу відставки Уряду Гончарука). Крім процедурного питання є ще й майнове, оскільки перший внесок, який «Ощадбанк» повинен внести на користь фонду — це 1% від статутного капіталу – 495 млн грн, а у подальшому регулярні внески щокварталу 334 млн грн на квартал».
Інша проблематика, — це кредитний портфель держбанків, частка непрацюючих кредитів у якому складає 50,1% від усіх банківських активів, а до 2025 року потрібно зменшити її до 20%. Директор Світового банку у справах України, Білорусі та Молдови Сату Кахконен не так давно зазначав: «Рівень непрацюючих кредитів в Ощадбанку, Приватбанку та Укрексімбанку надто високий — у середньому 65-70% від загального кредитного портфеля. Потенційні інвестори, які могли б увійти в капітали цих банків, не зацікавлені у приватизації фінустанов із кредитними портфелями такої якості».
Ще одна проблема, — кредити держпідприємств у державних банках. Позиція НБУ у цьому аспекті теж доволі проста: «Якщо ми говоримо про довгі інвестиційні кредити, ці компанії повинні йти на зовнішній ринок. Короткі кредити для покриття розривів можуть бути в держбанках, але це зовсім інші обсяги».
Підсумовуючи перелічене, потрібно зрозуміти, що від нас вимагали, вимагають та вимагатимуть у подальшому, щоб держави у сфері банківських послуг стало менше. Це «менше» стосується як самих банків, так і кредитів, які надаються державі (належним їй підприємствам) цими банками.
Те, що міжнародні кредитори зароблятимуть на держкорпораціях, є цілком закономірним в умовах сьогоднішньої України, схожу доріжку протоптав у попередні роки «Нафтогаз», кредитуючись у ЄБРР та Світового банку то на 500 млн евро, то на 1 млрд.
Все зазначене вище спотворювало конкуренцію та підлягало виправленню. Голосування парламенту ризикує розширити це «спотворення» на сферу не лише корпоративного, але й споживчого кредитування та може стати фактором критики з боку МВФ.
Прийнятий у першому читанні документ наділяє оператора поштового зв’язку (відомого у народі, як Укрпошта), можливістю виконувати окремі функції банків.
Зупинюсь на окремих положеннях, відповідно до яких залучені на поштових рахунках кошти можуть розміщуватись Укрпоштою: у банках з державною часткою; у банках іноземних банківських груп; у банках з приватним капіталом; шляхом придбання державних цінних паперів.
Доволі вузький перелік можливостей, який варто оцінювати з точки зору тих, на кого такі послуги орієнтовані. Як вбачається з пояснювальної записки до законопроекту він націлений на конкретну групу клієнтів: «існує необхідність у створенні сприятливих умов для забезпечення найменш захищеним категоріям громадян України доступу до фінансових послуг на всій території держави, що можливо реалізувати, використовуючи потенціал національного оператора поштового зв’язку. У зв'язку з недостатнім банківським покриттям (лише 6% території країни покрито зоною обслуговування банків) існує потреба у підвищенні рівня доступності фінансових послуг для громадян, малого та середнього бізнесу, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів господарювання».
Складно уявити сьогодні суб’єкта господарювання, який не використовує банківські рахунки чи кабінет платника податків, не говорячи про органи місцевого самоврядування. А отже основна цільова група — найменш захищені категорії населення у віддалених населених пунктах, де відсутні банківські відділення, а листоноша є особою, якій довіряють та якого асоціюють з представником влади та завжди раді бачити, оскільки він приносить, крім платіжних документів, ще й кошти. Таким людям і пропонуватимуть розміщувати заощадження на поштових рахунках та здійснювати з них необхідні платіжні операції.
З одного боку, тут немає нічого ризикового, однак лише на перший погляд. Адже щоб виплатити клієнту відсоток за депозитом, ці кошти оператор поштового зв’язку повинен кудись інвестувати. Тут, судячи з редакції Закону до першого читання, у нагоді стане опція з придбання ОВДП та розміщенням коштів у інших банківських установах. Тобто, Укрпошта за рахунок коштів незахищених верств населення кредитуватиме державу, так як це роблять інші державні банки, які Україна повинна продати.
Інший бік банківського бізнесу — це кредитування, і він більш цікавий з точки зору потенційного впливу. Первинна редакція Проекту Закону передбачає, що національний оператор може здійснювати діяльність кредитного посередника відповідно до Закону України «Про споживче кредитування».
Для розуміння, що таке кредитний посередник, наведу поняття та окремі положення Закону України «Про споживче кредитування» кредитний посередник — юридична особа, яка не виступає кредитодавцем і надає посередницькі послуги у сфері споживчого кредитування від імені, в інтересах та за дорученням кредитодавця або від свого імені в інтересах кредитодавця. У свою чергу кредитодавець — банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право надавати споживчі кредити.
Перед укладенням договору про споживчий кредит кредитний посередник повинен надати споживачу в письмовій формі інформацію про розмір винагороди (комісійного збору) чи іншої плати за послуги кредитного посередника.
З огляду на те , що Укрпошта — це мережа з більше ніж 11 000 відділень, що забезпечують покриття у 100% населених пунктів України, 72 000 працівників у яких вже встановлено соціальний контакт з групою соціально незахищених та неохоплених фінансовими послугами громадян, залишається відкритим лише одне питанням: «Для кого Укрпошта формуватиме пакет активів?»
Очевидно, що довірити місію з кредитування незахищених верств населення, можна лише державним банкам, адже вони є найбільш захищеними з точки зору можливостей власника (держави). Для «Укрпошти» це бізнес більш ніж рентабельний, — комісійна винагорода отримуватиметься з будь-якого виду операцій, починаючи з відкриття та обслуговування поштового рахунку, плати за послуги кредитного посередника, чи комісій за обслуговування операцій з ОВДП.
Водночас частка активів Держбанків на ринку (в силу зростаючого кредитного портфелю) потенційно зростатиме, що суперечить усім цілям та стратегіям, переліченим на початку публікації.
У такому випадку світові фінансові інституції можуть відмовитись від прагнення увійти в статутний капітал Держбанків, тим самим надовго закріпивши за вітчизняною фінансовою системою не надто приємне реноме, що потягне за собою негативні рейтингові оцінки, а з ними і зниження шансів на інвестиції.