Роман Атаманюк
Час розставляє на місця всі акценти. 28 травня 2015 року під Донецьком внаслідок мінометного обстрілу загинув 25-ти річний Роман Атаманюк, військовослужбовець 93-ї бригади ЗСУ. А також багаторічний учасник патріотичної гри «Гурби-Антонівці», яка проводиться в пам’ять про найбільший бій УПА проти загонів НКВС та радянської армії. Атаманюк загинув на війні російсько-українській, через 61 рік після арешту останнього провідника УПА Василя Кука, який вважають останньою крапкою у визвольній боротьбі УПА за незалежну Україну.
Тепер Гурби присвячують Роману.
– Рома був дуже твердим до себе. Принциповим. Мені найбільше імпонували його загострене відчуття справедливості і чесність. Він мав якесь вроджене вміння чітко розставляти пріоритети і будувати правильний алгоритм дій. Він для мене завжди буде залишатися прикладом саме тої сильної людини, якою я хочу бути, – пише мені в месенджері декілька речень про Романа Женя Сєрая – друг по війні, волонтер, активістка, туристка. Саме вона запросила мене на гру. З Ромою вони були хорошими друзями. Я відчуваю, як важко їй було вмістити в декілька речень все-все.
Тепер друзям Романа лишається тільки рівнятися на нього. Так само, як на Вітю Гурняка. І багатьох, справді гарних хлопців і дівчат, які загинули на російсько-українській війні.
– Рома був націоналістом, він завжди діяв. Ніколи не лишався осторонь процесів, які несли навіть мінімально загрозу державності. Тому це було якось «само собою» - бути там, де він потрібен найбільше.
Цих слів достатньо, щоб зрозуміти, що справа УПА жива і досі.
Як народжуються послідовники духовної спадщини повстанців, я спробував побачити в Тернопільській області, поблизу Кременця, на початку травня.
Що таке «Гурби-Антонівці»
«Гурби-Антонівці» – це найбільша щорічна теренова гра для молоді зі всієї України. Захід проходить за сприяння Міністерства молоді і спорту України та Тернопільської ОДА у партнерстві з Молодіжним Націоналістичним Конгресом. Протягом трьох діб близько 200 учасників живуть в лісі та відтворюють партизанську боротьбу на місці найбільшого бою УПА проти НКВС, змагаються за перемогу та набувають неоціненний досвід командної роботи та поводження в екстремальний умовах. Гра відбувається у лісі площею 20 км², територія обмежена маркувальною стрічкою. Тривалість – 3 доби без перерви, учасники ночують без наметів, організованого харчування немає. За перемогу змагаються 2 курені – «Вовки» та «Леви». Курені діляться на підрозділи: чоти і рої (як в УПА). «Життя» учасника – це нарукавна пов’язка. В одного куреня – жовта, в іншого – червона.
Є ще 3-тя команда – курінь «Диверсанти», який не претендує на перемогу, але чинить перепони і для «вовків», і для «левів». Колір нарукавної пов’язки – синій. Перемогти – означає здобути найбільшу кількість балів: «вбити» якомога більше суперників, знайти ворожий штаб з прапором та втримати свій. «Вбити» – означає зірвати нарукавну пов’язку гравця у бої, застосовуючи лише прийоми боротьби, без прямих ударів. «Життя» на грі можна відновлювати. Диверсанти мають необмежену кількість життів, але так само «вмирають».
«Три на три, «гопники» проти «хлопчиків»
Біля мотузки, символічного паркану РВС (Рада Вищих Спостерігачів), «пасуться» троє хлопців з команди «Вовків». Станіслав, наймолодший на вигляд, у формі «дубок» радянського зразка. Він виглядає найбільш розгублено, оглядається по сторонах, ніби в пошуках мами. Назар трохи старше, в мультикамі, з козацьким чубом. Третій, Володя, схоже, він за головного, - в синій туристичній куртці і такого ж кольору штанях. Вони прийшли сюди за «новим життям». Але потрапили у пастку – біля РВС їх перестріли «диверсанти».
Підступність в тому, що після поновлення новонароджені бійці стають легкою жертвою для ворогів, які чатують в цьому районі. Щоправда, тут є «нейтральна» територія, по периметру табору РВС шириною в тридцять метрів. На «нейтралці» бійки заборонені, але перебувати тут можна не більше півгодини.
Хлопці виглядають розгублено – у бійці з ворогами вони вже втратили по одному життю. Тепер, вийшовши після поновлення, ризикують знову втратити по життю.
