«Лоскот»
З музею – на війну
Позивний «Москаль». Бо я російськомовний – один із небагатьох у бригаді, станом на 2014. Мене забрали по мобілізації. Вночі приїхали і сказали, щоб був вже о шостій чи сьомій у військкоматі.
Першого обстрілу навіть не можу пригадати, їх стільки було! Ми прикривали піхоту і супроводжували колони, які ходили вздовж кордону. І обстріли (з території РФ - LB.ua) тривали суцільним потоком, росіяни нас просто розбивали.
Працювали зокрема в районі Ізвариного. Якось у районі Краснодону нас послали на завдання, після того двоє побратимів поїхало глуздом – там капець був, м’ясо… Я після того потрапив у госпіталь – тому що мене там зачепило. Після госпіталю повернувся на війну, поїхав на Волноваху.
Коли були в Червонопартизанську (після 2016 – Вознесенівка – О.М.), нас взяли в кільце. Ми вже відрізані від своїх були. Як раз збили «Боїнг», і тоді до нас літаки перестали літати. Не було ні їжі, ні води – зовсім нічого не було. І боєприпасів, тому що перед тим приїздив до нас якийсь полковник – по площам стріляв. Усі снаряди розхерачив – і поїхав, і нам потім просто не було чим відстрілюватися.
ОБСЄ домовились про «гуманітарний коридор», щоб ми могли вийти з кільця. Противник чекав, що ми здамо зброю, але ж ми все підірвали. Вийшли зовсім без нічого. Драпатий Михайло (командир 2-го батальйону 72-ої бригади – О.М.) пішов на прорив, я так розумію, що з ним поїхали ті, хто міг ще їздити. Бо більшість нашої техніки вже не їздила. І москалі тоді сказали, що це останні, кого вони випускають живими.
Ми взагалі випадково дізналися, що ми виходимо, що нас виводять через Росію! Ми вийшли до російських бійців, вони відвезли нас на Амвросіївку, туди на перехід передали, ми там переночували. Воділа, котрий нас віз – «срочник» москальський – ми його підкормили трохи, і він нам сказав, мовляв, не їдьте, бо на вас там п’ять машин чекає – «Градів». І ми відмовилися тієї ночі виїжджати, сказали – поїдемо наступного дня, тільки розіб’ємося на групи. І нам пощастило - тих, хто поїхав в той день, під Кумачевим розстріляли, вони потрапили в засідку. Ми були беззбройні, нас везли незрозуміло куди, і там була засідка.
Нас випустили з першим батом, із покійним командиром, капітаном Іваном Войтенком. Вінзагинув у минулому році, хороший дядько, його потім через те, що він нас вивів, розжалували і в саперну групу відправили. Нас також як зрадників хотіли «розсиропити» - це мене сильно підкосило. Адже нам сказали виходити – ми й вийшли з оточення, що ! Причому, ми приїхали – і знову ж одразу поїхали на війну, зі шпиталів тощо. Чому до нас ставлення як до ворогів народу?
Обстріли – дуже страшно. Безперервно – і саме в нас! Йо-пе-ре-се-те, хоч би метрах в 500, 200 від нас, а це – по нас. То «Град», то «150-ки», то «120-ки» міни, і воно все в нас летить! Мені тоді дуже пощастило. Та взагалі мені, тьху-тьху-тьху, дуже щастило на тій війні. То «Град» у нас влучив, але не розірвався, а тільки увійшов в землю в метрі від нас. То в мене «ПТУРСом» влучило, але тільки контузило – в стовп влучило! А я саме з дружиною розмовляв. І машину тоді, коли нас на засідку вивели, ми мали в хвості їхати, а у водія дніпровського щось термінове було, і він попросився першим. Погнав першим – нам пощастило, в нас не влучило. Тобто, дуже багато таких речей, коли просто пощастило.
Рік відслужив – демобілізувався. А потім я просто як волонтер їздив до своїх, кожен рік. Мої зараз на «Світлодарці» стоять, влітку до них приїздив. Вони досі там стоять, їх обіцяли до Нового Року вивести, а через цей «воєнний стан» затримали. Вони матюкаються, хоча кажуть, що краще там, ніж на полігоні.
