Довгий час УКУ був освітнім центром західної України. Зараз університет має студентів з усієї країни, а на початку грудня відкрився київський центр УКУ. Чому було прийнято рішення не обмежуватися львівським середовищем?
Для наc дуже важливо не замкнутися в собі. Навпаки - прагнемо ділитися досвідом, напрацюваннями та цінностями з іншими. Розмови про те, що потрібно бути присутніми в столиці, точилися останні 10 років. Останніми роками до такої ініціативи нас все частіше заохочували інтелектуальне і церковне середовища Києва. Тому відкриття Київського центру УКУ – це також і відповідь на запит.
Чи може центр перерости в університет?
Наразі Київський центр ми бачимо місцем, де будуть перетинатися наші пропозиції та очікування від нас. Університет ще не має тих потужностей, щоб на належному рівні відкривати філії в інших містах. Не можемо розділити свої сили в моменті крокування вперед. Вже пізніше побачимо, як далі буде кон’юктура розвиватись. Тому поки ми говоримо про осередок. Сповнення нашої мрії можливе, думаю, десь через 10 років.
Які послуги можна буде отримати в київському центрі?
Впродовж останніх років кількість заходів, яку організовує університет в Києві, зростає. І щоразу підрозділам доводиться шукати місця, де провести ту чи іншу подію. Тепер маємо “домівку” на вулиці Мазепи. У центрі відбуватимуться навчальні модулі наших програм, презентації, конференції УКУ тощо. Частина – тільки для студентів університету, частина – відкритих для відвідувачів. Наразі команда центру на чолі з керівником Оксаною Кулаковською формує таку програму.
Як вам здається, чи віряни підтримують вашу ідею відкритості? Адже таким чином в УКУ з’являються не лише представники інших конфесій, а й ті, хто є атеїстами.
УКУ належить до чисельної світової родини католицьких університетів і діє на основі документів, затверджених Апостольською столицею. Католицькі університети побудовані на довгій традиції, яка випрацювала спосіб, як приймати тих осіб, які не є католиками, але стають студентами та працівниками. Ми стараємось дуже прискіпливо пильнувати, щоб не втратити тої рівноваги, яка дуже потрібна, аби ми були католицьким університетом. Справді, для нашої місцевої церкви ця позиція не завжди була до кінця зрозумілою. Зараз це стає таким, що породжує велику надію на певні зміни в нашій церкві. Присутність осіб, які при вході до нашого університету заявляють, що вони будуть поважати цінності університету - це для нас великий позитивний виклик. Ми поважаємо їхню гідність, можемо ділитися великими скарбам католицької віри з ними, запрошувати їх до участі в нашому духовному житті. І я бачу, як ці люди міняються, як вони ростуть духовно. Ми створюємо пропозицію. Господь Бог не приходив до якогось села і не заганяв батогами всіх до того, щоб слухати його слова. Він говорив. Запрошував до слухання свого слова. Те саме робимо і ми. Це велика ласка, що до нас приходять люди з різними думками, з різним досвідом, з різних конфесій, навіть іншої віри і невіруючі. Ми намагаємося надихнути людей новим життям, новими цінностями а також новими можливостями, які сьогодні є в світі.
Ми відкриваємо широко вікна на світ нашим студентам, запрошуючи людей з цілого світу для зустрічей. Це знімає обмеження у виборі. Як хтось того не розуміє, то взагалі не розуміє християнства.
Які виклики перед церквою породжує така різність?
Не виклики, а радше можливості. Христос сказав: «Ідіть і навчайте всі народи». Не сказав іти тільки до греко-католиків, до львів'ян чи до галичан. Ми нічого нового не робимо. Я не відчуваю, щоб хтось тут почав накидати свої ідеї. Тут все вирівнюється. Тут - місце діалогу, причому у цьому діалозі найважливіша є людина, її гідність. Те, що в нас є священики, монахині, молитовна атмосфера - це є наша пропозиція, про яку ми говоримо від перших днів, коли хтось переступає поріг університету. Правда, не всі студенти хочуть сприймати її. І ми це досконало розуміємо. Коли попадаєш в атмосферу любові, поволі до неї звикаєш і переносиш її в ширші контексти. Радянський час створив велику недовіру людини до людини. Ми ж навпаки - хочемо сказати: «Ми тобі довіряємо такому, яким ти є. Ми тебе приймаємо». В УКУ ми хочемо навчити людей внутрішнього переконання, що від них залежить багато. Навчити жити за принципом: «Візьми і зроби». Ми не даємо рецептів на життя, а даємо пропозицію, як жити за християнськими цінностями. Хочеться, щоб всі бар'єри зникали, щоб сусід до сусіда вийшов вранці і сказав: «Слава Ісусу Христу!», чи «Добрий день, дорогий брате».
Скільки семінаристів щороку висвячується з Львівської духовної семінарії? Чи є їм потім де застосовувати знання? Чи вистачає парафій?
