Що стосується ставлення до свідомих українців зі Сходу, то воно, зазвичай, виражало та виражає схвалення, співчуття, радість єднання (а, починаючи з весняних подій, – тривогу, бажання підтримати). Разом із тим, у широкому спектрі загалом позитивного ставлення побутують також деякі нюанси, які викликають в українця Донбасу гіркоту образи. Це майже не вербалізується, однак іноді в процесі спілкування він чує «між рядків» те, що кваліфікує як оціночні нотки.
Якщо піддати аналізу оту почуту «поміж рядків» упевненість у праві оцінювати, то можна вгледіти декілька основних оціночних аспектів. По-перше, оцінюється міра українськості та патріотизму земляка зі Сходу. При цьому, українець із Донеччини почувається «другосортним», «другорядним», оскільки за взірець взято певний «галицький» стандарт «справжнього українця», зі своєрідною ментальністю, яку можна набути, народившись та зростаючи тільки на Західній Україні.
По-друге, у критиці «совковості» своїх земляків українець Донбасу чує докір і на свою адресу (який, можливо, не вкладався промовцем). Для нього часто це звучить так, ніби він («справжній» українець Донбасу) мусить нести відповідь за «неправильних» земляків (а не лишень особисто за себе). Тут можна протиставити, що українець зі Сходу і сам стоїть на подібній позиції. Але біда в тому, що у відповідь на таку «зовнішню» критику у нього з’являється бажання захистити своїх земляків, пояснити витоки їхньої ментальності, виправдати їх, – а, по суті, ЗАХИСТИТИ СЕБЕ як невід’ємну частину донецького люду. До того ж, у пам’яті одразу спливають цілком конкретні люди – рідні, сусіди, колеги, – які хоч, можливо, і виступають опонентами (нерідко – по причині елементарного браку освіченості), однак є найближчими. Тому вони також і в першу чергу потрапляють під потребу захисту, оскільки для конкретного «східняка», крім їх суспільно-політичної позиції, є відомими їхні людські якості, що виявляються всередині малих груп.
В кінцевому підсумку потреба захищатися і виправдовуватися знову розводить Схід і Захід в свідомості українців по різні сторони барикад.
По-третє, можна угледіти німий заклик львів’янина (киянина, волинянина тощо) «східнякові» до активних дій на громадській ниві. Це часом сприймається як очікування з боку «посвячених» певних доказів, що «східняк» гідний «посвяти» в Українці, а також що він ніби повинен спокутувати проросійськість («совковість») своїх земляків.
Нарешті, здається, українця-«східняка» сприймають як виключення у загалом загублених та безнадійних краях. При чому, судячи з нинішніх дискусій, які точаться в українському суспільстві, остання теза все ширше закріплюється в свідомості пересічного громадянина не-східних регіонів загалом, та в середовищі української інтелектуальної еліти, зокрема.
Треба думати, подібні оціночні відтінки в інтонаціях та недомовках українців Заходу і Центру витікають з не завжди усвідомлюваної упевненості в праві експертної оцінки. Це моральне право вони (українці не-східних регіонів) нерідко підсвідомо приписують собі як «невід’ємне від народження» (а не тільки на підставі особистих досягнень).
Все сказане актуалізує потребу створення автопортрету українця зі Сходу, відкриття Українського Сходу з іншого ракурсу. Донбас в очах українця, який народився у цьому регіоні, постає інакше, ніж його сприймають в інших кутках України. При чому, для «східняка» це ІНШЕ сприйняття свого краю є настільки очевидним, буденним, що він часто не замислюється над необхідністю окреслити це сприйняття публічно. Однак, вочевидь, сьогодні проговорювати це стає вкрай необхідним.
(Обмовлюсь, мова в статті йде не про національність у вузькому етнічному значенні, а про політичну націю – спільноту, яка об’єднує громадян різної національності, що особливо актуально для багатонаціонального Донецького регіону, мешканці якого, зазвичай, є носіями одразу кількох етносів).
Донбас в очах (у свідомості) українця-«східняка» – це завжди МРІЯ, це завжди погляд, спрямований у майбутнє, це завжди ПРОЕКТ, націлений на майбутнє. Як сказано у Біблії: «любов всьому вірить і ніколи не перестає». Так і свідомий українець Донбасу ніколи не перестає вірити в українськість та українське майбутнє своєї рідної землі. Навіть тоді, коли інший скаже – «абсурдно».