– Давай бігти, може хоч хтось з нас втече!
– Та ні, ми з рюкзаками, втомлені після двох бійок, шансів драпнути нема.
– Шо робити? Ми тут всі життя втратимо. Давай хоч домовлятися про чесну бійку, три на три.
– Та подивись на них, у нас нема шансів.
– Нічо, спробуємо.
Диверсанти нападають цілодобово, викрадають прапори, мають нескінченну кількість життів. Та і по складу цього року «диверсанти» це фактично dreamteam. Футбольні хулігани, поліцейські в цивільному житті і просто зірвиголови.
Володя - командир маленького загону «вовків» - виходить на перемовини з командиром «діверів» (диверсантів).
– Давай три на три, по-чесному. І з ними, – хлопака показує на найбільш «відірваних», – ми вже билися. Давай інших!
– Ну ок, бийтеся з молодьожжю. Ось вам Дред, Богдан і Міша.
Хлопці шикуються в ланки один навпроти одного. Збоку вболівальники – хлопці і дівчата з РВС, решта диверсантів. Початок очікуваний, двоє «діверів» валять Станіслава і Назара на землю, починається боротьба, качання по підлозі і скрегіт зубів. Володя з «вовків» бігає навколо, тікаючи від третього «дівера» і намагаючись допомогти своїм. Метушня триває хвилини дві, потім Володя підхоплюється зі здертою пов’язкою «дівера», і кидається допомагати Назару. Станіслав тримається - стиснув зуби і кулаки, притиснувши життєво важливу ліву руку з пов’язкою до себе і до землі. Далі вже діло техніки, спочатку троє проти двох, а в кінці троє «вовків» розкладають білокурого Богдана, останнього «дівера», який катався по землі зі Станіславом і зривають пов’язку і з нього.
«Синій» важко дихає, спираючись на коліна, волосся мокре, як після душу. На руках і обличчі пісок. Усвідомлення того, що вони виграли бій, приходить секунд через тридцять. На обличчях з’являються посмішки переможців. Так само не можуть повірити, що троє новачків перемогли досвідчених бійців, і диверсанти, і оргкомітет. Характер і воля до перемоги.
«Вовки» обіймаються, гарчать на знак перемоги і тікають в ліс. «Дівери» тримають слово і не чіпають переможців.
Попри програш у бійці, на обличчях немає злості чи образ. Богдан зізнається, що атмосфера дружби і братерства на грі - це те, заради чого він сюди приїздить вже третій рік: «Гурби одне з небагатьох місць, де можна зустріти таку велику кількість хороших людей разом».
Останній з-під Гурбів
Василь Кирилюк, останній живий учасник бою під Гурбами, до тепер залишається керівником Братства вояків УПА імені Романа Шухевича).
Пан Василь вже вкотре прийшов привітати учасників гри, молодих послідовників УПА. Незважаючи на вік, 91 рік, Василь стійко тримає прапор України, поки інший Василь, Дуб, керівник оргкомітету, головний по цьогорічним іграм, виголошує вітальну промову.
Під час виступу перед «гурбівцями» голос Кирилюка трошки тремтить. Події 73-річної давнини досі стоять перед очима. На момент бою під Гурбами (1944 рік) йому йшов 19-й рік.
– Ви, що зібралися тут, є надією України, без сумніву. Так само, як і 70 років тому нам загрожує знищення від московитів. Але я тішуся з того, що в свої 19 (років – М.Л.) ви вмієте і знаєте набагато більше, ніж ми тоді.
Після урочистого відкриття невеличка група разом з паном Василем навідується в музейний комплекс Штаб УПА «Волинь-Південь», історичне місце в урочищі Дігтярні, неподалік від місця де стартує гра.
Ми з паном Василем повільно і вдумливо обходимо всі об’єкти: дерев’яний будиночок-зруб, де був розташований штаб, залишки криївки неподалік, спускаємося стежкою до лісового цвинтаря. Василь набирає букет зі звичайної зелені, щоб покласти на могили побратимів.
12 березових хрестів, тут поховані вояки УПА, що померли від поранень у шпиталі і не мали родин у ближніх селах.
– Проти нас був полк Славутський, вони мали сорок мінометів, а нас була сотня. Сотня Залізняка. У мене була автоматична гвинтівка. Десятизарядна. Це було страшним боєм, страшним ударом. Ну що може сотня проти двох тисяч, ви самі розумієте. Давайте не будемо говорити, що це було якось героїчно. То було неможливо..
