“Лежу я на холмике, верхняя часть тела спрятана за ним, нижняя, ноги - открыты снайперу. Я даже вижу его. Обмен взглядами - он “ловит на живца”. Ждет пока ко мне подползут ребята, чтобы “снять” их. Весь мой правый бок в дырках, начиная от уровня шеи и до пятки. Правая рука висит, как кусок колбасы, из ноги торчат куски мяса. Дальше в поле - бегут ребята, тут и там хлопки-приземления мин, и я вижу как их разрывает на куски. Все горит. Жарит немилосердно. А я смотрю на это все как на кино. Вдруг набегает тень от облака, становиться так хорошо, прохладно. Смотрю вверх - а там воронье кружит. Господи, думаю, как же красиво. Я наверное какой-то ..нутый, да?”
В іловайському “зеленому коридорі” Пєкарь поміняв чотири транспортних засоби, газелька, червона “кукушка” (Cherry QQ), Урал, і тягач з понтонним мостом. Два з них злетіли в повітря.
Сані пощастило, його важкопораненого віддали українській стороні 30-го серпня.
“Він подзвонив мені о 8-й ранку в день виходу. Пару слів - і зв’язок обірвався. Наступного разу подзвонив 30 числа в 9 вечора з чужого телефона. Ці півтори доби чекання важко описати словами. Він щось сказав про полон, що “чуть поцарапало”. І знов зник. А я знала - Саня в полон не здаться ніколи. Постійно говорив, що краще підірветься гранатою." - розповідає дружина Юля, розтираючи руку, яка вкрилася гусячою шкірою.
Наразі він змінює країну на краще в патрульній поліції Дніпра.
Повна історія Олександра Полторацького в проекті #AFTERILOVAISK в серпні на LB.ua