У чому полягає мрія українця зі Сходу? Й у тому, щоб колись у майбутньому увесь Донбас, включаючи зрусифіковані міста, у побуті заговорив українською; однак, не це головне. Мрія полягає насамперед у тім, щоб більшість людей у регіоні ПОЛЮБИЛИ свою землю – Україну, і захотіли її ТВОРИТИ. І, можливо, ще більше, – у можливості самим вільно ТВОРИТИ її та бачити плоди своєї праці.
(Питання про те, чому велика частина населення Донбасу не любить Україну і ототожнює себе радше зі східним сусідом; або залишає свої домівки, не піднімається на захист, немов ця земля їм не належить; або обіймає позицію «нехай там, наверху вирішують, про мене – аби мені було мирно і спокійно», – в чому криється специфіка цього аспекту менталітету мешканців Донбасу, де його коріння – це тема окремої довготривалої розмови, ЯКУ НЕОБХІДНО ВИНОСИТИ на обговорення в українському суспільстві.)
Українець зі Сходу відчуває себе в душі носієм «таємного знання». Велика частина людей навколо нього не здогадуються про те, що вони живуть в Україні не тільки де-юре, а він – знає це і живиться цим знанням. При чому, це знання є не забаганкою дивака, а ґрунтується на об’єктивних історично доведених фактах. Більшість з його оточення не мають жодного уявлення, що, споглядаючи русифіковану реальність, українець Донбасу завжди бачить одночасно пара-реальність, яку проектує у власній свідомості, і вірить, що подібні «медитації» також здатні впливати на трансформацію навколишньої дійсності.
Донбас в очах українця зі Сходу – це його перша і найсильніша любов, втілена у неповторну красу степової природи (щоправда, місцями жахливо спаплюженої промисловими руїнами), у велич Душі земляків, що оточують з дитинства та зустрічаються на життєвому шляху, у могилах рідних та предків, у історичній ПАМ’ЯТІ про свій рід. Донбас в очах українця зі Сходу – ЦЕ ЙОГО Україна, це – початок його України. Як любов до Батьківщини починається з любові до матері, так само вона витікає з любові до малої Батьківщини. Як не можна відкрити для себе велич європейської, світової культури ніяк інше, як тільки через «вушко голки» культури і ментальності свого (на)роду, так неможливо для українця зі Сходу залишитися Українцем, відмовившись від рідної донецької землі. І ця любов до Донеччини не протиставляється любові до України, не співіснує з нею паралельно. Це нероздільні речі, це ЛЮБОВ до одного і того самого. Україна рівнозначно рідна, Донецька земля, рівнозначно – Матір, рівнозначно Бути-Жити-Дихати-Любити-Творити…
У цій любові до Донбасу переплелося безліч почуттів. Знайшлося місце і прощенню. Прощенню себе, своїх близьких, своїх ближніх.. Усіх тих, хто загубив своє коріння та пам’ять свого роду (якої національності б він не був, з якого краю б не приїхав) у цьому донбаському «плавильному котлі», у цьому безжальному «пролетарсько-індустріальному» «жорні», що перетворював багатьох приїжджих на людей без роду-племені… прощенню в ім’я людяності, яка живе в (його) їх душах.
Бути свідомим українцем зі Сходу означає майже завжди і майже крізь бути готовим здобувати право БУТИ: бути Українцем, бути Людиною. Це завжди боротьба – перш за все, боротьба Духу із власними слабкостями.
Однак, ця боротьба неминуче ставить українця зі Сходу в опозицію до свого оточення. Чим твердішу, принциповішу позицію обійме цей українець, тим на сильніший щоденний тиск / дискримінацію (передусім, психологічний, але за певних обставин – й адміністративний, фізичний, бюрократичний) він свідомо себе прирікає. У цьому відношенні бути українцем в Донбасі означає «входити у схиму», брати на себе певну аскезу. Кожен сам вирішує для себе, аскезу якої ваги він здатний понести.