Я при своїй не дуже великій посаді мав в підпорядкуванні 15 хлопців, спеціальну розвідку.
За різними оцінками нас, повстанців було 5-5.5 тисяч, це разом з селянами навколишніх сіл, які нас підтримали. А їх, московитів, близько 30 тисяч. З моїх 15 хлопців з того бою всі вийшли живими.
Якби ми не вийшли з того бою, буду говорити вам відверто, нас би перерізали на кусочки. Що ми могли зробити? Вони в перший день наступали чотири рази (23 квітня 1944 – М.Л.) І з танками наступали. На другий день вони взяли б нас. Артилерією, мінами, танками змісили б нас з глиною. А потім розрізали нас по кусочках і розвісили б.
Тут був шпиталь для повстанців, тому мало охорони. Совєти наступали так, вірніше окружали. Робили оточення в два-три кола певної ділянки, а потім добивали те, що там знаходили. Коли виходили, то ми не могли забрати поранених в Гурбах. То була безнадійна справа. То ми поранених, є така річка швиденька, болото, вирішили всіх туди обозом завезти. Думали, що туди за ними не підуть. Але комуно-московська наволоч, не німецька. Від них не сховаєшся ніде. Коли ми вирвалися, зробили перерив десь за кілометрів десять від лінії оцеплення. То чуємо рано, що вони стріляють з кулеметів. Вони йшли по лісу, хто зостався – добивали. І отих ранених і санітарок живих, яких знайшли, то вони їх не стріляли.
Всіх покололи, кого знайшли, штиками. Там є могила, в урочищі Чернява. Де їх знайшли, там і поховали на узліссі.
За що ми воювали?.. Знаєте, коли маленький, то всотуєш все, як губка. Була в мене така жадоба щось почитати-почерпнути. Про козаків якусь книжечку. Бандерівський рух почався на Львівщині, прикотився до нас і дуже прижився. Пам’ятаю свої думки, що «ми хочемо Україну». Якось так.
Була така маленька деталь, а мене зачепила до глибини душі. Другий клас, польська школа. То не ті часи, що зараз, маленький зовсім був, темнота! Я пішов в бібліотеку якось. Вітаюся: «Добрий день». А вона мені: «Дзень добри!». По-поляцьки тобто. «Цо ти дєцко хцеш?». Тобто, що ти хочеш дитино, каже. А я пані, хочу книжку про козаків. «Цо-цо? То сов бандиці!». Мені так образливо стало. Чого? Чого тих, що ми співали пісень “Ой на горі та й женці жнуть”, та багато інших, чого їх бандитами називають.
Ще один момент мені запам’ятався. Взяв якось книжку «Народності СССР». Я ледь-ледь по складах читав, ще до школи не ходив тоді. На одній сторінці там малюнок, стоїть пара, високий чоловік такий і жінка. І підписано під ними «ето велікороси». Я ледь-ледь прочитав, «ве-лі-ко-ро-си». Чорт його знає, шо то таке. Далі на другій сторінці знов стоїть пара. «Ето бєлоруси». На третій сторінці, ось такі вже маленький і нікчемний намальований чоловік. «ето мало-роси. Оні воєвалі з татарами». А він стоїть такий, в кіреї, тут його пістоль, порохівниця, тут в його стріли. А він стоїть, розставив ноги, з вусами і хохоче. І так мені це обурило, що він воює з татарами, такий бойовий, а чого ж він намальований такий маленький??
І так, воно все набиралося, потрошку-потрошку, що я став такий переконаний, хоч ріж, а я малорос. Для мене це гордість – бути нащадком козаків.
Мокрі вогнища, сон, як в консерві, і торт
Навколо паркану РВС тут і там в лісі в’ється димок від вогнища, «майбутні повстанці» гріються біля багать, підсмажують сосиски, відкривають перші консерви. Перший день гри. Видача нарукавних пов’язок, прапорів. З різною інтенсивністю ллє дощ. Погода коливається між пізньо-зимовою та середньо-весняною. До початку гри (офіційний старт опівночі) близько шести годин. За цей час команди розходяться в різні боку Гурбівського лісу, стають табором, ховають прапор і розробляють стратегію гри.
