Життя у підпіллі
Терполянка Валентина Кузь працює з дому. Вона HR і product-менеджеркою у місцевій дизайн-агенції. До офісу приходить лише на важливі заплановані зустрічі, тож карантин не так вплинув на роботу, як на відчуття реальності. 7 вересня Тернопіль став “червоною зоною”.
― У мене відчуття, ніби роблю все підпільно. Ресторани, кав’ярні і бари працюють, але час від часу може підійти офіціант і сказати, що у випадку приїзду поліції всім доведеться піти. І ми сидимо в очікуванні цього, але у п’ятницю ввечері справді складно знайти вільний столик, ― розповідає Валентина.
Валентина працювала в івент-сфері і має багато знайомих серед місцевих музикантів. За час карантину закрилися два легендарних заклади, де влаштовували концерти, а також репетиційна база.
― У місті немає де послухати живу музику чи виступити, ― розповідає дівчина. ― Щоб сфера не завмерла, влаштовують вечірки «Тепер тут» ― організатори просто ставлять посеред парку колонки і пульт, люди приходять танцювати. У лісах влаштовують рейви з обмеженою кількістю гостей, які намагаються дотримуватися дистанції, іноді танцюють у масках.
Репетиційну базу закрили, бо власник не мав коштів сплачувати рахунки за електроенергію. Замість неї відкрили нову ― далеко від центру міста, але у великому приміщенні. Там проводять онлайн-концерти, впускають у студію лише по чотири людини, щодня мають певні години для прибирання і дезінфекції всього приміщення.
― Складно говорити про проблеми культури, коли тебе не чують, ― говорить Валентина. ― Відчуття, що це нікому не потрібно. Ніби людей викидають за борт їхнього ж корабля.
«Головне ― втримати робочі місця, а не заробіток»
Оксана Камінська ― операційна директорка івано-франківської мережі «23 ресторани». У власності мережі ― шість закладів, ще один ― міський ресторан Urban Space 100 ― в управлінні. Загалом у них працює 160 людей. Під час весняного карантину разом з іншими власниками та власницями бізнесу мережа долучилися до допомоги лікарям.
Оксана вважає, що політика локдауну у випадку, коли не проводять достатньо тестів і не відстежують контакти, завдає більше шкоди, ніж користі. Ресторатори Івано-Франківська створили петицію з проханням послабити рекомендації. Також у мережі відкрили літні майданчики і готуються юридично відстоювати своє право на роботу, адже вважають заборону неконституційною.
― Ми не хочемо бути проти влади, ― каже жінка. ― Але з такою роботою ми навіть «в нуль» не виходимо. Ми за власний кошт тестуємо працівників, закупили достатньо масок і антисептиків, не виводимо на роботу тих, хто хоча б трохи погано почувається. Ми збільшили відстань між столиками, зменшили посадку, але все одно не можемо працювати тільки на самовивіз чи доставку.
Директорка пригадує: у перший день введення в місті режиму «червоної зони» до неї підійшли технічні працівниці одного з ресторанів, старші жінки, що витратили всі заощадження ще під час першого локдауну, і сказали: «А що нам робити далі?».
Поки що вдається не звільняти людей. Але втриматися на плаву подекуди складніше, ніж під час весняних заборон: якщо тоді орендодавці йшли на поступки, бо всі сподівалися, що карантин не триватиме довго, то тепер домовитися складніше. Усі ресторани мережі наразі сплачують 100% вартості оренди, хоча отримують заледве 50% від докарантинного прибутку. До прикладу, влітку, ще до введення адаптивного карантину, заклади були заповнені на 80-90% від звичних показників. Великої фінансової подушки мережа не має ― зазвичай прибуток витрачали на оновлення техніки, зміни в закладах. Оксана каже, що ці показники могли бути значно гіршими.
Найбільший острах викликає кінець жовтня і листопад ― зазвичай це найменш прибутковий період, а в таких умовах він може стати критичним. Якщо заклади будуть «іти в мінус», зможуть проіснувати щонайбільше кілька місяців.
Оксана вважає, що вже зараз ситуація могла би бути гіршою, але пощастило з погожим вереснем.
― Ми з іншими рестораторами міста порахували, що закритися на два тижні для половини закладів Івано-Франківська означає закритися назавжди, ― розповідає Оксана. ― Це ж більше тисячі людей без роботи. У нас не промислове місто ― ми побудовані на малому і середньому бізнесі. Ми навіть не просимо пільг ― просимо тільки не заважати нам працювати. Зараз головне ― втримати робочі місця, а не прибуток.
Звичайна робота Оксани ― це оптимізувати витрати і забезпечити безперебійну роботу мережі. Вона контролює постачання продукти і техніки, кількість персоналу. Від початку дії рекомендацій «червоної зони» частина обов’язків просто зникла ― тепер ніхто не думає про технічне оновлення. Важливо уникнути додаткових витрат і боргів. Після досвіду весни перелаштуватися на новий режим було простіше ― працівники самостійно облаштували зони видачі, закупили необхідну кількість одноразової тари, швидше адаптувалися психологічно.
