0
У щорічному Індексі демократії від The Economist і партнерської організації журналу Узбекистан уже 15 років тримається наприкінці списку ― до Північної Кореї рукою подати. У країни наразі 155 позиція з 167, і її зараховують до авторитарних режимів.
З 1989 року до своєї смерті у 2016 році Узбекистаном керував Іслам Карімов ― він був і першим секретарем місцевого ЦК Компартії, і президентом республіки в складі СРСР, і президентом незалежної країни. Саме на роки його правління припадає найгірша ситуація з правами людини й демократією в Узбекистані. Іслам Карімов двічі використовував референдум для продовження власного президентства і організовував переслідування опозиції, утиски свободи слова. Під виглядом боротьби з тероризмом в Узбекистані і раніше, і тепер переслідують мусульман, що мають опозиційні погляди ― після смерті Карімова в цьому питанні небагато змінилося. Узбекистан неодноразово звинувачували в застосуванні тортур, у тому числі стосовно мусульман.
Це ― та ситуація, від якої поїхали Назокат і Алішер. В Узбекистані Алішера звинувачують у тероризмі, «джихадизмі», він нібито допомагав сирійським бойовикам, перебуваючи в Україні. У жовтні 2020 року Україна з порушенням процедури видала Алішера Хайдарова в Узбекистан ― правозахисники називають це викраденням і припускають, що до нього причетні українські держструктури.
В Україні вже не вперше зникають люди, що перебувають у розшуку в авторитарній державі ― в основному після такого зникнення вони «знаходяться» у в’язниці країни, що їх розшукувала. Цей розшук може бути і боротьбою з тероризмом, і політичним переслідуванням.
1
Назокат приїхала до України майже 11 років тому. До 25 років жила в Ташкенті, але всупереч волі матері і за таємного благословення батька поїхала до Москви ― там на неї чекав Алішер.
Назокат їхала і до нього, і від перспективи життя в Узбекистані. Через хіджаб вона, знаючи корейську, англійську, турецьку, вісім років не могла скласти вступні іспити до чотирьох різних університетів ― у педагогічному їй, стверджує жінка, відверто пояснили, що справа саме в хустці. Тож Назокат проходила окремі курси і працювала перекладачкою для корейців, не маючи диплома. Чи не кожен спуск у метро в хіджабі закінчувався в оглядовій кімнаті міліції й перевіркою документів. Назокат бачила, як живуть дві її старші сестри: батьки дівчат повинні дати посаг ― повністю умеблювати й обставити дві порожні кімнати в домі чоловіка, організувати «колискове весілля» після народження немовляти й забезпечувати дитину до її семиріччя. Коли ж народжується хлопчик, сторона дружини повинна організувати свято обрізання. Подарунки для родини чоловіка: техніка, меблі, дорогий одяг. Чоловіки нерідко нарікали ― мовляв, дарунки надто дешеві. Назокат твердо вирішила: її чоловік робитиме все для своєї родини, вони житимуть інакше.
Старший на 9 років Алішер уже мав один шлюб і чотирьох дітей, працював м’ясником. Вони дружньо спілкувалися, і Назокат не сумнівалася: чоловік не має лихих намірів ― він ревний мусульманин. У Москву він поїхав у 2009 році, щоб працювати на будівництвах, але дружина їхати з ним навідріз відмовилася. Тоді він сказав Назокат:
― Чи не хотіла б ти задля втіхи Аллаха вийти за мене заміж?
На той час Алішер уже був у розшуку ― його та кількох друзів звинуватили в нібито прослуховуванні проповідей критика узбецької влади Тохіра Йолдоша, що мав зв’язки з «Аль-Каїдою» ― однією з найбільших ісламських терористичних мереж, на рахунку якої численні теракти по всьому світу, зокрема серія атак на США 11 вересня 2001 року, жертвами яких стали майже три тисячі осіб. Декотрих товаришів Алішера вже затримали, дехто переховувався. Усі стверджували: проповідей не слухали, просто їли плов.
