"Я був на Майдані і думок про "все куплено" не виникало"
Розповідь про те, як все почалося, деталізувати не буду. Я був на Майдані, вже тоді бачив, що в України є шанс змінитися. До того востаннє я був тут в 90-их роках, приїжджав в гості до тітки, тому міг порівняти, якою стала Україна, а особливо українці. Такої примітивної думки, що там (на Майдані — ред.) людям платили, навіть не виникало. Хіба можна стільком людям заплатити?!
Уже тоді в нашому містечку негативно ставилися до моїх візитів в Україну, але мене це не цікавило. Їздив в Крим, коли був референдум, спостерігав за тим, що відбувається. Агресія людей, яких розпитував про їхній “вибір” в сторону Росії, зашкалювала. Коли починав з ними дискутувати, підозрювали в мені “шпіона”.
Коли все почалося на Донбасі, я розумів, що Путіну не вдасться провернути справу так, як в Криму. Хоча не очікував, що ситуація загостриться так швидко.
Перший раз був в Донецьку до захоплення СБУ (до квітня — ред.), але вже тоді помітна була агресія людей. Спостерігав ситуацію: по місту їхало авто з прапорцем ЄС. Натовп загородив дорогу, обступив, порізали колеса, вибили вікна... На запитання, чому так роблять, пояснили, що прапор — “фашистський”.
Наступного разу вже приїхав після того, як дізнався, що в Донецьку почали брати заручників. Ми з дружиною вирішили зробити сюжет про журналіста Сергія Лефтера, який потрапив в полон. Подумали, оскільки паспорти — російські, то нам нічого не загрожує. Спочатку поїхали в Київ, потім в Дніпропетровськ і в Донецьк. Тоді ж я познайомився з чоловіком, з яким займаємось полоненими й досі. Він місцевий, має знайомих серед криміналітету, тих, хто був в “ополченні” з самого початку. Він часто потрапляв в небезпеку. Взламували його квартиру, а нещодавно дивом вдалося врятуватися від полону.
"Знаю, як за матеріалами НТВ в Росії відкривають справи"
Періодично я їздив додому, щоб попрацювати, назбирати грошей. Коли я в липні повернувся з Донецька, дізнався, що виникли проблеми з моєю газетою "Ковровска Іскра". Я започаткував її, щоб отримати трохи більше можливостей впливати на російську громадськість, на посадовців. Суд хотів її закрити. Не довго думаючи, я перереєстрував газету.
Тоді ж у нас в Коврові відбувалися місцеві вибори. Вирішив взяти участь від опозиційної партії “Яблоко”, щоб також мати більше прав для відстоювання своєї позиції. Спочатку мене зареєстрували, згодом таки зняли. Подали в суд ніби-то через якісь помилки в документах.
Антиагітація проти мене розпочалася в Росії ще в липні з фільму НТВ “Левозащитники”, де сказано, що, мовляв, я труджуся в Україні на користь бійців Нацгвардії, а також воджу з Росії гроші “Правому сектору”. Мій коментар, де я розповідав, що ми вивезли 25 біженців з Донецька, “порізали”, перекрутивши слова так, що вийшло, ніби я вивозив членів “Правого сектору”. Розголосу цей фільм набрав серйозного, постійно запитували, “чому туди лізу, захищаю фашистів...”
А потім в обласній газеті опублікували статтю за підписом заступника голови області, в якій зробили з мене зрадника. Цю “хвилю” підхопили й інші видання. Стиль цих матеріалів нагадував 37-ий рік.
Знайомі натякали, що “окремі особи” цікавляться моєю діяльністю в Україні. Почали летіти погрози в мою сторону чи сторону моїх рідних. Я ж знаю, як за матеріалами НТВ в Росії відкривають справи... Тим паче, вже не бачив способів бути корисним в Росії, боротись за щось. Тоді ми з дружиною подумали про переїзд.
Якби я жив в Москві, то жити зі своєю позицією було би легше. Там все-таки населення більше, відповідно й опозиційно налаштованих до Кремля людей більше. А Ковров — невелике місто з населенням 140 тисяч, де всі всіх знають. Протистояти “масі” там складніше.
"Єдиний раз родичі полонених заплатили за них $2,5 тисячі"
Після звільнення Лефтера я взявся за ще одну справу. А потім подумав, що можу допомогати людям вибратися з полону. Ми з напарником не займаємось цим масштабно, як, наприклад, Володимир Рубан. У нас ні ресурсів, ні зв'язків не вистачить. І працювати в команді ніколи б не хотів, бо можу відповідати лише за свої вчинки, а в такій справі будь-які помилки (особисті чи колективні) можуть бути для когось фатальні.
До нас телефонують родичі, знайомі чи друзі тих, кого взяли в полон. Зараз в нашій базі близько 50 людей. Пообіцяти, що ми їх обов'язково і швидко звільнимо, не можемо, бо бувають різні ситуації.
