Кадрова ротація по-донецьки
Тому що діюча влада спершу за допомогою ініціаторів судової реформи – народного депутата від Партії Регіонів Сергія Ківалова та радника Віктора Януковича, керівника Головного управління з питань судоустрою АП Андрія Портнова – швидко прибрала зі столичних судів непокірних суддів, стягуючи на їхні місця вихідців зі Сходу та Півдня України. Причому не лише на ключові посади.
До того ж, після прийняття закону «Про судоустрій і статус суддів», судді «старого загартування» почали масово виходити у відставку. Відтак їхні посади зайняли нові люди, багато з яких – діти впливових осіб із правоохоронних органів та від правосуддя. Саме у такий спосіб вдалося повністю «перезавантажити» усю вертикаль судової влади, яка нині складається переважно з вірних владі мантієносців.
Таким чином, українські суди стали потужним механізмом репресивної державної машини. Пряме тому підтвердження, окрім низки поточних справ, – обрання суддями Шевченківського районного суду Києва крайнього запобіжного заходу – взяття під варту на 60 діб – для напівпритомних жертв «Беркуту». Серед тих, хто ухвалював такі рішення, здебільшого свіжопризначені та переведені із провладних регіонів країни суддівські кадри.
Вірність покровителям
От як, наприклад, Валентина Маліновська, яка ще і року не пропрацювала на суддівській посаді, а вже «прославилася» на всю країну, відправивши за ґрати учасника першогрудневих подій біля пам’ятника Леніна Олександра Солоненка.
Чому вона пішла на ухвалення такого суворого рішення про арешт, коли новий КПК визначає його застосування лише у крайніх випадках? Бо знаходиться заодно із тими, хто уособлює обличчя цієї влади. Адже декілька років поспіль Маліновська на досить високій посаді працювала у Вищій раді юстиції, члени якої були причетні у 2010 році до звільнення неугодних суддів. Вона брала активну участь у слуханнях справ звільнених суддів (наприклад, у гучній справі щодо звільнення з посади судді Верховного суду Олександра Волкова).
Цікаво, що, зайнявши у березні цього року крісло судді Шевченківського районного суду Києва, Валентина Маліновська розглядала виключно цивільні справи. Чому ж раптом змінила спеціалізацію, перейнявши функції та обов’язки слідчого судді у справі Олександра Солоненка?
Мабуть, відповідь на це запитання криється в минулому Валентини Маліновської. Її просування від рядового юриста до заступника начальника відділу у Вищій Раді юстиції відбулося у часи керівництва Лідії Ізовітової, яку називають старожилом ВРЮ. І хоча в останні часи вона дещо втратила лідерство (спершу спустилася на одну сходинку нижче – до заступника голови ВРЮ, а потім стала третьою особою цього органу – секретарем секції ВРЮ з питань призначення суддів на посади та їх звільнення, де працює і сьогодні), її вплив на кадрову політику в судовій системі залишається великим.
На додаток, у минулому році Лідія Ізовітова, завдяки новому закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ще й очолила українську адвокатуру та займає посуду президента Спілки адвокатів України. Останньою у 90-х роках керував кум російського Президента Володимира Путіна – Віктор Медведчук . Із ним Лідія Ізовітова стояла біля витоків створення найстаршої в Україні адвокатської організації.
Тому не дивно, що саме новопризначеному судді-цивілісту Валентині Маліновській довелося розглядати «політичну» справу про арешт Олександра Солоненка із ухваленням «потрібного» владі рішення. Таким чином, вона потрапила до списку найупізнаваніших служителів Феміди в Україні.
Судді-кар’єристки
Дві інші її колеги з Шевченківського районного суду Києва Олена Радчикова та Наталія Гриньковська, на чиїй совісті взяття під варту жорстоко побитих беркутівцями на Банковій Єгора Превіра та Ярослава Притуленка , теж із когорти новопризначенців. У них не більше трьох років суддівського стажу. А значить, прийшли у судову систему на хвилі масового виходу у відставку суддів, які не бажали працювати за правилами «донецької» влади.
До столичного суду ці судді потрапили після недовготривалої роботи (у випадку Олени Радчикової – всього лише три місяці) у провінційних судах Херсона та Черкас. Таке миттєве просування по суддівській кар’єрній драбині не є випадковим. Більш того, не встигла Наталія Гриньковська перебратися працювати до Києва, як її вже в середині листопада цього ж року Вища кваліфкомісія суддів рекомендувала для переведення на посаду судді «славнозвісного» Печерського районного суду столиці. Дивно, що лише туди, а не одразу ж до апеляційної інстанції…
До цього моменту у своїй професійній діяльності вони не розглядали аж надто гучних спорів. Відтак, стає зрозуміло, в чиїх інтересах вищевказані судді ухвалювали рішення у справах мітингувальників Євромайдану.
— Леся Шутко
Жарти Феміди
У судді Володимира Бугіля, який нещодавно заарештував на два місяці журналіста "Дорожнього контролю" Андрія Дзиндзю, список резонансних справ значно пристойніший.
Це той самий суддя, який 25 листопада 2011 року амністував помічницю судді одного з київських судів Наталію Соловей, яка, не впоравшись із керуванням джипом «Мерседес», вбила, розчавивши об стіну будинку, матір трьох дітей Світлану Тетеревкову.
Бугіль також відпустив під заставу «славнозвісного» Вадима Тітушка, іменем якого тепер називають усіх звезених до Києва провокаторів характерної зовнішності.
Не обійшлося у професійному житті цього служителя Феміди і без кумедних епізодів. Йдеться про справу про адмінправопорушення , відповідачем у якій став пенсіонер Анатолій Ільченко, що на акції протесту був помічений із транспарантом в руках. А на ньому містилося таке словосполучення: «Янукович козел», в якому суддя Бугіль побачив нецензурщину. Відповідно до цього рішення, пенсіонер прийшов до висновку , що нецензурним вважається саме прізвище нинішнього Президента, адже слово « козел» є цілком літературним.
Думаю, зараз його у цьому підтримує значна частина українців, які стали свідками усього того неподобства, яке відбувається в Україні.