Назокат про це знала. Але так само знала, що Алішер добрий і не ображатиме її. Їй хотілося створити родину з віруючою людиною, а не тим, хто сліпо йтиме за традиціями. «Хіба для щастя не достатньо двох людей? ― роздумувала. ― Алішер знає, хто його створив і куди він повернеться, він буде відповідати за свої вчинки».
Опівночі Назокат прийшла до батька і сказала, що вилітає через чотири години. Він прочитав дуа (молитву про допомогу, ― LB.ua), провів до таксі і дав благословення за умови, що про його схвалення не дізнається мама ― та була в лікарні і не знала, що донька таки летить супроти її дозволу. Назокат слова дотримала. Того ранку вона вилетіла з Ташкента до Москви зі сподіваннями, що тепер її життя буде саме таким, як їй мріялося.
2
Наступного дня над ними прочитали нікаб - і, за шаріатськими законами, Назокат і Алішер стали подружжям. Разом з двома іншими мусульманськими родинами вони винаймали трикімнатну квартиру. Алішер був вдома 2-3 дні, а потім на стільки само часу їхав на будівельний об’єкт.
Жінки, лишившись удома, спілкувалися, готували їсти. Так було й 8 березня, коли до квартири увірвався ОМОН. Запитали, чи знають Алішера ― жінки заперечливо покивали головою. Офіційних документів про шлюб у Назокат не було.
Того дня в їхньому районі розвісили фотографії Алішера з підписом про розшук терориста. Додому він не повернувся.
Налякана Назокат лишилася сама. Не мала ані уявлення, що з чоловіком, ані плану дій, ані заощаджень. Вони провели разом усього два місяці.
3
― Через два місяці він написав повідомлення: «Усе добре, я щойно перетнув кордон з Україною», ― розповідає Назокат. Десять років потому вона знову налякана невідомістю і знову без чоловіка.
Прибувши до України, Алішер одразу ж подав заяву на отримання статусу біженця. Переконував Назокат почекати ще трохи, поки він знайде роботу й житло, і аж тоді їхати до нього. Усупереч цьому Назокат через 10 днів прибула до Києва.
Алішер обрав Україну за порадою УВКБ ООН у Москві. Правозахисниця Олена Рябініна познайомила його з родиною в Ірпені, які через співчуття зголосилися допомогти. В їхній однокімнатній квартирі, де мешкало подружжя і троє дітей, Алішерові й Назокат виділили кухню.
Назокат також подала заяву на отримання статусу біженки. У Державній міграційній службі їй розповіли, що мусульманська громада в Білій Церкві шукає м’ясника. Через два тижні вони переїхали.
І в наступні 10 років переїжджали ще вісім разів у самій Білій Церкві ― тільки-но у двері стукали з поліції чи міграційної служби, щоб перевірити документи. Шукати Алішера Узбекистан не припиняв.
4
Статус біженця не давали ані Алішерові, ані Назокат. Терміни спливали. Назокат завагітніла, і лікарі радили зробити аборт ― дитина мала серйозну ваду серця. Відмовилася, сподівалася. Малюка прооперували за кошти УВКБ ООН, але не судилося ― відмовили нирки. Кілька днів Назокат не бачила тіла дитини ― поки була в лікарні, термін дії її тимчасових документів минув і вона не мала права навіть на прощання. З того часу вчасно подовжує дію всіх папірців.
Після першої відмови Алішер і Назокат подали заяву на отримання статусу біженців іще раз ― друга спроба, за законом, була й останньою. Поки тривала процедура, у них народилася донька Фатіма. Алішер визнав батьківство, дав дитині своє прізвище.
― Наприкінці 2013 року нам прийшло повідомлення про відмову в статусі біженців і вимога покинути Україну, ― розповідає Назокат, дивлячись, як Фатіма, найстарша, повагом проходить повз неї до іншої кімнати.
