Партійний розклад
Раніше роками головна боротьба проходила між двома головними фракціями: християнські демократи + консерватори проти соціалістів + соціал-демократів. Перші об’єднувались до «Європейської народної партії» (European People's Party group, EPP), а соціалісти у «Progressive Alliance of Socialists and Democrats» (S&D).
Ще в 90-ті та 2000-ні обидві сили набирали по 30%+ голосів та на двох ділили європейські політичні посади, хоча відчутна перевага у відсотках в останні роки все ж була за EPP.
Європейський Парламент складається цього разу з 751-го депутата. Ці люди будуть вирішувати, як житиме ЄС наступні 5 років. Цього разу EPP спромоглись набрати 24,2% (182 депутати), за ними фінішували S&D з 20,4% (154). Обидві партії втратили приблизно по 5% своєї популярності – а на двох приблизні втрати склали більше ніж 70 мандатів.
Найбільше «виграли» європейські ліберали (14,4% або 104 мандати) та зелені (10% або 75 мандатів). Європейські ЗМІ гарно «попрацювали», щоб великі відсотки не набрали євроскептики та праві радикали, але тепер в ЄП загостриться боротьба за посади та прийняття будь-якого рішення.
Цього разу європейські чиновники занепокоїлись легітимізацією своєї влади, особливо цьому посприяв Брекзіт. Важливість виборів до ЄП намагались донести до всіх виборців, саме тому на це була націлена реклама напередодні голосування.
Зрештою, явка таки виросла з 42% у 2014-му році до все ще скромних 50% у 2019-му році. Виборець проголосував і тепер треба було просто поділити посади. Якби тільки це було так просто.
Баварія в очікуванні тріумфу
За старою європарламентською традицією голова фракції-переможця отримував посаду президента Європейської Комісії (ЄК). Ще до виборів було відомо, що EPP набирає більше за соціалістів, а отже саме вони повинні обрати когось зі своїх лав, хто замінить на цій посаді люксембуржця Жан-Клода Юнкера.
Остання каденція ЄП завершувалась активною внутрішньою боротьбою в лавах ЕРР за булаву наступного начальника ЄС. На конгресі ЕРР минулого року в запеклій боротьбі переміг німець Манфред Вебер, який у вирішальному голосуванні обійшов фінського політика Олександра Стубба.
І хоча для всіх нас це «німець», а от для німців це ще й «баварець», що представляє баварський Християнсько-соціальний Союз (ХСС) – партію, яка разом з Меркель (ХДС) входить до спільної фракції ХДС/ХСС в Бундестазі та Європарламенті.
Після другої світової війни в межах Баварії християнські-демократи йдуть під знаменами ХСС, а по всій іншій Німеччині під прапором ХДС. Так чи інакше, але будь-який берлінський політик знає, що в кожній каденції до Бундестагу зайде 40-50 депутатів від ХСС. В Європейському Парламенті ця партія отримує від 6 до 10 депутатів. Такий собі політичний молодший брат партії Меркель, який, щоправда, показує стабільно гарні результати.
Цього разу активніше за інших в європейській політиці проявив себе баварець Манфред Вебер – він народився в баварському Нідерхатцкофені під Роттенбург-ан-дер-Лаабер, що під Ландсхутом, з якого до Мюнхена 60 кілометрів. Навіть у своїй Баварії Вебер не входив до столичної еліти.
В німецькій політиці є умовний поділ на внутрішньо-німецьких політиків та «європейців». Вебер потрапив до баварського парламенту Ландтаг у 30 років в далекому 2002-му році, але вже за два роки перейшов до Європейського Парламенту.
З того часу багато хто встиг про нього забути навіть в Баварії. Він більше займався своєю політичною кар’єрою в Брюсселі та Страсбурзі, а у вирішальний момент виявилось, що один з найвпливовіших німецьких політиків в Європі представляє малу баварську партію. Цього йому не «простили» представники великих партій.
Кандидатура Вебера на посаду голови ЄК спочатку викликала у багатьох скепсис. Здебільшого цю посаду отримують досвічені політики, які «вдома» попрацювали у виконавчій владі – це все колишні міністри та президенти, а Вебер – кадровий євро-бюрократ.
Тому останні півроку він активно рекламував себе та подорожував країнами ЄС, щоб підготуватись до виборів до ЄП у травні. Представники європейських урядів в Європейській Раді повинні погодити кандидатуру голови Європейської Комісії, за яку, в свою чергу, повинні проголосувати в Європейському Парламенті.
В рідній Баварії про нього теж раптом згадали – багато хто скоріш за все навіть порадів, що він десь далеко в Брюсселі та не претендує на керівні посади в рідній ХСС. Але загалом баварський політикум жив у передчутті тріумфу – коли ще Європу зможе очолити баварець?
Отже, вибори відбулись. Голоси було підраховано і формально Вебер мав найкращі шанси очолити ЄП. Але є одне але...
Треба домовлятись
Погані результати партій переможців та гарні результати лібералів порушили стару традицію. Соціал-демократи запропонували обрати головою ЄК голландця Франса Тіммерманса. Але проти його кандидатури почали виступати східноєвропейські країни. Позиція соціал-демократів зрозуміла – формально вони програли вибори, але без них неможлива правляча коаліція. З іншого боку Тіммерманс і Ко все ж програли вибори, тому було б нелогічно віддати їм найважливішу посаду.
