«Русская церковь на Украине»
Володимир Путін під час брифінгу на зустрічі з Олександром Лукашенком 22 квітня заявив: «Останнім часом чинне керівництво України зробило дуже багато кроків, що руйнують російсько-українські відносини. Це стосується низки проблем у двосторонніх відносинах, це стосується ставлення до Російської православної церкви і її руйнування, спроби руйнування, до російської мови й до російськомовних громадян України, і до російських громадян, які проживають в Україні... Дуже багато кроків, про які ми лише шкодуємо».
Натомість сама Російська православна церква в Україні, яку так жваво взявся захищати Путін, упродовж останніх п’яти років докладає велетенських зусиль, аби відхреститися від будь-якого зв’язку з Росією. Вони називають себе «Українська православна церква» і ображаються на приставку «Московський патріархат», не кажучи вже про термін «РПЦ в Україні».
Церква не Московського патріархату
З початком російської агресії в Криму та на Донбасі до УПЦ МП з’явилися не дуже приємні запитання. Проте замість того, щоб знайти точки порозуміння з іншими українськими православними, митрополит Онуфрій обрав тактику заперечення зв’язків з Москвою. Натомість у релігійному середовищі такої політики не сприйняли і почали вимагати вказувати повну, достовірну назву церкви.
2016 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт № 5309, який зобов’язував уточнити назву релігійної організації, центр якої розташований у країні-агресорі. Цей документ пролежав у парламенті два з половиною роки і був ухвалений наприкінці 2018 року, вже після Об’єднавчого собору ПЦУ.
На захист УПЦ і проти приставки МП стали депутати від тодішнього Опозиційного блоку, які в січні 2019 року подали звернення до Конституційного Суду. Ніякого рішення за понад два роки так і не було прийнято. Фактично закон «завис» у КСУ. Але на допомогу російській церкві прийшов скандальновідомий суддя Вовк з ОАСК. Суд своїм рішенням на час розгляду справи фактично заборонив вносити будь-які зміни до реєстрів, що заблокувало виконання закону. А розглядати справу можна цілу вічність. Он, останнє засідання було призначене на травень 2019 року, і з тих пір більше ніхто нічого не заслуховував. Закон же на цей час перестав діяти (для релігійних об’єднань, громад це не стосувалося).
Фактично ці одкровення Володимира Путіна, про причини яких трохи далі, ставлять хрест на всіх пропагандистських і лобістських активностях УПЦ МП. Бо ніщо так добре не виказує статус російського резидента, як турбота і бажання захисту з боку президента Путіна, котрий прямо каже про РПЦ в Україні. Цікаво, чи будуть речники УПЦ МП протестувати проти такого іменування? Грубо кажучи, чи почуємо ми від когось із них закид на адресу Путіна – мовляв, не називайте нас Російською церквою, бо ми УПЦ? Впевнений на 100%, що ні. Таке вже було – два роки тому Путін був «глибоко стурбований» становищем «РПЦ на Україні» і виніс це питання на обговорення Радбезу РФ. Це трапилося наступного дня після скасування Вселенським патріархом акта про передачу прав на керування Київською митрополією Московському патріарху від 1686 року та зняття анафеми з патріарха Філарета. І власне тоді в УПЦ МП промовчали, не наполягали, що вони УПЦ, а не МП. Хоча за кожної найменшої нагоди наголошують на цьому.
Путінські методи
Багато оглядачів кинулися на цю фразу Путіна, немов на наживку, не помітивши гачка. Цікаво, чому Путін сказав саме «РПЦ в Україні»? Невже він не знає про УПЦ МП і всі ці проблеми? Знає, і доволі добре.
Ось він в інтерв’ю рік тому дуже добре пояснює статус УПЦ МП, мовляв, повністю незалежна, лишень молитовний зв’язок з Москвою підтримує. Тобто Путін у курсі всіх тих суперечок навколо гібридного статусу УПЦ МП і знає, коли що треба казати. То чому ж він зараз сказав «РПЦ в Україні»?