Коли Фатімі був заледве рік, а Назокат була вагітна Абубакром, вони спробували переселитися до іншої країни, щоб отримати статус біженців там ― це спеціальний механізм УВКБ ООН. Але їхній релігійний шлюб не визнавали. Тоді в ДМС Назокат пояснили: громадянство може отримати її донька, що народилася на території України. Процедура тривала три місяці, відтак Назокат отримала постійну посвідку на проживання як матір неповнолітньої громадянки України. Та Алішеру її не видали. Коли у 2014 році народився Абубакр, він уже не міг бути задокументованим як його батько.
Через місяць після народження сина Алішер зірвав спину на роботі ― три грижі вклали його до ліжка. Назокат приносила йому судно, тазик з водою, їжу. На ній висіло немовля, а вже підросла Фатіма постійно все перевертала, розсипала, викручувала, сунула до рота. Назокат ще й мусила йти з дому разом з дітьми, коли Алішер хотів поговорити з першою дружиною ― та довго не знала про існування другої родини.
Коли Алішера поставили на ноги, до нього прийшли чеченці з батальйону імені Джохара Дудаєва. Запрошували до себе волонтерити, й Алішер погодився.
― Мій чоловік ― дуже скромна людина, ― говорить Назокат, чистячи ківі для молодшої доньки. ― Він привозив на Донбас продукти, одяг, вивозив людей з Донецького аеропорту. Але не мав ніякого правового статусу в Україні! Йому хтось пообіцяв: якщо допоможе на фронті, отримає документи. Він дуже радів, хотів отримати хоч якийсь документи, з’явилася надія. Але лишився ні з чим.
А потім Алішер знайшов когось, хто взявся допомогти йому з паспортом.
5
Саліма знову біжить до мами з двома нечищеними ківі на тарілці й ніби крадькома заглядає в камеру. Її волосся чорне й блискуче, як у Назокат, і сміється вона в цьому домі найголосніше. Саліма ― третя дитина, народжена у 2016 році. Коли Алішер у 2017 приніс додому паспорт, Назокат була вагітна вчетверте ― Халіфою.
― Як так вийшло? ― і здивувалася, і зраділа біометричному паспорту чоловіка.
― Ну, вийшло, ― просто відповів Алішер.
Якби Назокат придивилася, помітила б: у документі фото і прізвище його, але ім’я, по батькові, місце й дата народження ― чужі.
Минуло три місяці після отримання документів, коли в їхньому домі пролунав дзвінок: вимагали 25 тисяч доларів за те, що не здаватимуть спецслужбам.
― Ти думаєш, що здаси мене, а я тебе не здам і ти житимеш далі спокійно?! ― чула Назокат крик чоловіка.
Два роки погрози не припинялися. Представники держструктур приходили у квартиру жінки, де була прописана, але не жила Назокат ― шукали Алішера. Вони мали і її дані.
Життя стало страхом. Коли Назокат телефонувала мама, вона скеровувала камеру на дітей, вимикала звук і, слухаючи її, вголос плакала, втирала сльози й відповідала:
― Так, мамо, у нас все добре, чесно.
Алішер заробляв 600-700 доларів на місяць, з них 200 відразу пересилав в Узбекистан дітям. Купував для них iPhone і надсилав відразу з sim-картою, щоб ті зателефонували. Марно ― вони вже знали про іншу родину. Ще 200 доларів коштувало житло. Назокат час від часу перекладала, але постійної роботи в Україні не мала.
