— Є тут один страшно цікавий тип — каліка на візочку, який має запас горілки на продаж. Купує на підпільній точці «розливуху» і возить її. Як хтось потребує, то він може налляти, — розповідає пан Тарас і посміхається. Від цього під його очима розходяться невеличкі зморшки. Певно, посміхається він часто.
Ми зустрілися з ним на «плащі» — так франківці називають площу Міцкевича. Колись на цьому місці закінчувалося середмістя, і саме там, за уявленням градоначальників, мала бути ідеальна площа для міського відпочинку.
— Від самого мого дитинства і дотепер це єдине справді живе місце. Від часів хіпі , і пізніше , у 70 - 80 - х роках , у теплі пори тут читали вірші, співали пісні, пили вино. Такий собі культурний центр ще у доінформаційну епоху — коли не можна було зідзвонитися, то всі міські гуляки різних поколінь і субкультур збиралися тут, «на плащі», — згадує письменник.
Він додає, що перше опубліковане оповідання — «Лексикон таємних знань» — списав з того, що відбувалося впродовж дня на цій площі.
Травневим недільним ранком тут не вельми людно. Не пустують лише кілька лавок. Тихо. Чутно, як у найближчій церкві розливаються дзвони.
— Тепер це головне місце шахістів, — продовжує пан Тарас, за палюючи нову цигарку. — Колись у них була спеціальна альтанка. Тепер грають прямо на лавочках. Тут є просто ветерани шахових баталій.
Сам Прохасько до «плащових» посиденьок долучився пізно. В шкільні роки не мав часу — читав, спортом займався і мав «таких колєгів, які не потребували десь ходити на масові прогулянки». Пізніше, в часи перебудови та перші роки незалежності, вчився у Львові, і приїжджаючи додому, привозив із собою свіжі вісті, самвидавні газети та патріотичні значки.
Звертаючи з центральних вулиць, потрапляємо до лабіринту внутрішніх двориків. Зупиняємося в одному з них. Перший поверх будинку сховано за дерев’яним парканом. Над ним кольоровими прапорцями грають випрані речі, розвішані на довгих балконах.
— Для нас, тих, хто тут виріс, місто є подібним на мурашник. За пишними фасадами ховаються подвір’я, переходи, дахи, стріхи, драбини. Тут відбувалось наше хлоп’яче життя. В той же час ми так гордилися, коли, скажімо, знаходили у фотоальбомі Івано-Франківська вікна фасаду чийогось будинку, — пригадує пан Тарас.
В цей час на похилений дах одноповерхівки навпроти видряпується сірий кіт. Він озирається і скрадається хребтом даху, вправно оминаючи провалені черепиці. Знає, де ходити. Донедавна в цій будівлі діяла міні-пекарня.
— Всі, хто тут жив, приходили і, порушуючи правила санітарії, купували щойно спечений хліб у розгарячілих жіночок, що місили тісто у ковпаках та самій нижній білизні, так гаряче було. Це була характерна риса. Це означало, що це наше місто, — говорить Прохасько, акцентуючи на слові «наше».
Для нас, тих, хто тут виріс, місто є подібним на мурашник. За пишними фасадами ховаються подвір’я, переходи, дахи, стріхи, драбини. Тут відбувалось наше хлоп’яче життя. В той же час ми так гордилися, коли, скажімо, знаходили у фотоальбомі Івано-Франківська вікна фасаду чийогось будинку.
— Тарас Прохасько
Далі посвячує у таємниці франківських двориків:
— Будинки у центральній частині міста мають різні сполучення. Якщо вийти сходами на горище та перейти драбинкою, то можна вийти на інший дах. У нас були такі забави — знайти якнайдовший маршрут, не сходячи на вулицю.
— І скільки будинків такий маршрут нараховував? — питаю.
— Не так і багато, насправді. Бо взагалі не так багато будинків у Франківську, — всміхається. — Але десь шістнадцять було, може. При тому, що часто нам доводилося відкривати колодки, якими закривали дахи. Якась галицька ментальність тогочасна виявлялася у тому, що ті колодки ми не збивали, не зрізували, не розгарячували, а просто пошпортали ножиком чи голкою, і вони відкривалися.