Ліберали почали пропонувати кандидатуру Маргрете Вестагер – вони теж захотіли якось політично монетизувати свою «золоту акцію», до того ж ЄК ще ніколи не очолювала жінка. Журналісти навіть почали говорити про компромісне запровадження правлячого дуету на чолі з чоловіком та жінкою.
Вебер та німецькі політики почали нервувати, бо практично на їх очах посада керівника Європи переходила до когось іншого.
Проти Вебера зіграло те, що Макрон особисто виступав проти його кандидатури, бо той, мовляв, представляє якусь провінційну партію і немає досвіду керівної роботи. Тут Вебер став жертвою давньої французько-німецької боротьби, а також особистих амбіцій Макрона в побудові нової Європи. Також французи намагались застовбити за собою посаду керівника Європейського центрального банку, яку під час переговорів теж прогнозували віддати німцю Йєнсу Вайдману.
На саміті G20 в японській Осаці провели перший етап переговорів – так стало остаточно відомо, що Вебер не отримає обіцяну посаду, а Меркель особливо не буде цьому протистояти. Довгі переговори продовжились вже на зустрічі голів європейських урядів. Кожні декілька годин до преси зливали той чи інший інсайд.
Всі торги були навколо ключових посад голови Європейської Комісії, голови центробанку ЄС, президента Європейської ради та керівника зовнішньої політики ЄС.
Ще до виборів євроскептики зазначали, що в ЄС посади розподіляють за зачиненими дверима, а самі вибори та Європейський Парламент практично не грають ніякої ролі. Саме тому на передвиборчих перегонах всі рекламували прогнозованість майбутніх призначень.
Але коли справа дійшла до вирішальних переговорів, то всі посади були дійсно розподілені за зачиненими дверима – боротьба Німеччини проти Франції завершилась особистою поразкою для Вебера та баварців. Він не отримав навіть «втішну» посаду президента Європейської Ради.
У вирішальний момент Меркель не підтримала Вебера, тактично переграла Макрона та висунула на посаду голови ЄП свою однопартійку Урсулу фон дер Ляйєн – цю новину зі здивуванням зустріли навіть в Німеччині. Свою політичну поразку в понеділок Меркель перетворила на тактичну перемогу у вівторок. Французи отримали ЄЦБ, який повинна очолити Крістін Лагард.
Головою Європейської Ради стане бельгієць Шарль Мішель. А представником ЄС з питань зовнішньої політики буде іспанець Жозеп Боррель.
В сухому залишку
Керувати Європою буде одна з наближених до Меркель політиків, яку навіть теоретично розглядають як наступного канцлера Німеччини. Вперше за більш ніж 50 років на чолі ЄС німець (німкеня) і вперше це буде жінка – першим президентом Європейської Комісії був Вальтер Хальштайн (1958-1967).
Європейський Парламент в перший же день своєї роботи обрав президентом італійського соціаліста Давіда Марія Сассолі – він буде керувати парламентом в першу половину каденції парламенту. Потім ця посада перейде до представника EPP. Це теж компромісне рішення – тобто, соціалісти теж отримали свою посаду і мабуть не будуть заважати розподілу інших посад.
А от керівник фракції ЕРР баварець Манфред Вебер та все ХСС залишилось ні з чим. Тепер Меркель треба якось пояснити, чому в результаті політичних переговорів зрештою всі отримали посади, окрім тих, кому їх обіцяли з самого початку.
До речі цього разу так само без посад залишилась вся Східна Європа. За минулої каденції поляк Дональд Туск був головою Європейської Ради. Цього разу Європу «поділили» між собою впливові європейські клани без географічних реверансів.
Більшість німецьких виборців так і не зрозуміли, за що ж вони голосували на виборах до Європейського Парламенту, якщо зрештою все вирішується за зачиненими дверима між Меркель та Макроном.
На майбутнє європейським політикам доведеться щось робити з цим іміджем, адже після Брекзіту євроскептики будуть тепер ще довго пригадувати цей договорняк Меркель і Ко.
Український рахунок
Тепер цікаво зрозуміти, хто був би кращим кандидатом для України. З одного боку Вебера вважали про-українським кандидатом, бо він виступав проти будівництва Nord Stream 2. З іншого боку всі його заяви треба розглядати з точки зору передвиборчої боротьби.
В деяких інтерв’ю він згадував Україну в контексті війни, чи то б пак «конфлікту» з Росією, як це прийнято називати в європейській пресі. Ще далекого 2015-го року він доволі несподівано жорстко відповів соціал-демократу Габріелю на спроби пом’якшити санкції проти Росії. Після того його почали вважати противником Росії. Але важко оцінити, якою б була політики Вебера на такій високій посаді.
Якщо говорити про пані фон дер Ляйєн, то тут питання України наврядчи буде для неї першочерговим. Саме в європейській політиці вона не дуже обізнана і перші місяці їй взагалі доведеться розбиратись що до чого.
Але на руку Україні грає її останнє місце роботи. З грудня 2013-го року вона очолює Міністерство оборони Німеччини. Практично на її долю припали вся українсько-російська війна, яка стала каталізатором для реформ в Бундесвері. Також з огляду на російську загрозу їй довелось приймати стратегічні питання в рамках НАТО – тепер німецькі солдати захищають східний кордон Альянсу в литовській Руклі.
Так чи інакше, але її останні роки роботи були повязані з Росією, а точніше з російською загрозою. Скоріш за все вона краще за будь-якого бюрократа з Люксембурга чи Данії знає про військові наміри Росії, активність її військових на Донбасі. В цьому плані Україну можна привітати з новим головою Європи, що прийшов на цю посаду з військового відомства.