Шанс почати з нуля
Я спершу на війні був трохи розгубленим, бо я сам росіянин. Після цього мені дуже соромно за свою приналежність, за них соромно дуже сильно. Я не очікував такого. У мене і батьки, сестри – всі «сепари» (сумно сміється). Тут живуть. Я зрозумів, що росіяни, які живуть деінде, страшенно люблять свою країну, але жити там не хочуть. І «хаять» усе, що навколо них. Для них усе паскудне, тільки Росія прекрасна, але йти жити туди вони чомусь не квапляться.
Я подзвонив мамі попрощатися, сказав, що мамо, нам капець, про всяк випадок, знай – якщо мене вб’ють, то це зробили росіяни, тому що я бачу, як вони стріляють. А я реально бачив, ми ж на «нулі» буквально притиснуті до кордону були. Ми бачили, як вони по нас «херачать». І вона сказала: «Не вигадуй, Серьожа!» - і поклала слухавку.
Війна для мене була дуже важка психологічно. У мене просто розрив мозку був від того, що відбувається – дуже змінила мене війна! Але ж нічого, якби не вона, я би не став дитячим письменником! Шляхи Господні незвідані… Я, чесно кажучи, витравлюю з себе цю війну, вона для мене болюча, і не дуже люблю згадувати. Найтяжче – кількість крові. Так випало, що ми з медиком були в одній ямі, і нам в певний момент всіх почали заносити – поранених, загиблих, або те, що від них лишилося… Це під Ізварино.
Повертатися було важко, пив, як часто буває. Виходив на край города і просто сидів там. А потім мене «Побратими» найшли, Андрія Козінчука організація. Вони мені дуже допомогли, вправили мізки. Вони працюють за данською програмою психологічної реабілітації Дітті Матчер. Я й не знав, що данці, виявляється, дуже багато воюють – беруть участь у миротворчих операціях.
На війні в людини лишається тільки інстинкт виживання, все решта - все, що було накопичено в мирний час, зникає. І після повернення все треба створювати по-новій. Але в цьому є великий плюс, багато хлопців ще не розуміють, що мають шанс почати усе з нуля! Хоча війна – це й погано, але ж ми за своє життя дуже багато помилок робимо, ми ходимо на якусь роботу, яка нам не цікава тощо. А тут з’являється шанс правильно все зробити знову, і все заново почати.
«Найбільш класний сенс життя – допомагати комусь»
Казки почав писати ще на фронті – треба ж було якось триматися. У мене навіть зошит залишився. Один забрали ці падлюки – ФСБ. У мене у зошиті покер був написаний, їх полковник питає: «Що це за цифри?». Мабуть думав, що я навідник-артилерист. Я йому кажу: «Це покер!» Він не розуміє, що таке покер (сміється). Забрав, гадюка!
Перша казка – «Кришталева Гусеничка». Перші казки були для дорослих, філософські казки. Коли я в шпиталі лежав, я виклав у фейсбуці казку про гусінь. Потім Вовка Колесніков, мій друган, переклав її українською, і барабанщик «Братів Гадюкіних» озвучив її. Вони виклали її – вона в інтернеті є!
А потім казки побачила Тетяна Стус, і каже: «А ну давай – для дітей!» Ми дружимо просто, сусіди. І я написав книгу «Великі собаки бояться маленьких дівчаток», і вона потрапила в десятку кращих книжок на «BBC». Вона й досі продається дуже непогано! В цьому році мені нарешті авторські права повертають. Повинні вернути, принаймні. Може, ще з нею щось зробимо – я хочу, щоб діточки анімацією займалися врешті-решт. То може, стане в нагоді.
В цьому році ще три книжки повинно вийти. У мене наче «чакра відкрилася» - і я почав писати. Цього року книжка вийде вже з моїми ілюстраціями! Книжки для дорослих – є задумки, поки накопичую, роблю замітки, але ще не готовий щось видавати. Кілька книжок вийшли шрифтом Брайля. Леся Перепеченко займається цим, іноді дзвонить і пита: "Ти не міг би для нас написати ще щось?"
Книжки для незрячих випускає громадська організація «Сучасний зір» - вони всі незрячі, і всі займаються реабілітацією. І вони видають книжки. Іноді вони дзвонять і просять: «Напиши, треба дуже! Про морську зірку, про морського коника, і ще про когось – для дітей». Іноді просять щось наполовину пізнавальне. І, оскільки читачі не бачать, треба якомога детальніше все описувати. І я також малюю для них.