Ситуацію з табору «вовків» переповідає Анастасія Скоропад, яка на Гурбах вже другий раз:
– Пробиралися всім куренем по гущавині до місця таборуваня, тихенько, непомітно і без ліхтарів. Моросило, а згодом дощисько почав падати не на жарт. Дійшли, розкинули десь каремати і спальники, вклалися тісно роєм, наче в консервній банці, щоб не змерзнути, а зверху накрилися цераткою. Можна було б так ще довго спати в теплі, але близько 3 ночі більшість куреня достатньо промокла, то всі ми повставали й поспішили збирати дрова для вогнища. Сушили ВСЕ: спальники, одяг, бананки, рюкзаки, навіть каремати. А о 7 ранку вже кожен рій вирушав до своїх квадратів.
Далі було розділення на групи для прочісування квадратів в пошуках ворожого прапора, блукання лісом, намагання зорієнтуватися в просторі по паперовій карті-роздруківці і о, диво, несподівана зустріч зі своїм роєм, а трохи згодом з куренем диверсантів.
– Біля якогось перехрестя, з-за горбка виглядало з десяток, а то й двадцяток голів. Хто це? Тікати ми не хотіли, проте коли побачили, що за нами женеться ціла купа диверсантів, перейшли на біг. Догнали. Бій пройшов швидко. Хоп-хоп, ми всі мертві й декілька їхніх також. Та ми були настільки раді побачитися й зробити щось цікаве нарешті, що втрата стрічок, навпаки, лише підняла настрій.
Дійшли до РВС, там хтось із прапором стоїть. То, мабуть, «Леви» наш принесли? А ні! Бачимо, наші «Вовки» з ворожим прапором. Щастя-радість! І ось «Фенікс» дістає з наплічника торт, який привіз ще з весілля. ТОРТ! Коли ще таку розкіш на Гурбах поїси? Отак-от ми разом на РВСі й відсвяткували знайдений прапор.
Тим часом на РВС роблять ставки, коли з’являться перші скиглення «хочу додому» і жартують: якби гра проходила десь в Європі, вранці біля наметів організаторів пройшов би мітинг мам з плакатами «не мучайте наших дітей» і «дайош теплий одяг і сухі шкарпетки» тощо.
Барикади в лісі
Над верхівками сосен час-від-часу виринає місяць і одразу стає світліше. В моменти «темноти» лісову дорогу намацуємо тактильно. Вмикати ліхтарики небажано – це помітно за декілька лісових «кварталів». Ми бредемо разом з диверсантами в пошуках наживи. Дмитро, один з диверсантів, багато років приїздив на гру з Луганська. В 2013-му став до лав однієї з сотень на Майдані. В 2014-му Дмитро був змушений виїхати з окупованого Луганська через переслідування і проукраїнську позицію. Це додало мотивації приїздити на гру і передавати досвід молодим гравцям.
Розвідка диверсантів знайшла місце нічного таборування «вовків». Обережно наближаємося до вогників між дерев. Дерева мокрі і слизькі, мембранне взуття після доби пересування вологими лісовими хащами «приємно освіжає». У «вовків» налагоджується побут – навколо містечка на березі Іловиці хлопці будують барикади, використовуючи стовбури повалених стихією дерев. Інші душаться слізьми від диму – сушать куртки, шкарпетки, спальники над вогнищами. В центрі табору павільйони для відпочинку – з-під цераток, натягнутих між палками, виглядають тільки хвостики спальників і де-не-де пари ніг у взутті.
Диверсанти весело і невимушено починають розбирати барикади вовкам. Жарти, запрошення на чай і загалом доброзичлива атмосфера з готовністю кожної хвилини вступити в бій і знімати пов'язки. Якоїсь миті в руках у Дениса, кремезного дівера зі Львова з’являється димова шашка. Промені налобних ліхтарів скачуть від землі до верхівок дерев, дим огортає весь табір, бій між диверсантами і «вовками» проходить майже навпомацки і триває пару хвилин. Цього достатньо, щоб налякати новачків і намочити знову те, що вже подавало надію на сухість. Після бою декілька мертвих «левів» і загін «мерців»-диверсантів сунуть в сторону РВС – за новими життями.
Велика бійка
Наближається вирішальний бій – курінь на курінь. На третю добу одна з команд логічно уходить у відрив по набраним балам, мотивуючи суперників шукати можливості зустрітися у вирішальний битві. Тим самим учасники невимушено повторюють деталі історичного бою, коли радянські війська після прориву оборони на одному з флангів оточили курінь «Сторчана». Тоді курінний Сторчан і ще 64 повстанці загинули в нерівному рукопашному бою.