― Не решту ми виживали, ― говорить. ― Алішер забезпечував нас тільки фінансово, все інше було на мені. Усе тягнула на собі: діти, документи, квартира. Це важко, але я не могла нічого не дати дітям, якщо цього не може їхній батько. Але хоч би посидів з дітьми!.. Мені так хотілося з ним кудись піти, поїхати! Чоловік ніби і є ― а з дому не виходить, боїться, що в розшуку. Хоча б у магазин хотіла з ним вийти, мені це так важливо було!.. Він казав, що його знімуть з розшуку і ми поїдемо відпочивати. Але за всі десять років ми тільки раз вийшли погуляти в парк! Чоловік ніби є ― а ніби й нема.
Незважаючи на запевняння Назокат, що Алішерові теж велося несолодко, чоловік якось таки заводив знайомих ― і навіть їздив до однієї мусульманки-українки в Миколаїв. Що, власне, трошки далі, аніж парк, куди він раз вийшов з дружиною.
6
4 жовтня 2020 року Алішер повертався додому з Миколаєва, куди їздив до знайомої Світлани. Об 11-й він надіслав Назокат 11-секундне повідомлення про те, що незабаром буде вдома ― сідав на таксі, що везло його до BlaBlaCar.
― Минув час, а чоловіка все немає. На дзвінки не відповідає, ― пригадує Назокат. ― Я зателефонувала Світлані. Вона сказала, що він уже давно виїхав, телефон не забув.
Ми готуємо макарони з м’ясом і овочевий салат. Назокат повсякчас відволікається на страву, та помітно ― хоче так зробити паузу, щоб видихнути. Говорити про це їй боляче. Заледве не кожні 10 хвилин підбігають діти ― взяти шматочок сиру, заглянути до каструлі, попросити почистити чергове ківі.
― Світлана зателефонувала в службу такс, й диспетчерка випадково їй проговорилася, що авто спинили есбеушники в цивільному і викрали Алішера, ― говорить Назокат.
Наступного дня їй зателефонувала мама Алішера:
― Де мій син?
― Мамо, його немає поруч, ― налякано сказала Назокат.
― Де мій син? ― повторилося запитання.
― Мамо, чому ви запитуєте?
― Мені зателефонували і сказали: твій син приїхав.
Алішер був у Ташкенті. Обидві розплакалися.
За кілька годин жінка знову зателефонувала Назокат і сказала, що з нею щойно по телефону говорив Алішер і просив передати, що повернувся додому, у нього все добре і дружині шукати його не варто.
Почалися пошуки адвоката в Ташкенті. За політичну справу не хотіли братися. Адвокат, що врешті зголосився, знайшов Алішера 10 грудня в СІЗО Служби державної безпеки.
Алішер запевнив адвоката, що приїхав з власної волі, йому добре, тепло і ситно ― ніякої допомоги, мовляв, не потребує. Наступного разу захисник приїхав до нього наприкінці грудня і повторив запитання: як він тут опинився?
― Мене викрали, ― коротко сказав Алішер і відмахнувся рукою від подальших запитань. За кілька днів він поставив свої підписи на документах у справі проти нього.
Наступного разу адвокат потрапив до Алішера 2 лютого, і тільки тоді чоловік розповів подробиці. Назокат переповідає:
― Він сказав, що 4 жовтня об 11-й годині його викрала СБУ, знає їхні імена й прізвища, але не назвав. Під час затримання йому видали узбецький закордонний біометричний паспорт, але він ніколи не залишав біометричні дані в Узбекистані. У паспорті вже стояла печатка, нібито він 28 вересня приїхав з Узбекистану в Україну. 5 жовтня зранку його перевели через кордон у Білорусь. І, каже він, СБУ з рук у руки передала його спецслужбам Узбекистану.
Після ночі їзди через усю країну Алішер сів на, імовірно, вантажний літак з Мінська до Ташкента. Цю розповідь слідство не врахувало.
Більше Алішер нічого не сказав. І Назокат ніякої звістки не передав.
Мама Алішера телефонувала вже не для того, щоб поплакати: переконувала Назокат піти в консульство Узбекистану й скористатися «особливою програмою» ― їй і дітям купили б квиток, не довелося б витрачати гроші, і вони полетіли б до Ташкента.
