Саме така доля спіткала Валентина Должко. Зараз найменшій його донечці, Стефанії, вже 5 років. Він відмовився від роботи і присвятив себе дітям. Іншого шляху не було – віддавати дітей в інтернат не збирався.
Родина Должко мешкає в однокімнатній квартирі неподалік метро Академмістечко. На сходовому майданчику 16-го поверху мене зустрічає металева решітка і намальований біля дверей равлик.
На кухні снідають четверо дітей, (хоча найстаршу, Таню, дитиною вже й не назвеш - у цьому році вступатиме в університет) і тато, Валентин. Валентину Васильовичу трошки за 50, має втомлені очі, на руках виступають жили. Однієї дитини за столом не вистачає - Данило живе в гуртожитку, вчиться в технікумі на маляра, зварювальника. Їдять смажену картоплю, з солоними огірками і яєшнею. Звичайний "сільський" сніданок. Діти соромляться і всі, крім Назара (9 років), швидко закінчують трапезу й тікають в кімнату.
Валентин збирається одразу після мого візиту везти найменших - Стефанію і Назара - у Ворзель. Зізнається, що після смерті дружини путівки в санаторії для дітей дістати стало легше. Назар ходить в школу-садочок, там більш демократичні умови: "продльонка", годують, забрати дитину можна аж о шостій вечора. Стефанії вже 5 років, але її віддавати в садочок тато збирається тільки восени. На цей крок Валентин йде вимушено – потрібно нарешті знайти роботу. Всі його діти виросли без садочка: мама їх доглядала, бабуся інколи забирала до себе в село. Валентин консерватор і трошки ідеаліст: переконаний, що сімейне виховання більш позитивно впливає на майбутнього індивида, ніж садочок. Та й взагалі, більшість проблем у сучасного українського суспільства - через втрату сімейних цінностей: діти раніше покидають родинне гніздечко, летять як птахи, забувають родину, Батьківщину, мову...
Саме тому Валентин став для дітей і мамою, і вихователем, і педагогом. Намагається забезпечити їм різносторонній розвиток. Назар займається “теквондо” (скоро має отримати зелений пояс), Таня (найстарша) закінчила музичну школу, Катя спеціально для мене зіграла декілька композицій на бандурі. Телевізора в сім'ї Должко немає. Валентин аргументовано переконує: нічого корисного там не показують, та і часу на різноманітні захоплення більше.
Валентин розповідає, що дружина згасла буквально за місяць. Вона довго жалілася на біль в спині, в області грудей, але йти до лікаря відмовлялася. У лікарні їй лише уколами знімали біль. За декілька тижнів покращення не настало, чоловік забрав дружину з лікарні й повіз до знайомого мануального терапевта. Той з першого погляду діагностував рак молочної залози. Зробили томографію, з'ясували, що лікуватися вже занадто пізно – остання стадія. Далі були спроби покласти дружину хоч в якусь лікарню по цьому профілю. З лікарень, навіть Чорнобильської, виштовхували ледь не силою. Тепер Валентин це коментує тільки так: “Без пістолета туди не заходь”. Так і помирала вона вдома, на очах дітей і чоловіка. Маленька Стефанія маму не пам'ятає. Згадка тільки на поличці - невеличка фото в рамці: мама і однорічна Стефанія.
З того часу минуло вже 4 роки. Живуть на пенсію по втраті годувальника біля 1000 грн і ще біля 2000 грн соціальної допомоги як багатодітній родині. Про додатковий заробіток Валентин жартує, що виходить на велику дорогу і там заробляє. Під час розмови дзвонять, Валентин домовляється підійти кудись на 12-ту годину. Пояснює: є фонд, який допомагає родині, але натомість і Валентин посильно, часто фізичною працею, допомагає фонду.
Валентин Васильович показує на два холодильники і знову на прикладах доводить, що це не розкіш, а засіб економити гроші. В сезон, коли фрукти й овочі дешеві, він заморожує їх. Так само заморожує й молоко. Коли є можливість - виїжджає в село, там трилітрову банку можна купити за 10 гривень. Завдяки цьому родина забезпечена справжнім молоком аж до наступної поїздки. Прожити й прогодувати родину з шести людей на 3000 гривень на місяць непросто. Як стведжує Валентин, це досягається завдяки раціональному використанню коштів, відмові від непотрібних послуг: оскільки немає телевізора, не треба платити за супутникове телебачення, подзвонити Валентинові можні тільки на міський номер, мобільних в сім'ї також немає.
Розмова від грошей перетікає до основної проблеми – квартири.
Хоча Валентин зауважує: "Взагалі-то проблем у мене немає, крім одної, актуальної для всіх людей: це життя і смерть. В мене є діти – цим і живу".
Місця в помешканні мало, це видно одразу. Спільний з сусідами коридор використовується як гардероб, погріб і склад взуття. Це звільнило трохи простору для життя у самій квартирі. В холі вмістився письмовий стіл, Таня, якраз читає тут книжку - відносний спокій.
Промова Валентина про житлове питання довга і плутана. Він стоїть у п'яти чергах, але результату від цього - нуль. В найперспективнішій черзі ще рік тому він був третім, цього року йому видалу довідку - шостий. За рік перед ним в черзі виросло ще три прізвіща. Пояснюють - перекинули з інших черг, бо ті розформовують. Ще одна відповідь на запит - за рік в місті видали 11 квартир, всі понадчерговим (матері-героїні, інваліди і т.п.). Валентин каже: дивлячись тільки на документи, можна сміливо визначити, що половина з наділених житлоплощею - просто продаж квартир і коррупційні схеми. Тим не менше, квадратних метрів не більшає. Звертався до різних інстанцій, до двох президентів, до Омельченка (в статусі мера Києва), останній раз був на прямому ефірі з Поповим. Той обіцяв вирішити питання, відповідне доручення дав заступнику Голиці. Той спустив на клерків. Ті в черговий раз запропонували тимчасову схему: продаєте свою однокімнатну, держава вам допомагає купити нову за програмою «70 на 30». 70 відсотків оплачує держава, решту 30 - за вами. Але за законом це має бути обовязково п'ятикімнатна квартира. А за неї - за розрахунками тих самих клерків - треба віддати біля півмільйона гривень. Щоб оплатити свою частину, Валентинові не вистачало би 100 тисяч долларів. А ще в ній потрібно робити ремонт. Як оплатити кредит на таку суму він навіть не хоче думати. Загалом ці тимчасові варіанти Валентина не влаштовують, жити треба тут і зараз. Тим більше, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.
Чоловік розкладає на столі численні заяви, звернення, листи. В різні інстанції, до різних посадових осіб. В очах - сум і втома. Але не безнадія. Цього літа його перша ластівка пірнає в доросле життя - поступає до ВНЗ. А найменшій донечці тільки 5 років. Є заради кого жити.