Існують різні способи, щоб держава могла посісти якісь позиції у світі. Деякі країни мають природні ресурси, інші – стратегічне розташування, яке дозволяє контролювати транспортні маршрути. Ще інші є мілітарними потугами, мають величезну територію чи мільярдне населення. Є також держави із з гігантським економічним чи технологічним потенціалом. Є країни з привабливим стилем життя, хорошою кухнею, добрим кліматом, високим рівнем життя і безпеки.
И все же именно Украиной мы и должны стать. Не Украиной Януковича, которой пугают наших партнеров, а Украиной, которую будут уважать и в Соединенных Штатах, и в Европе, и в России. Которая освободит политических заключенных, проведет экономические реформы, станет важным игроком в ЕС и НАТО и доброжелательным партнером России и других застывших в советском прошлом соседей по бывшему Союзу.
— Виталий Портников
На жаль, жодна з цих умов не стосується України. Або, скоріше, стосується лише частково. Як і Польщі зрештою. У нас немає нафти чи газу. Ми не є сильними – просто середнього рівня країнами зі східних околиць Європи. Наша культура для декого може бути цікавою та привабливою, однак таких людей небагато у глобальному вимірі. Ми не маємо Голлівуду чи навіть «Мосфільму», щоб впливати на людство. Наша кухня, може, не така й погана, однак вона радше «на любителя». Італійська, французька чи навіть грецька завжди матиме більше смаколиків, аніж польська чи українська. Не ми винайшли оперу чи балет, видатні письменники, композитори та актори наших країн не є зірками світового класу і нікого особливо не цікавлять.
Ми середняки у всіх сенсах з усіма наслідками цього. У той же час у нас є великі амбіції і високу самооцінку. Польща протягом століть вважалася «Христом народів» (за висловом Адама Міцкевича – LB.ua) та оплотом християнства. Україна вважає, що Європа повинна здобувати її прихильність, тому що вона унікальна. Іноді доходить до абсурду. Як наприклад, твердження деяких істориків, що, мовляв, Перша та Друга Світові війни точилися за Україну, а не через справи глобальні. Упевнений, що аналогічні думки і у Польщі знайшли б чимало прихильників, адже ми маємо схожі амбіції, схожі комплекси, і дуже часто практично повністю втрачаємо відчуття реальності.
З іншого боку, щось потрібно робити у тих реаліях, які маємо. Батьківщину не обирають, так само, як батька чи матір. Ви можете вибрати країну проживання, але не батьківщину.
Поляки понад 20 років намагається навчитися прагматизму, ретельності у праці, спокою, слухняності – тобто чеснот, які цілковито суперечать нашому національному характеру та багатовіковій історії. Україна також ступає на цілком новий шлях. Вперше у своїй історії є незалежною впродовж тривалого часу і немає ніяких ознак того, що це зміниться в осяжному майбутньому. Але незалежність це ще не все. Потрібно її наповнити змістом. Недостатньо просто проголосувати за те, що євроінтеграція є стратегічним вибором. Так само, як це не достатньо задекларувати процвітання дотримання прав людини і верховенство закону. Потрібно їх досягнути, а це тривалий процес, болісний і виснажливий. І в будь-якому випадку, вимагає мудрої стриманості від керівної еліти і зрілості та активності громадян. Коли цього бракує, залишаються надзвичайні заходи, наймання експертів з іміджу, лобістів, політиків та експертів. Це лише частково ефективно, тому що навіть найкращий PR, який не опирається на реальні справи, не є ефективним.
Попри це, можна спробувати деякі трюки. Україна не здолає замість Європи кризи євро, рецесії і євроскептицизму Великобританії. Але може допомогти – хоча б символічно – у військовій операції в Малі. Така допомога буде помічена і оцінена, як свого часу участь українських військових під час інтервенції в Ірак. Може варто повторити маневр, який застосував свого часу президент Леонід Кучма, щоб врятувати свої стосунки із США? Один підрозділ чи кілька вертольотів, скерованих у Африку, зробили б більше для покращення іміджу України, ніж зусилля фахівців з PR на мільйони доларів. Польща також не так давно направила свій елітний підрозділ «Грім» на Гаїті для міжнародного втручання після перевороту. Нічого не допомогло нам більш для вступу до НАТО і для переконання союзників, що варто сприймати нас серйозно.