― На рідних тиснуть, бо я шумлю тепер в Україні, ― коротко пояснює Назокат. ― Розказую про цей злочин. Спецслужбам треба, щоб я мовчала. А я нічого не можу ― хіба тільки розповісти, щоб люди знали і не довіряли тим, хто так робить паспорти. Алішер повірив.
7
― У Абубакра ― татові вуха, ― каже Назокат за низеньким обіднім столом. Хлопчик мовчить, а Фатіма перебирає свої кучері:
― А я відібрала в мами волосся.
― Та я всю себе комусь роздала по частинах, ― скрушно посміхається Назокат.
Діти ще завершують обідати ― хапають пальчиками горошок з салату, оминаючи огірки й помідори ― коли Назокат дістає з шафи напівпрозору зелену папку з документами. Копії відмов, листів і заяв, між ними ― паспорти. Саліма, що покинула горошок і спостерігає за мамою, підходить і цілує фотографію Алішера на старому узбецькому.
― Мені було дуже тяжко всі ці роки, але діти були щасливі біля тата. І думаєш: «Добре, що цей день закінчився і його не забрали». Ми не хотіли весь час жити в бігах, але я ніколи не жалкувала, що тоді поїхала до нього в Москву ― і не жалкую.
Перші кілька днів після викрадення в домі не стихав телефон: адвокати, правозахисники, правоохоронці. Назокат, що за десять років нажила вдосталь контактів серед правозахисних організацій, використовувала всі ― а діти це чули. Абубакр, що раніше був активним, тепер нажаханий; з нами майже не говорить і не бавиться. Йому весь час хочеться бути з мамою. Каже: «А якщо і тебе вкрадуть?» У школі родині дозволили ні на що не здавати гроші і лишати дітей на групу продовженого дня, але Абубакр з неї тікає. Фатіма на групі лишається ― вона більш стримана, показує, що найстарша; але все одно плаче і каже, що краще б тато її сварив, ніж зник. Найважче Салімі ― вдень вона не виказує своїх страхів, але щоночі прокидається з криками «папа!». Великого ведмедика вона назвала «Алішер» (до нашого приїзду він став просто «папа»), одягнула в кепку і шкарпетки тата, а згодом почала тягати за собою одяг тата. Казала: «Мам, я папа».
Родина Назокат знає про викрадення Алішера, але вмовляє її приїхати до Узбекистану. Певно, через тиск спецслужб. У переддень нашого приїзду в оселях мусульман у Білій Церкві пройшли обшуки, за словами Назокат, одного дагестанця вже депортували. Біля свого дому Назокат кілька разів бачила чоловіка, що ховав обличчя, і чорний бусик.
Вона чекає на громадянство України. Процес триватиме довго. Але, каже, якщо комусь заважає в Україні, поїде ― тільки б у безпечне місце. Що буде з Алішером, тепер багато в чому залежить від того, що буде з нею.
На прощання Назокат плете нам з Надією браслети на пам’ять ― впорядковані блискучі намистини її заспокоюють. Раптом каже:
― Якщо ми поїдемо в Узбекистан, я зовсім інакше говоритиму. Я зовсім змінюся. Скажу: «Слава Аллаху, що я приїхала, дякую президенту, що він мене привіз! Я доброю волею приїхала. Я не знаю ніяких журналісток, вони набрехали». Я не відмовляюся від своєї батьківщини, я дуже люблю Узбекистан і своїх рідних там, але я не зможу там жити. Діти виростуть і скажуть: «Мамо, навіщо ти нас сюди привезла?»
8
― Випадок родини Алішера Хайдарова і Назокат Пулатової у дечому винятковий. Жити тут 10 років і потому втрапити в таку халепу!.. ― говорить правозахисник Максим Буткевич. ― Зазвичай це все стається набагато швидше.