В пошуках ворогів курінь «Вовків» пересувається не ховаючись, довжелезною «змійкою», інколи перепочиваючи в місцях зміни курсу.
Курінний Вовків Сергій, «Гепард», розповідає про свою мотивацію приїздити на гру:
– Насправді, нести відповідальність за команду і швидко приймати рішення не навчить жодний тренінг. Для мене Гурби – це дуже важливий життєвий досвід і можливість випробувати себе в складних умовах.
Прибігає захекана розвідка: «знайшли табір «Левів»! «Гепард» веде курінь в напрямку суперників. Метрів за 100 до табору, хлопці і дівчата скидають наплічники, лишаючи їх просто в траві. «Гепард», разом з двома хлопцями охорони, рушає до табору «Левів» особисто перевірити їх готовність до бою і міцність барикад навколо містечка.
Короткі перемовини з курінним «Левів» завершуються логічним: «Ну давайте битися!».
«Гепард» повертається до куреня, віддає команду «Вперед», запалюються димові шашки, вибухають петарди, але.. за парканом табору вже нікого немає.
«Вовки» розгублено досліджують табір і околиці – нікого немає. Тим часом «Леви» обходять з тилу, тим самим дезорієнтувавши нападників.
– Воов-ки-воов-ки-воов-ки! – «Вовки» стають живим ланцюгом навколо паркану табору, взявшись за руки. Трошки поодаль гуртуються диверсанти, готуючись вступити в бійку, коли почнеться метушня.
Декілька хвилин і хлопці рвуть з усіх сил назустріч один одному. Над курінним «Левів» в’ється клубок тіл, намагаючись «вбити» найбажанішу здобич. Дівчата здебільшого напохваті – підбігають зривати пов’язки до затиснутих товаришами ворогів. Важке дихання, скрегіт зубів, крики «Леви на допомогу!», місцями з подряпин сочить кров. Важко повірити, що всі вони йдуть на це добровільно.
Цей бій теж триває недовго, не більше 7-8 хвилин, і завершується перемогою «Левів». Тактична перевага від несподіваного обходу з тилу дається взнаки. На землі і підпираючи дерева віддихуються учасники грандіозної бійки. Одна з дівчаток ледь не плаче, жаліється, що її сильно придушили під час бою.
«Не плач, я тобі може передзвоню після гри!», – високий хлопчина з диверсантів, своєрідно втішає новеньку.
Націоналізм
Наостанок я розпитую учасників про те, що мене в цій історії насторожує найбільше. Мене цікавить тлумачення цього терміну молодими послідовниками УПА. Що таке націоналізм?
Богдан, Київ:
Націоналізм – готовність жити, творити і перемагати заради прийдешніх поколінь.
Анастасія Сова, Одеса:
Націоналізм – віра в пріоритетність нації та готовність боротись за неї в усіх сферах.
Сергій «Альпініст», Суми:
В час, коли честь та репутація не ціняться, а поняття патріотизму та націоналізму майже кожен тлумачить по-своєму, а деякі кола осіб навмисно дискредитують їх, можу сказати, що кожен має виконувати свою роботу. Націоналіст же робить свою роботу й намагається шукати можливості й ресурси розвивати не лише своє гніздо, а й суспільство, в якому живе. Він є жертовним.
Сергій, «Гепард», Київ:
Націоналізм, на мою думку, це здатність натхненно братися за ту державотворчу роботу, за яку б інші братися навіть не ризикнули. І нехай хоч би весь світ був проти тебе.
Анастасія Скоропад, Стрий:
Націоналізм проявляється в тому, що людина ставить собі найважливішою ціль працювати на благо держави, прикладати всі можливі зусилля для розвитку її усебічно.
Цьогоріч гра завершується перемогою куреня «Левів». Тоді, 73 роки назад, бій закінчився тактичною, але не стратегічною перемогою радянських військ. За різними оцінками в бою загинуло близько 80 повстанців, ще близько 2000 місцевих жителів сіл Гурби і Антонівці було вбито за підтримку повстанців. Більшість підрозділів УПА вийшла з оточення в різні напрямки, розділившись на менші з’єднання. Після цієї поразки командування УПА змінило тактику, зробивши ставку на високомобільні збройні формування в декілька сотень бійців. На Західній Україні активні бойові дії за участю УПА тривали до 1953-року.