В Україні сьогодні діє 5 духовних семінарій. Кожна випускає від 10 до 25 семінаристів кожного року. Тобто назагал десь 80 семінаристів щороку в Україні загалом. Приблизно 90% з них висвячується. Враховуючи динамічний розвиток Церкви, це дуже мало. До Другої світової війни тільки в Галичині було 3,5 тисячі священиків. Наших структур не було на сході і в центрі України. Після виходу з підпілля у 1991 році залишилося приблизно 300. Сьогодні, думаю, - близько 3 тисячі священиків, які працюють також серед наших вірних в Італії, Іспанії, Німеччині, Америці, Канаді, Австралії, Португалії й інших країнах. Щоб забезпечити діяльність церкви сьогодні, нам потрібні ще сотні священиків. Багато хто після закінчення семінарії переходить на інші форми служіння. Я, наприклад, не працюю душпастирем на парафії вже 20 років. В університеті працює понад 20 священиків, з яких велика частина не має жодного парафіяльного призначення. Щоб заповнити університетські потреби, треба знайти ще 20. А ще є церковні суди, різні комісії, капеланське служіння, в яких випускники семінарій сповнюють свою духовну і професійну службу. Ми для того і відкриваємо в університеті нові спеціальності з можливістю здобути спеціалізовану вищу освіту з науковими ступенями ліценціата і доктора, щоб заповнити кадрові браки нашої церкви. Потреб у служінні дуже багато. Якщо священик не знаходить праці, це питання не так до єпископа, а до нього особисто. В західніх країнах сьогодні є дуже великий брак священиків. Там чекають і нашої допомоги. У нас теж вже видно симптоми кризи покликань, особливо це відчутно в чернечих середовищах. Церква намагається відповідати на цей виклик, і УКУ постійно включається - вишколюємо молодих спеціальстів (катихитів, молодіжних лідерів тощо) для потреб тих церковних інституції, які відповідають за працю з молоддю.
УКУ – університет приватний. Чим для вас особисто неприйнятна та модель державних університетів, які наразі є?
Багато чого в сьогоднішніх університетах є радянським. Ми їх не критикуємо, не хочемо замінити, ми прагнемо створити іншу пропозицію. Університет - це місце зустрічі професора зі студентом, це школа науки і освіти. Раніше наукою займалися тільки в Академії наук, яка була під контролем КДБ. Нею маніпульовали. Сьогодні наука, особливо у сфері гуманітарній, сильно недофінансована, в дуже поганому стані. Я отримав освіту у Польщі, де навіть у радянській час фундаментом діяльності університетів був розвиток науки. Мої вчителі мали високі наукові ступені, а їхні наукові праці та книги були на перших полицях в університетских бібліотеках. В пострадянській системі вищої освіти викладач – це свого роду заробітчанин, який сто відсотків свого часу присвячував викладацькій справі і не мав можливості повноцінно займатися науковими дослідженнями, публікувати. На мою думку, університети, в яких наука відділена від навчання, є радше професійними школами. У нашому університеті сильний акцент ставимо на постійний науковий ріст наших викладачів. Ми ідемо до наукових працівників і студентів із тим, що центром уваги є людина.
Останнім часом у Європі зростають консервативні настрої. Як вам здається, чи можна очікувати цього в Україні, і від цього це залежить?
Світоглядні ідеї розвиваються по синусоїді. Майже рівномірно кожні 20-40 років. Консервативні тенденції були помітні і раніше. Проте ці зміни почали бути відчутними, коли північний сусід посилив втручання в процеси розвитку Європи. Відверта спроба роз’єднати цілісність Європи, зруйнувати фундаменти, на яких європейська спільнота побудована, активізувала інстинкт самозбереження. Що ми бачимо сьогодні – це те, як вміло використовують зовнішні та внутрішні страхи. Формують підстави побоювання перед чужим - змальовують «когось», хто прийде обкрадати хату. Є ще страх внутрішній. Історія пам’ятає випадки, коли свобода в різних вимірах призводила до економічного занепаду. Наприклад, 20-ті роки минулого століття. Люди бояться економічної кризи. Тоді отримують голос консервативні ідеї, які обіцяють зцементувати народ, мотивувати конкретну державу до того, щоб вона захищала свої інтереси як нація. Молоді люди в Європі дуже налякані, але вони не хочуть жити в закритих кордонах. Вони вже досвідчили свободи, і мусить бути справді дуже великий страх, щоб закрити кордони своєї держави знову. Мені складно сказати, чи Україна може дійти до нього. Проте консерватизм – це не те, чого треба боятися зараз. Цю хвилю ми мусимо просто перечекати. Після Майдану не виросли сильні праві настрої. Вони були пов’язані більше з патріотичним рухом, але напевно не з тим, щоб закриватися від інших і не давати їм голосу.