Максим ― чи не перший, до кого звернулася Назокат після зникнення чоловіка. Він знає цю родину вже 10 років. Темою біженців Максим займається ще з 90-х. Каже, викрадення і передача людей між пострадянськими країнами (окрім країн Балтії) не були проблемою: Мінська конвенція, підписана країнами СНД у 1993 році, спрощувала видачу злочинців чи підозрюваних у злочинах. Та окрім кримінальних правопорушень, її використовували і для переслідувань через політичні або релігійні погляди. Наприклад, в Узбекистані є кримінальні статті, що політичні за змістом: як-от ввезення чи поширення недозволеної релігійної літератури або замах на конституційний лад. Після терактів 9/11 у 2001 році почали згадувати й «тероризм». Подібні звинувачення висували чи не будь-якій опозиційній до режиму Іслама Карімова організації.
Чи не єдиний запобіжник такій видачі ― законодавство про біженців. Перший такий закон в Україні з’явився у 1999 році. Скільки людей видали до того часу ― невідомо. Того ж року в Україні викрали й передали в Узбекистан Мухаммада Бекжана, редактора опозиційної газети та двоюрідного брата лідера узбецької опозиції Мухаммада Саліха. Він провів у в’язниці 18 років. Amnesty International визнала його в’язнем сумління.
Видачі в Узбекистан продовжилися у 2000-х, хоча 2002 року Україна приєдналася до Конвенції ООН про статус біженців, тож мала б надавати захист тим, кому загрожує небезпека. Тоді ж оновили законодавство про біженців.
― Після Майдану у 2004 році було багато сподівань щодо прав людини і демократії, ― пригадує Максим. ― Але у 2006 році українська влада вислала до Узбекистану 11 шукачів притулку через політичні переслідування. Вони належали до опозиційного релігійного руху «Акрамія» (ісламістська організація, причетна до збройного виступу проти уряду в Узбекистані 2005 року, ― LB.ua). Їм відмовили в статусі біженця й депортували за добу ― а зазвичай процедура триває місяці. Це екстрадиція, що відбувається під виглядом депортації, тобто простішої процедури. Так триває і досі.
За правилами, Узбекистан мусив би направити запит на видачу людей, і тільки після цього може відбутися екстрадиція ― тобто передача силовим структурам. Цього не було, але людей фактично передали в руки спецслужбам Узбекистану.
З 2012 року в КПК зазначено: людина, яку екстрадують, має право на оскарження рішення і на захист. Тривалий і складний процес контролює ГПУ. Так само не можна видавати людину навіть після відмови в статусі біженця ― є час на оскарження, тож вручати відмову і того самого дня садити на літак є порушенням процедури. Навіть коли людина не просить про статус біженця, її не можна висилати до країни, де їй можуть загрожувати тортури чи нелюдське поводження.
― Узбекистан завжди був зацікавлений у тому, щоб діставати своїх опозиціонерів. У 2000-ні там активно застосовували катування щодо політичних опонентів, і немає підстав думати, що ситуація змінилася, ― говорить Максим Буткевич. ― Горбачов підтримував Іслама Карімова як молодого і перспективного реформатора. Але він виявився одним з найкривавіших і найжорстокіших диктаторів.
Скількох людей з порушенням процедури Україна видала Узбекистану, точно невідомо. Якщо родичі чи правозахисники не б’ють на сполох, про випадок так ніхто й не дізнається. Після такої видачі людину можуть посадити за ґрати, відправити на виправні роботи, катувати або, в унікальних випадках, відпустити після перевірки ― це залежить і від країни, і від важливості депортованого. Тобто процес у країні, до якої передали людину, може відповідати нормам права ― та це не змінює того факту, що Україна видала людину незаконно.