Прохасько розповідає про дворове протистояння. В часи його дитинства місто було поділене на окремі райони — заходити в чужі квартали було не варто.
— Були мікро-банди дворові. Інший двір апріорі був ворожим. Та ці протистояння ніколи не виливалися у страшні побоїща. Так, лоскотання нервів, — говорить пан Тарас і поглядає на небо. Здається, скоро дощитиме.
Боролися між собою і школи — українські проти російських.
— Серед руських шкіл було більше досвідчених і відірваних, бо там було багато дітей воєнних, яким все було по-барабану — вони нічого не боялися і не старалися бути чемними дітьми. Але, ясно, що українських було більше, — змовницьки підморгує Прохасько.
Дорогою з письменником здоровкається хтось із перехожих — вже вкотре за годину часу.
Заходимо до наступного дворика. Частина будівель тут валиться, частина забудовується наново.
— Багато людей, які ходять містом, навіть не уявляють, що між вулицею «А» і вулицею «Б» є цілий лабіринт і таке насичене життя, — говорить пан Тарас, заводячи все глибше у цей самий лабіринт.
Ми у найголовнішому дворі його дитинства. На одній стіні тут досі видно залишки екрану. Колись ЖЕК показував на ній мультфільми. Поряд пожежна драбина. Саме з неї малий Прохасько часто починав мандрувати дахами.
Друзів з двору, каже, не лишилося:
— Я поїхав вчитися до Львова, а це разом зі службою в армії розтягнулося на вісім молодечих років. Ясно, що за цей час кожен пішов своїм шляхом. Але друзі дитинства найнадійніші, у мене є шкільні. Вони жили не в цьому кварталі, але це справді моя найголовніша опора у житті.
Через арковий прохід та давні різьблені двері виходимо з двору. Два кроки — і ми на центральній вулиці Франківська.
— Це вже був мій квартал. Його називають тепер «стометрівка» або «сотка». Як у Львові так званий «пріблатньонний шансон всесоюзного значенія» відзначає Лєвандовку, так у Франківську — «стометрівку», — жартує. — Є таке гарне слово польське — «deptak» — там, де топчуться всі. Ходіння по «стометрівці» є основним зайняттям, коли немає чим займатися.
В порівнянні з іншими вулиця направду жвавіша. Туди-сюди снують люди. Дехто наминає піцу у ресторанчику, поряд з яким ми стоїмо.
Дощ таки починається. Аби не мокнути, ховаємося під найближче дерево.
— Цей будинок у 1938 році побудував мій дідо в складчину зі знайомими, — вказує на красиву чотирьохповерхову будівлю з довгими відкритими балконами, щільно обплетеними виноградом. — Але родина не встигла там нажитися. Рік був поганий. Якимось дивом їх нікуди не вивезли, але зігнали в одну квартиру. Там моя мама народилася. Там я народився, і мої діти також. Це вже таке укорінене місце.
Виноград той має майже 60 років. Пан Тарас говорить, що, може, і безпідставно, але вважає його пам’яткою природи.
— Його посадив учений, який жив під нами. Пам’ятаю, як мені казали не гуркотіти, бо професор, може, працює. Тоді я ще не знав, що професор Шеремета був дуже видатним патологоанатомом, — сміється. Дощ сильнішає, і поодинокі краплі вже пробираються крізь кленові листочки та скрапують на футболку Прохаськові.
Розглядаємо будинок по той бік вулиці. Саме він сформував погляд майбутнього письменника на світ.
— Станіславська провінційна архітектура — перехід між історизмом і сецесією. З мого вікна від найменшого мого віку було видно цей будинок. Вірю, що такі речі впливають. Якби я бачив якусь багатоповерхівку, або балкони, захаращені непотребом, думаю, став би інакшим.
Зізнається, що за сусідами не підглядав, бо у місті завжди була культура фіранок. Історію про приїжджих «совєтів», що на сміх усім корінним франківцям на центральну вулицю вивішували сушитись простирадла, чи трусили коцики ранком у неділю, обривають двоє високих та худющих чоловіків у костюмах, що проходять повз. Встигаю побачити їх лише зі спин.
— То місцеві авторитети, — шепоче Прохасько. Хто такі, не уточнює.