Міркуючи про феномен Василя Стуса, його син Дмитро, відомий літературний критик, зауважував, що більшість україномовних українців (українських родин), що приїздять на Донбас, піддаються русифікації, оскільки дуже важко бути ІНШИМ у суспільстві. Людині притаманне прагнення влитися в соціум, стати СВОЇМ, часом ціною певних жертв. Це пов’язано не лише з базовими потребами людини – прагненням зберегти життя, прагненням безпеки, що вимагає здатності пристосовуватися до навколишнього середовища, але й з потребами вищого ґатунку – потребою у повазі, психологічному прийнятті людини їй подібними.
Однак, для одиниць, що їм, навпаки, пріоритетом є збереження зв’язку зі своєю українською природою, для яких важливіше залишитися СВОЇМ для СВОЇХ, а не стати своїм для ЧУЖИХ, їхня виразна Інакшість (не тільки на мовному тлі, але й на тлі громадської позиції та діяльності) стає вододілом, який не дає розчинитися, асимілюватися у русифікованому російськомовному «морі» Донбасу. В таких умовах і вигартовується, мов криця, характер, викристалізовується, мов алмаз, сильна Духом, непохитна індивідуальність. Саме такими були вінничанин Василь Стус, чиє дитинство і юність пройшли на Донбасі, уродженець хутора Їжівки на Донеччині Олекса Тихий, та ще багато менш відомих українців.
Особливо знаковою для історії українського Донбасу і України в цілому, на мій погляд, в цьому плані є постать українського правозахисника Олекси Тихого, скромного учителя з Дружківки. Його стоїцизм викликає в уяві християнський образ Спасителя. Він був «розіп’ятий» радянською колонізаторською махиною за те, що втілював у своїй особі Правдивість і Людську Гідність, за те, що не приховував свого єства, – того, що він є Українцем (адже поза зв’язком із власним корінням не можна досягти повного втілення своєї Людської Суті).
В своїй індивідуальній Хресній ході Олекса Тихий ніби спокутував «провину» усіх «живих, і мертвих, і ненароджених» українців Донбасу, що внаслідок репресій, геноциду, планомірної кількасотрічної русифікації втратили історичну родову пам’ять та набули ознак малоросійства різних відтінків – від повного зречення свого (підкореного) роду на користь (панівного) імперського («совкового») замінника до приховування свого єства, сповненого мук сумління, накидання на себе певної личини, придбання подвійної свідомості. Життєвий шлях Олекси Тихого, як жертва Христа, дарує надію кожному українцю Донбасу на Воскресіння-відродження – індивідуальне, національне, громадське і громадянське.
Українець зі Сходу, таким чином, – це практично завжди українець свідомий.
Щоб стати УКРАЇНЦЕМ, пересічному галичанину достатньо ним народитися: українство набувається на рівні свідомості, як правило, не стає проблемою вибору. Щоб стати українцем в Донбасі, потрібні рефлексія, воля, власний ВИБІР і САМОсвідомість.
Певною мірою вже сам факт українства в Донбасі робить таку особистість непересічною. Якщо у Львові українцем можна стати «завдяки», тобто на основі ПОДІБНОСТІ та наслідування, то в Донецьку – «всупереч», «наперекір», на ґрунті ІНАКШОСТІ та протиставлення. Бути українцем на Сході – це вже вираження громадянської позиції.
Тут важливо підкреслити, що українець на Сході не позбавлений українського підґрунтя (щоб переконатись у цім, достатньо потрапити в село або маленьке місто і почути український суржик, що панує серед людей від сорока років..). Справа у тім, що українство в Донецькому регіоні приспане, змалоросійщене, в основній масі своїй позбавлене самосвідомості, дивиться на себе очима імперії.. Проте, саме з його джерел (а не нізвідки!) вийшли видатні постаті української історії і культури – Микита Шаповал, Микола Чернявський, Володимир Сосюра, Іван Дзюба, Микола Руденко, Анатолій Солов’яненко та багато інших. Автохтонна традиція українства на донецькій землі Є.
Українці в Донбасі не являють собою однорідну групу в плані причетності до української традиції. Якщо серед представників старшого покоління етнічних українців можна більше зустріти українців «аутентичних» (зокрема, таким є сучасний український письменник, філософ Анатолій Федь зі Слов’янську), то значна частина сучасної української молоді – це українці, чия українськість є розмитою, однак з часом вони самі, з власної волі, за свідомим вибором захотіли її відродити, стати Українцями. Окрім того, значна частина свідомих українців-«східняків» належать до інших національностей, і вони також відчувають потребу у наповненні українським змістом свого патріотизму.