Алішера Хайдарова, імовірно, викрали й передали спецслужбам. Гучні викрадення траплялися у 2011, коли до Ізраїлю в труні вантажним літаком переправили Абу Сісі (палестинського інженера, який працював над розробкою ракет для «Хамасу», якими терористична організація обстрілювала територію Ізраїлю, ― LB.ua), і у 2012, коли в обідню перерву під час оформлення заяви на отримання статусу біженця викрали і передали в Росію Леоніда Развожаєва (на той час помічника депутата Держдуми РФ Іллі Пономарьова та активіста «Лівого фронту», ― LB.ua). Минулоріч викрали й передали Узбекистану Рахміддіна Сапарова (громадянин Узбекистану, засуджений у 2017 році в Україні за розбій, на батьківщині його звинувачували в екстремізмі, ― LB.ua).
― До 2014-го Київ «дружив» зі всіма авторитарними й напівавторитарними режимами колишнього СРСР, ― говорить Максим Буткевич. ― Людей видавали на умовах взаємної вигоди ― з Узбекистаном, наприклад, були домовленості про газ. Але взагалі наданий статус біженця авторитарні держави сприймають як недружній крок, був як мінімум один випадок, коли МЗС застерігав від надання статусу біженця саме через це ― так було з громадянином КНР. Після 2014 року були сподівання на зміни в системі надання притулку. Та їх не сталося.
За словами Максима, в Україні жодного разу нікого не притягнули до відповідальності через порушення процедури екстрадиції чи депортації. Не було й офіційного визнання цих порушень. Але інакше ситуацію змінити неможливо. Хоча Україна має міжнародні зобов’язання через ратифіковані конвенції, механізму впливу на ситуацію немає. Група ООН з насильницьких зникнень направила Україні листа з вимогою пояснити, що сталося з Алішером Хайдаровим і Рахміддіном Сапаровим, але відповіді наразі немає.
― Якщо у викрадених чи незаконно депортованих в Україні є рідні, яким вистачає сил і сміливості, вони можуть наполягати на розслідуванні. У разі його неуспіху можна звертатися в ЄСПЛ, що може наказати Україні сплатити компенсацію і виправити помилки. Проте часто таких родичів немає. У випадку Алішера перспектива є. Та ми все ж намагаємося отримати хоч якусь притомну реакцію від української влади.
9
Ігор Скалько ― адвокат, що працює зі справою Алішера в Україні. Він розповідає:
― Це не єдиний такий випадок в Україні, і всі вони пов’язані з СБУ і міграційною службою. З Державною міграційною службою я добре знайомий багато років. Я ще з 90-х був свідком того, як вони шантажували іноземців: система заточена на отримання хабара від них. Людину раз на місяць чи кілька місяців викликають у міграційну службу, вона платить, наприклад, 100-200 доларів і її не чіпають до наступного разу. Я бачив, як приїжджали представники національних спільнот, щоб «викупити» затриману міграційною службою людину.
Про те, яким було перебування Алішера в Україні, Ігор Скалько не знає; та для нього важливіше ― впевненість у тому, що видавати чоловіка Узбекистану не можна було, адже справа проти нього політично вмотивована.
― Є іноземці, що зраділи б можливості зробити паспорт за гроші, бо інакше не можуть легалізуватися, ― говорить Ігор Скалько. ― Так і Алішер вирішив залагодити справу. Його паспорт коштував 4-6 тисяч доларів, різні джерела називають таку суму. Її отримав держслужбовець ДМС ― я знаю його ім’я, прізвище й посаду. Потім ті самі люди, що вирішили питання з паспортом, вимагали 25 тисяч доларів ― нібито щоб в Алішера не було неприємностей. Цю суму також підтвердило кілька різних джерел.
Наразі невідомо, чи справжній паспорт отримав Алішер. Так само невідомо, чи був запит до Інтерполу від Узбекистану. LB.ua подало запит до Державної міграційної служби з питанням про те, чи отримував Алішер Хайдаров або ж Алі Хайдаров паспорт громадянина України. ДМС відповіла: «Правові підстави для надання запитуваної інформації у ДМС відсутні». При цьому в державних реєстрах нерухомого майна відсутні відомості про адресу, за якою нібито був зареєстрований Алішер під час отримання паспорта. На мапі будинку з такою адресою немає.