Мене видавництво «Ранок» змушує їздити на заходи, спілкуватися з дітьми (сміється). Чесно кажучи, я це не дуже люблю. Я не дуже добре українською розмовляю, тому трохи комплексую. У мене не дуже великий словниковий запас в порівнянні з російською.
В Дмитрівці я навчаю дітей 2-D дизайну, даю їм пакет «адобівський». Бо я сам дизайнер, і дуже люблю Дмитрівку. Я закінчив навчання в Києві, а потім виїхав звідти – Київ для мене неприйнятне місто. А тут мені все подобається, і люди привітніші, і з сільським головою пощастило. Все гарно, всі добрі, ідуть назустріч. Я знаю, що в «атошників» бувають проблеми з землею – тут такого немає! Тут зразу все дали, мовляв, хлопці, воюйте, ми підтримаємо!
Коли мене по телевізору показали, стільки народу приїхало! Я в житті не думав, що колись другий поверх зможу зробити в цьому домі. Приїхали хлопці, зробили другий поверх. Стільки людей відгукнулося, мене це аж до сліз розчулило.
Я давно хотів навчати, хотів і школу побудувати. Хотів зробити конкуренцію Києву, бо там дуже дороге навчання. А дітки тут у нас не такі багаті. Я вирішив зробити це зокрема після того, як мій хрещений батько сам вивчився, і зараз працює директором «Microsoft» у Польщі – якогось підрозділу «Microsoft». У місцевих дітей просто нема шансів – тож вирішив дати їм шанс. Приміщення нам Дідич Тарас Тарасович надав, наш голова, він і ремонт зробив. Ми з ним домовилися, що він мені передає приміщення в оренду за гривню на місяць. Дали нам одну ставку на двох із Сашком – це мій напарник, він 3-D Max буде зараз вести. Він працює на США, хоче й дітей навчити – там шалені зарплати в цій галузі, і Україна увійшла у трійку кращих минулого року по 3-D Max. Це ігри комп’ютерні, також у них Голівуд замовляє спецефекти, текстуру. Каже, ринок шалено розвивається, людей бракує, а зарплатня від 20000 гривень починається.
Хлопцям, які повернулися з війни, у яких ПТСР, найкраще для «вправляння мізків» - взяти над кимось опіку. Щось робити для інших, якусь добру справу – психологічно це дуже сильно підтримує. Тому це те, що варто радити хлопцям, які приходять і перебувають у розпачі. Найди того, хто потребує підтримки. Є і сліпі, є і бабусі, є й інші… Просто робіть добру справу, ви зрозумієте, що ваш сенс життя – в цьому. Вижили на цій війні – для чого вижили? Шукай свій сенс! А найбільш класний сенс життя – це допомагати комусь.
Ми дуже не хочемо, щоб діти виїжджали за кордон, чесно кажучи. Я пішов на цю війну, аби стало краще, я дуже хочу, аби в нашій Україні було класно жити. Мені дуже шкода, що люди виїжджають. Коли я дітей на навчання приймав, розпитував: "Чого ти прагнеш?". «Ну, вирости і виїхати за кордон гроші заробляти!», – більшість так каже. Це погано.
На мої заняття ходить 18 дітей – я більше не беру. Три групи по 6 дітей. Комп’ютери частково я оплатив, частково – друзі зі Швеції. Електрику забезпечив Ваче Давітян, який має мережу магазинів «Пан Електро». Він відгукнувся на мій допис у фейсбуці, запитав: «Що тобі там треба? Пиши список – я тобі передам!» Вислав і розетки, і дроти, і все необхідне. Стільки людей відгукнулося! Інший друг дав гроші на рекуператор повітря. І от, маємо що маємо.
Займаємося по дві години раз на тиждень. Зараз хочу поміняти розклад, аби ці «балбеси» працювали більше часу, щоб ходили двічі на тиждень. Дітей беру від 14-ти років. Курс дворічний, я розрахував програму так, щоб учні закінчили школу і могли одразу йти працювати. Їм не обов'язково іти в інститути, на ці дурацькі адвокатури, куди вічно сільських дітей випихують, або ж до «співаючого ректора».