Як думаєте, спроба заборони абортів у Польщі була відображенням консерватизму? І чи очікувала церква на такий спротив людей, який перетворився в «чорні протести»?
Недопустимість абортів є абсолютним вченням церкви. У Польщі довгий час фактично діяла домовленість між владою, церквою та суспільством, згідно з якою, на законодавчому рівні аборти були дозволені лише в трьох випадках. Але нещодавно розмова пішла про те, аби зовсім зробити аборт недопустимим, передбачити покарання для причетних до його проведення. Чому ж дійшло до спроби зруйнувати цю домовленість? На мою думку, це була надто політизована ситуація. Багато церковних діячів, єпископів попереджали і остерігали, що не можна до святих речей, пов’язаних із людською гідністю, зі Святим Письмом, додавати політику. Мені здається, що деякі церковні діячі, єпископи, духовенство, занадто повірили запевнянням політиків, що настав час у цьому питанні піти далі. Можливо і час настав, але спосіб дії теперішньої влади викликає великі напруження і у інших питаннях. Спроба поміняти закони про аборти у такий спосіб, нагло, без публічного обговорення зрушила “заморожену” публічну дискусію і з'явилися багатотисячні протести. Розуміючи, що теперішня влада в Польщі абсолютно непрогнозована і не знає меж використання політики навіть у найбільш святих сферах – наприклад, чергова ексгумація жертв смоленської авіакатастрофи попри протестування родин загиблих, можемо очікувати ще інші, цікаві пропозиції у цьому питанні.
Якби це було не політичне, а артикульоване церквою рішення, чи знайшло б воно підтримку?
Цей довготривалий консенсус - максимум того, що можна було досягнути в суспільному договорі між церквою, владою і суспільством у час, коли ця дискусія відбувалася. Зараз не відбулося належного процесу підготовки у сфері публічної згоди до зміну закону. Мені здається, що й тепер, коли великий відсоток поляків декларує свою приналежність до католицької церкви - повернення до дискусії над забороною абортів було можливе, але не на хвилі політичного тиску і постійних скандалів. Того не повинна допускати ні церква, ні влада. Суспільство ж завжди дасть відповідну оцінку діячам.
В жовтні Рада церков і релігійних організацій провела засідання у зоні АТО за участі представників СБУ. Раніше, наскільки я можу пригадати, СБУ не артикулювало, що воно спілкується з церквою. Чи не насторожує вас така активність силових органів?
В тих умовах, в яких Україна функціонує на пострадянському просторі, Всеукраїнська рада церков - дуже важливий орган, який об’єднує релігійні спільноти і конфесії. І показує світові, що Україна є цілісною. Те, що вона досі забирала голос в різних важливих суспільних, політичних, правових питаннях - позитивно. Бо влада часто є дуже розгублена і олігархізована. Тобто, справедливість у суспільстві майже відсутня в нашій державі. Це дражнить людей і дуже пригнічує. Люди не чують себе безпечними, захищеними. З огляду на це саме ВРЦіРО може в майбутньому відіграти дуже велику роль в консолідації суспільства і влади, українців. І кожне формальне публічне спілкування з органами влади я сприймаю позитивно. Гірше було б, якби зустрічі були потаємними. Турбує те, що Рада церков працює, а результатів роботи її не хочуть бачити. Як тільки стається публічна зустріч, то її вже всі помічають, але коли ви уважно прослідкуєте за їх зверненнями і листами до суспільства і влади, то побачите в них глибокі, надзвичайно важливі пропозиції.
Останнім часом у соцмережах ширяться радісні публікації з приводу смерті ворогів, або тих, хто на думку суспільства, їх уособлює. Як ви до цього ставитеся?
Людина і її гідність мають бути в центрі уваги, в тому числі й медіа. Але не для того, щоб показати радість від вбивства. У нашому медійному просторі дуже бракує тих фундаментальних загальнолюдських цінностей. Побутує потужна маніпуляція емоціями, я вже не говорю про факти. До медіа бракує довіри, і це означає дуже велику кризу. Саме під час великої кризи молоді люди починають творити свою віртуальну дійсність, в якій почувають себе комфортно і безпечно. Але там немає живої людини, там є віртуальний світ. Там немає правди, там є віртуальна правда. Там немає цінностей, там є віртуальні цінності. Зростання таких кіборгів - людей кібер-простору - є великою небезпекою. Як наслідок - у нас вже немає співчуття. Змінити це можна творенням альтернативного простору, не фейсбукового, не твітерового, а реального, у якому треба зустрічатися, бути разом. В нашому університеті він є, аби народжувати довіру між собою, аби дивлячись в очі іншого, бачити там людину. Тоді ми будемо з таким самим болем оплакувати кожну смерть, навіть ворога, і шукати способів діалогувати з кожним – з тим же ворогом, бо ж він жива людина.