Свідчення про причетність СБУ з’являються в першому рапорті у справі про зникнення Алішера. Його склав черговий райвідділу в Миколаєві. Зазначено, що Алішер їхав у білому Chevrolet служби таксі «883», а об 11:20 у службу повідомили, що замовлення скасовано і пасажира затримала СБУ. Світлані, що подала заяву про зникнення, у 102 дали номер СБУ і пояснили, що поліція такими випадками не займається. Викрадення класифікували як «іншу подію». Та переписаний рапорт наступного дня не містить жодних згадок про СБУ, а подію класифікували як «безвісно зниклий».
― Це свідчить про вказівку не втручатися від СБУ, ― переконаний Ігор Скалько.
Світлана розповіла, що начальник слідства активно взявся до роботи ― поспілкувався з таксистом, дізнався про перетин Алішером кордону з Білоруссю, допитав свідка, що бачив підозрілий бусик з номерами іншого авто поруч з місцем зникнення. Та вже за кілька днів втратив інтерес. Ігор намагався поговорити з таксистом чи директором таксопарку, але йому спершу відмовили через нібито непричетність до ситуації, а потім послалися на те, що в компанії «полетіла» база замовлень кілька днів тому. LB.ua подало запит до Державної прикордонної служби України, щоб дізнатися, чи є відомості про перетин кордону України Алішером Хайдаровим 28 вересня і 5 жовтня 2020 року. У ДПСУ надати інформацію відмовилися, посилаючись на те, що вона є конфіденційною.
Ігор Скалько довго не міг отримати доступ до справи ― мовляв, вона в обласній прокуратурі. Проте врешті отримавши доступ, адвокат не помітив на справі жодних ознак її перебування там. Він вважає, що затримка була потрібна для того, щоб підчистити епізоди, що свідчать про причетність спецслужб.
Назокат, хоч і написала заяву про зникнення, у цій справі досі не проходить як потерпіла ― такий статус наразі має тільки Світлана.
LB.ua подав запит до СБУ, щоб дізнатися, чи був Алішер Хайдаров фігурантом кримінальних справ на території України, чи співпрацювала СБУ зі спецслужбами Узбекистану щодо Хайдарова і чи проводила операції з його затримання. Відповідь була такою: Алішер Хайдаров до кримінальної відповідальності на території України не притягувався, «повідомлення про підозру у вчиненні злочину йому не здійснювалося». Відомостей про співпрацю зі спецслужбами Узбекистану не надали, бо це «інформація з обмеженим доступом та, відповідно до законодавства, розголошенню не підлягає».
Ігор Скалько прагне перевести справу до ДБР, хоча каже, що не має надії на нормальний процес. Тож головним завданням вважає збір документів для ЄСПЛ і припускає, що це триватиме 1-1,5 року. Мета ― показати ЄСПЛ, що держава не розслідує справу належно. Це порушує статтю 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, що закріплює право на справедливий суд.
― Те, що відбулося з Алішером, більше схоже на зведення особистих рахунків, оскільки він не заплатив. Якби він дійсно був причетним до тероризму, то був би в базі Інтерполу, ― говорить Ігор Скалько. ― Так, є питання до того, звідки він брав гроші ― мав 4 дітей, купував дорогі телефони, надсилав гроші в Узбекистан і при цьому заплатив кілька тисяч доларів за паспорт. Та навіть якщо він причетний до роботи заборонених організацій, ніхто не має права схопити його на вулиці і віддати спецслужбам. Для злочинців є прописані процедури. Але те, що сталося ― абсолютно неправильно. Так не повинно бути. Влада повинна діяти в рамках закону. Зараз ми маємо докази, що це не так.