Пан Тарас образно змальовує цю вулицю багаторічної давнини: замість суцільного тротуару — центральна дорога, замість кленів — алея з акацій. А навпроти — винно-горілчаний магазин №1.
— Мої дитячі обачності почалися з того, що у своєму під’їзді я постійно натикався на людей, які мусили там пісяти. Перед тим вони, зрозуміло, випивали у магазині. У мене було бажання не зустріти когось із таких. Бо не можу ж я — дитина — їм то заборонити, — говорить, і в інтонації відомого на всю Україну письменника відчувається якась дитяча сором’язливість.
— Давайте зайдемо додому на каву, бо ми з вами геть промокнемо під тим дощем, — пропонує він.
Підіймаємося старими сходами і крізь вікна, забризкані краплями дощу, бачимо ще один двір — вузький і глибокий, так само як інші завішаний пранням. Над дверима квартири Прохаськів позначено одразу три номери: 10, 11, 12. Очевидно, нумерація залишилася ще з тих часів, коли кожна кімната була окремою квартирою. З дверей нас зустрічає веселим лаєм собака Люна. Пан Тарас каже, що порода мішана, але походить від давньої італійської, яка призначена була на шукання трюфелів. Люна трюфелі ще не знаходила, бо, певно, не знала, що шукати. Зате дуже любить сир.
Першочергово виходимо на балкон. Тут від зими і до зими живе пан Тарас. Зі смугастого пляжного крісла, що стоїть, заховане у виноградному листі, видно пряму дорогу до річки. Саме там, за уявленнями Прохаська, знаходиться «порт Франківськ». Колись звідси було також видно верхівки гір. Тепер їх затуляє новобудова, яку пан Тарас називає місцевим «шанхаєм».
Знизу доносяться голоси. За хвилину бачимо процесію, що повільно рухається вулицею під нами. Попереду з десяток людей несуть великий державний прапор. За ними йдуть старенькі у воєнній формі дивного крою та молодики, що тримають синьо-жовті та червоно-чорні стяги.
— Ветерани дивізії (СС «Галичина» — Авт.), певно, і «прімкнувшиє» до них, — пан Тарас докурює чергову сигарету, і ми заходимо грітись у дім.
У квартирі Прохаськів досі діють старі п’єци.
— Це призводить до того, що порядного тепла зимою тут ніколи немає. Тому мої діти росли у светриках, — коментує моє захоплення цим фактом пан Тарас.
На кухні — єдина в усьому будинку кухонна піч, що дожила до цього часу. Вона займає добру частину кухні. Компенсує свої габарити, певно, тим, що зберігає на собі старезні господарські ваги, а ще якісь дивні вази. Вони зроблені з артилерійських гільз. Але дуже красиві — чорні із витисненим орнаментом. Після Першої світової війни їх зробив дід Тараса Прохаська, поки був у полоні в Італії.
Каву господар варить на звичайній газовій плитці. Поряд з кавоваркою на вогні гріється зелена емальована каструля.
— Можна, я не заради арту, але через необхідність дороблю зупу? — питає пан Тарас. Він вправно нарізає цибулю і шинкує капусту. Жаліється, що за справжньою паприкою доводиться їздити в Ужгород. Бо такої смачної більше ніде немає.
Поки сьорбаємо каву, пан Прохасько ділиться ще одною таємницею — коли йде дощ, можна привідкрити вікно і почути, наскільки сильна злива. Черепичні дахи у закритому дворику створюють надзвичайну акустику.
— Колись я думав залишитися у Львові. Але творення кар’єри або заробляння більших грошей мені тоді не видавалося пріоритетом. І діти були маленькі. І батьки хворі. Тим більше, я у ті часи підходив до усвідомлення того, що хотів займатися писанням. Відповідно, мені не йшлося про якусь академічну чи інституційну приналежність. Розумів, що йду до виробничого індивідуалізму, а тому немає особливого значення з точки зору фаху, де жити. Зрозумів, що Франківськ є мені найвідповіднішим за способом життя. І не жалкую про це.
В кімнаті починає смачно пахнути смаженою цибулею. А за вікном все сильніше тарабанить дощ.