Для таких українців Донбасу Галичина, звісно, постає ідеалом українськості, певним еталоном. Вони завжди чітко усвідомлюють, що їх коріння частково втрачені, українські сенси для них від початку є певною мірою загубленими, що вони не є «бездоганними», «беззаперечними» українцями, тобто українцями, що від малечку занурені в український культурно-ментальний, ціннісно-смисловий контекст. В цьому їхня слабкість. Однак в цьому і їхня сила. Оскільки вони, прагнучи позбутися цієї своєї «ущербності», шукають для себе українські смисли (у тому числі воліють відновити їх, приспані, в своїй душі). Вони нерідко змушені вчитися самопочувати та самоусвідомлювати себе Українцями. Вони самі будують свою українську ідентичність.
Українці зі Сходу знаходяться у меншості. Їхня громадська діяльність, громадські акції менші за масштабом, нерідко губляться серед інших заходів і подій, водночас, – знаходяться в опозиції до більшості в регіоні. Однак, їхня громадська діяльність дає результат за тим принципом, за яким ідуть кола по воді, – вона має плоди і створює суспільний резонанс. Один свідомий українець сьогодні – це кілька українців завтра (з його оточення), за законом геометричної прогресії.
Відносна малочисельність українців в Донбасі, що займають активну громадянську позицію, обумовлює те, що у разі репресій або переслідувань вони змушені або тікати, або йти «на дно», оскільки не мають достатньо ресурсів (людських, матеріальних, фінансових), щоб дати відсіч. Якщо українці зі Сходу дають бій, то мова нерідко не йде про фізичну перемогу над пригноблювачем (якщо акцентувати на сьогоднішніх днях, виняток становлять ті, хто взяв до рук зброю). Цей бій скоріше нагадує заздалегідь свідому самопожертву Тіла в ім’я перемоги Духа. Ця перемога не є видимою фізично, не відбувається «ломки» (зміни) системи тут і зараз, однак мають місце духовні, моральні, свідомісні зрушення в громаді як запорука прийдешніх перемін.
Насамкінець, окреслюючи портрет українця Донбасу, не можна оминути те, що часто він (українець-«східняк») є російськомовним. Подібний стан речей склався історично, хоча, на жаль, в його основі – не закономірності природного етнічного, суспільно-політичного, культурного розвитку краю, а, передусім, насильницька дискримінаційна русифікаторська політика імперської влади. Українці Донбасу не хизуються своєю російськомовністю, однак і не хочуть соромитися її. Вони пристрасно хочуть знати історію України, опановувати українську мову (якою в побуті багатьом розмовляти складно). Проте любов, відданість Україні, патріотизм російськомовних українців не стають менш значимими, менш реальними. З певної точки зору, в цьому можна побачити не тільки слабкість, а й силу України, – її різномовні громадяни є і хочуть бути Українцями (у перспективі бажаним є ПРИРОДНЄ і ДОБРОВІЛЬНЕ розширення україномовного простору в Донбасі як «модного», «престижного» тощо).
Підсумовуючи, хочеться сказати, що Українці зі Сходу – це не нісенітниця, не виняток з правил, не статистична похибка. Українці Донбасу мають певні своєрідні ментальні відмінності, як і представники іншої української землі. Однак вони не мусять доводити українському суспільству, що вони не маргінали, не другосортні, що вони «правильні», «дозрілі», «справжні» Українці. Українці зі Сходу вже Є ними і на рівних правах витворюють Україну, прекрасну у своїй різноманітності. Вони горді тим, що народилися на цій землі, є нащадками видатних земляків, що сприяли оприявненню свободи у дзеркалі українства.
Українці зі Сходу не лише наслідують певний сталий «еталон» українськості, а й у своїй діяльності, у своєму самотворенні і перетворенні навколишньої дійсності об’єктивно здатні запропонувати певний альтернативний взірець, який би не протиставив, а ДОПОВНИВ багатобарвний букет українства. Українці зі Сходу прагнуть разом зі своїми однодумцями з усіх куточків України закладати міцні підвалини демократичної, гуманної, антропоцентричної державності.