Щоб зменшити рівень стресу, Оксана почала бігати, медитувати, більше читає. Проте тривоги додає донька-першокласниця. Поки що школи міста не працюють, але з кінця вересня батькам пропонують відновити навчання ― наразі без деталей, але Оксана підозрює, що буде як з дитячими садочками: батьки напишуть заяву, що всю відповідальність за здоров’я дитини беруть на себе.
― Мені страшно, як донька піде в школу. Ми з чоловіком ще вагаємося, бо це ж діти ― вони не знають, що таке соціальна дистанція, ― каже Оксана.
Разом з тим, жінка помічає, що люди втомилися жити в страху і прагнуть соціалізації, хоча в Івано-Франківську багато хто має родичів чи знайомих, що перехворіли.
― І ми дуже вдячні тим, хто обирає приходити до нас, ― додає вона, ― бувають моменти, коли хочеться опустити руки, але просто треба зібратися і рухатися далі ― за нами стоять люди.
Дистанційне навчання: важко і батькам, і вчителям
Оскільки мер Тернополя і міська рада відмовилися виконувати рекомендації щодо карантину в «червоній зоні», школи і дитячі садочки продовжили працювати. Школу, де навчалася Валентина, поліція вже оштрафувала, на директора склали адміністративний протокол. Це ― один з десятків випадків у місті. А у Каневі батьки вийшли на протести проти «червоної зони» і дистанційного навчання зокрема.
Проте в більшості міст, що потрапили до «червоної зони», заклади освіти все-таки не працюють. Ірина (ім’я на її прохання змінене), вчителька біології в одній з районних шкіл, каже, що до дистанційного навчання готувалися і морально, і технічно, проте не очікували, що змінити формат доведеться так швидко.
― Під час першого карантину вчителі вже опанували потрібні програми, звикли, створили різні підходи, ― розповідає жінка. ― Тоді на це пішло два тижні, а зараз ми простіше перелаштувалися.
Перші два тижні школа працювала з суворим дотриманням карантинних вимог ― були маски, антисептики. Директорка, що знаходиться у віковій групі ризику, контролювала кількість осіб у приміщеннях, усім міряли температуру.
Ірина каже, що діти були раді й такому формату ― карантин і перебування поза колективом їх дуже пригнічує. Одна молодша учениця писала їй, що «сумує за дітками», інших батьки не могли витягнути на вулицю ― аж настільки їм все обридло. Дистанційне навчання сприймають як не зовсім вдалі канікули. Натомість процес складний і для батьків, яким треба виконувати більше роботи, і для самих дітей, яким важко сконцентруватися, і для вчителів:
― Ми пропонуємо дітям допомогу ― це безкоштовно, навіть не репетиторство, ― каже Ірина. ― Закриваємо очі на запізнення або відсутність на онлайн-уроці. Батьки часто телефонують, щоб щось уточнити, перепитати. Так, це теж навчання, але ми не можемо показати щось на таблиці, намалювати на дошці, викликати для відповіді. Діти ж не можуть працювати за інструкцією.
Ірина й сама має сина, тож з власного прикладу знає, наскільки складно батькам. Каже, що хоч і весь час вдома, але працює, і на власну дитину просто бракує часу. Зрештою син обіймає її ввечері і каже, що скучив ― хоча цілий день був у сусідній кімнаті.
Руслана працює у музичній школі в Калуші. Місто вперше потрапило до «червоної зони» у вересні. Жінка викладає гру на скрипці, і каже, що інструмент складно опанувати, коли поруч немає наставника чи наставниці ― потрібен фізичний контакт і підказки.
― Під час навчання я можу сама легенько повернути смичок або ж показати, як повинні працювати м’язи руки, ― розповідає жінка. ― А дистанційно це неможливо зробити. Важливо відчувати дитину, адже вона не просто вчиться музиці ― вона таким чином вивчає світ.
Під час весняного локдауну, каже Руслана, колеги ще панікували і не уявляли, як можна працювати віддалено. У серпні ненадовго вийшли на роботу, налаштували і відремонтували дітям скрипки, забрали додому потрібні ноти ― і знову втрапили на карантин.
Цьогоріч Ірина викладає в 11 дітей. Першого класу вона не веде, а працювати з тими, хто вже має досвід гри, простіше. Дирекція строго дотримується карантинних рекомендацій, тому вчителів і вчительок, що проводитимуть заняття у звичному режимі, штрафуватимуть. Колективи дозволили збирати меншими групами ― по троє дітей. Поки що спільних виступів ніхто не планує.
Через зміну форми навчання ані скорочень зарплати, ані звільнень у калуській школі не планують, хоча в деяких про таке вже йдеться. Часто учнів і учениць до музичної школи прослуховують у звичайній школі, проте під час карантину це неможливо. Тож влітку вчителі і вчительки шукали охочих серед знайомих.
― Зараз ми не такі перестрашені, як під час першого карантину, ― каже Руслана. ― Але все одно намагаємося сидіти вдома. Одна моя знайома таки захворіла на ковід ― і вона сиділи в звичайній черзі на рентген з людьми, які можуть і не мати цього захворювання. Такі ж черги у лабораторіях.