Є підстави вважати, що таким чином Путін окреслює ті символічні, гуманітарні червоні лінії, які для нього є важливими. Це такі собі маркери «русского мира». Їх ще у 2009 році сформулював патріарх Кирило під час програмного виступу на ІІІ Асамблеї Руского міра. Такими маркерами є російська церква, російська мова і російська культура, яка включає російську версію історії.
Так от, Путін окреслює, які питання культурного характеру для нього є важливими. Він дає сигнал Зеленському «не чіпати» мову та церкву, бо це фактори, які напряму впливають на ідентичність людини. Бо в політиці та заявах Зеленського в гуманітарній сфері все більше проглядається розворот у бік політики Порошенка. Якщо мовне питання команда Зеленського поки що залишила у спокої (попри намагання усіляких Бужанських), то церковна справа по-справжньому розвивається. І це те, що непокоїть Росію, адже церква – один з двох елементів, поруч з мовою, які, на думку ідеологів «русского мира», здатні зробити українців «русскими». Це, в принципі, зрозуміло, адже ще з царських часів Росія використовувала мову і церкву для етнічної асиміляції, для «обрусения малоросов».
Російські внутрішні розклади
Однак у цій згадці про «Русскую церковь на Украине», крім встановлення маркерів допустимого, є ще й віддзеркалення внутрішніх російських проблем. Путін легко міг би висунути ультиматум і не чіпати церкву, назвавши її УПЦ, тим самим підігравши Кирилу. Але не зробив цього. Бо стосунки між Кремлем та Московською патріархією, м’яко кажучи, прохолодні. Це видно і за згортанням фінансових програм, і за арештами православного духовенства (бо втратили недоторканність).
У Кремля є дві головні претензії до РПЦ.
По-перше, починаючи з 2012 року патріарх Кирило потрапив у низку скандалів і привабив до себе багато негативу. Він неформально вбудований у владну вертикаль і посідає в ній шосте місце – після президента, прем’єра, спікерів обох палат парламенту та голови радбезу РФ. І в адміністрації Путіна вважають, що цей негатив Кирила переходить і на Путіна зокрема, а тому президент якомога рідше бачиться з патріархом. Так, вони дійсно мають настільки магічне мислення, що вірять, ніби під час контакту з кимось тобі передаються його негативні якості.
Друга причина полягає в тому, що Кирило свого часу продав Путіну ідею впливу РПЦ на сусідні країни в обмін на фінансування церковних проєктів, на гранти та реституцію нерухомості. Кирило апелював до того, що вони мають в Україні свою розгалужену мережу (12 тисяч парафій) і що повертати Україну до своєї орбіти впливу треба через церкву. Путін повірив, а Кирило щороку почав їздити з візитами в Україну і бадьоро звітував про те, як тут усі хочуть до Росії. У Кремлі були впевнені, що українці тільки й чекають на «русскую весну», але коли РФ спробувала її організувати, то отримала невтішний результат.
Це і стало причиною охолодження стосунків. Наразі у Кремлі хотіли б бачити нового очільника Московського патріаршого престолу – Тихона (Шевкунова). ЗМІ називають його духівником Путіна, а він цього не спростовує. Шевкунов, на відміну від Кирила, не космополіт, він ще більший ізоляціоніст, ідейний послідовник філософської течії слов’янофілів, які вважали, що в Росії свій шлях. Він є автором пропагандистського фільму «Візантія. Загибель імперії», головна ідея якого – імперію знищили підступний Захід і місцеві ліберальні еліти. Путіну, зрозуміло, дуже подобається цей фільм.
Але відправити Кирила у відставку чи то змусити зректися у Кремлі не наважуються. Вони настільки просякнені магічним світоглядом, що вірять – якщо поміняти патріарха, то це призведе і до зміни «царя». А до цього у Кремлі не готові.