До прикладу, була справа театрального режисера Юри Тищука и арт-куратора Дениса Грищука. Ми виконали вимоги: наймали людину, щоб чотири рази вивезти в Росію поранених зі сторони сепаратистів, купляли ліки, про які вони просили, родичі хлопців навіть заплатили їм близько 2,5 тисяч доларів. До речі, це був єдиний випадок, коли за полонених, якими ми займаємось, платили гроші. Одного дня ми вже домовилися, що хлопців відпустять, приїхали, чекаємо. І тут дзвінок, мовляв, дякуємо, що все виконали, але хлопців не відпустимо. “Хоча “як бонус” звільнимо 20 людей з СБУ Донецька”, - сказали. Кого тоді випустили на волю, я й не знаю, але цей факт підтвердився.
Звільнити Тищука і Грищука було дуже важко через розголос в суспільстві. З них зробили зірок, тому вони просиділи в полоні, поки зі Слов'янська не вийшов “Стрелок”.
"Не страшно тільки дурням"
З сепаратистами я спілкуюся тільки по телефону. Головне, не говорити свого справжнього ставлення до ситуації чи до політики. Вочевидь, мені вдалося навчитися спілкуватися з таким контингентом, бо в 90-ті Ковров був досить бандитським містом. Навчився розрізняти, коли “беруть на понт”, а коли кажуть правду. Якщо вони йдуть на контакт щодо певної людини, то вона їм точно не потрібна. Треба лише прискорити процес її звільнення шляхом переговорів.
Не страшно на Донбасі тільки дурням. Коли потрапляєш в критичну ситуацію, дивишся на себе, як в кіно. Заїжджаєш на перший блок-пост і все: бійся-не бійся, а задню швидкість не включиш. Звичайно, ми ніколи не говорили, для чого їдемо туди. Завжди знаходимо якісь побутові причини візиту — то борг забрати, то ще щось.
Раніше ще якось допомагав російський паспорт, а зараз все по-іншому. Обличчя моє вже “засвічене” і перевірки стали ретельнішими. Не те, щоб сепаратисти стали розумніші, можливо, більше озвіріли.
З кожним звільненням людини з полону набираєшся досвіду. Наприклад, коли їхали за Лефтером, нас ніби нічого й не видавало. Окрім того, що таксі було з київськими номерами (сміється — ред.). Дивлюся, на нас вже з барикади придивляються. Швидко йдемо в магазин, купляємо пляшку горілки, сала, відкриваємо двері навстіж в машині, включаємо музику і імітуємо, що випиваємо, мовляв, “свої”. Коли увага від нас була відвернута, поїхали далі.
З кожного випадку набираєшся досвіду. Головне — не давати грошей за полоненого. Якщо підеш на це один раз, наступного — з тобою просто не будуть спілкуватися на інші теми, окрім грошей.
За свою роботу ми також грошей не беремо, працюємо за власні кошти і пожертви. В правильності такої позиції переконують і деякі випадки. В травні вивозили сім'ю до Артемівська. Переїзд був складний, попали під обстріл, багато коштів потратили. Коли вже відправляли їх на поїзд в Донецьк, батько сімейства дав нам 250 гривень. Ми без зайвої думки взяли, подякували. А потім цей чоловік сказав моїй знайомій, яка їхала в тому поїзді за збігом обставин, що, мовляв, “вони працюють за гроші, от в мене взяли 250 гривень”.
Я не рахував, скільки всього потратив за весь період поїздок на Донбас, але вигріб з дому все. Разом з напарником витратили приблизно $5 тисяч.
"Я не виводжу людей з Донбасу в Росію"
Один випадок у нас був з росіянами в полоні. Син з батьком були в Луганську. Хлопець повернувся додому в Ростов, а батько — залишився в Україні. Його зловили і забрали в полон. Як він не переконував, що “свій”, не вірили. У сина вимагали 150 тисяч рублів — 50 тисяч гривень. Хлопець написав мені, і я порадив йому жодної копійки не відвозити. Через день до нього знову подзвонили і сказали, що розстріляли батька. У мене тоді опустились руки, але хотів заспокоїти хлопця - “це блеф, не хвилюйся”. Наступного дня з'ясувалося, що батько справді живий, сепаратисти пробували в такий спосіб підганяти сина з викупом. Врешті чоловіка таки відпустили, і ми відправили його додому.
Це єдиний випадок з відправленням полоненого в Росію. Я лише займаюсь перевезенням людей в Київ. А щоб займатися евакуацією в Росію треба налагоджувати зв'язки на цьому напрямку. Тим паче, я ж сам звідти поїхав.
До речі, пригадую, якось подзвонив мені один чоловік з проханням вивезти в РФ. “Подалі від бандерівців” і т.д. Я сказав, що не займаюсь цим. Тоді він - “ну добре, можна в Київ...” “Але ж там бандерівці...”, - повторив його слова я. “Квартиру ж дадуть”, - почув у відповідь.
"Росія зробила крок назад на 50 років"
Ситуація з Кримом, а тепер Донбасом, відкинула Росію на 50 років назад. Я сподівався, що хоч мої діти будуть жити у вільній країні. Але ці надії в Росії були марні, як виявилось.
Щодо України — важко казати, чим займатимусь в мирний час. Можливо, моя діяльність буде пов'язана зі ЗМІ чи займатимусь громадською діяльністю. Побачимо. Давайте спочатку закінчимо війну, переможемо. Сподіваюсь, переможе країна не сильна, але на чиїй стороні правда. Для цього прикладаю зусилля, скільки можу.