«Це б’є не тільки по кишені, а й по емоційному стану»
Ярослав Адамчук ― гід та екскурсовод Чернівцями і Буковиною. Зазвичай літо і теплі місяці ― найбільш активний сезон у туристичній сфері: щотижня Ярослав має групу від туроператора, не рахуючи індивідуальних екскурсій чи проектів. Іноді кількаденних. Проте цього літа до нього звернулося лише три групи. Враховуючи негрупові замовлення, він має лише 10% від звичного обсягу роботи. Каже, туристи і туристки не приїжджають через увагу медіа до поширення коронавірусу в області, а також через те, що потяги в місті не спиняються ― з переходом у «червону зону» ситуація тільки погіршилася.
― Туристичні оператори, з якими я співпрацював, перестали возити групи до Чернівців. Влітку, ще до того як ми стали «червоною зоною», приїжджали хіба по 15 людей замість звичних 20-50. В університет впускають оглядові групи, але тільки до 10 людей. Не працюють готелі, робота з туроператорами ускладнена, треба постійно передомовлятися, ― додає Ярослав.
Тепер, каже чоловік, українці обирають для подорожей більш безпечні області, наприклад, Житомирщину чи Полтавщину.
Навіть безкоштовні міські екскурсії, де щонеділі збиралося до пів сотні людей, зараз ніхто не відвідує. Деякі колеги почали додатково працювати в SMM або ж мають дохід з родинного бізнесу, хтось перекваліфіковується на гіда-супроводжуючого ― їде з групами з Буковини до інших регіонів. Ярослав каже, що головне мати хоча б якусь роботу:
― Насправді, у такому режимі ми вже пів року, і я витратив набагато більше, ніж заробив. Маю ще інші проекти, але якщо так далі триватиме, моїх заощаджень вистачить щонайбільше на кілька місяців у режимі жорсткої економії. Найгірше очікує нас взимку ― ця пора ніколи не була прибутковою.
Незважаючи на обмаль туристів, місто лишається активним. Ярослав каже, що заборони в Чернівцях обходять. Кав’ярні і ресторани продовжують працювати ― хто на літньому майданчику, а хто і зовсім впускає гостей у зал. Якщо у магазинах ще дотримуються санітарних норм, то на міському ринку, що не припинив роботу, ніхто це не контролює. Проте і в ресторанному бізнесі є серйозніші порушення:
― У нас продовжують святкувати весілля на кількасот людей, ― розповідає Ярослав. ― Навіть якщо ресторан здається закритим, це не завжди так ― гості заходять через кухню або «чорний хід». На такому весіллі мій знайомий і заразився коронавірусом.
Ярослав каже, що всі розслабилися в червні: тепер рідко кого можна зустріти на вулиці в масці, а кав'ярні та центр міста людні.
― Навесні ми ще сподівалися, що кілька місяців потерпимо і все владнається. Бо ж це б’є не тільки по кишені, а й по емоційному стані.
Перевізники порушують правила
Ярослав каже, що на автовокзалі взагалі немає відчуття, що в місті ― карантин. Так само порушують правила і міські перевізники. Комунальний транспорт ― у Чернівцях це тролейбуси ― дійсно перевозить пасажирів і пасажирок лише зі спеціальними перепустками. Такі видають людям, що працюють у важливих для функціонування міста сферах ― наприклад, у медицині чи комунальних підприємствах.
Проте приватні перевізники-маршрутки правил не дотримуються і впускають у салон усіх. Єдине обмеження ― маска на обличчі і сидячі місця. Вартість проїзду підвищили на дві гривні.
Про підвищення цін на перевезення згадує і Любов з Ніжина. Місто опинилося у «червоній зоні», а район ― у помаранчевій. Тож виїхати за межі Ніжина можна хіба що власним транспортом.
― З понеділка вулиці спорожніли. Не ходить міський і міжміський транспорт, зачинена навіть автостанція, ― розповідає Любов.
У перший день перебування міста в «червоній зоні» приватні перевізники зібралися, щоб відвезти людей до сусіднього села. Зазвичай квиток на такий рейс коштує до 20 гривень. На виїзді з міста їх зупинила й оштрафувала поліція ― більше автобуси не вирушали в дорогу. Проте власники автомобілів підбирають подорожніх ― така поїздка коштує у 10 разів дорожче, ніж автобусна у докарантинні часи.
Окрім автобусів, у «червоній зоні» також не зупиняються потяги. У Тернополі, що вже вдруге потрапив до «червоної зони», ще в серпні намагалися протидіяти цій забороні. Наприклад, пасажири, що купували квиток ще до настання нових правил, влаштовували бунт, а одного разу потяг таки спинили, адже виходити в місті мусили діти з ДЦП.
Терполянка Валентина Кузь розповідає, що також поверталася до міста в день впровадження «червоної зони». Вийти на станції заборонили, тож добиралися від наступної вже автостопом.
Користуватися BlaBlaCar або їхати автостопом сама дівчина не хоче, хоч і планувала поїздку у Львів. Каже, що не почувається у безпеці, сідаючи в машину до незнайомців. Тож наразі лишається у місті.