Для порівняння: лише 300 голосів треба, щоб вносити зміни до Конституції. Чому документ було прийнято саме зараз та навіщо він потрібний, розповідає директор громадської організації «Інститут Медіа Права» юрист Тарас Шевченко – один з авторів Закону.
Пане Шевченко, що саме Закон «Про доступ…» дає простому громадянину з якогось невеличкого містечка?
Простий громадянин з невеличкого містечка ніколи в житті не бачив бюджету свого міста. Він не знає, куди саме витрачаються гроші, які були зібрані в якості податків. Він ніколи не бачив звіту про виконання бюджету. Не бачив договорів, які укладала місцева влада з бізнесменами. Вся ця інформація може стати в нагоді громадянину, коли він прийде на виборчу дільницю та буде обирати нового мера або депутатів.
Досі фінансові питання влада держить у секреті. Зараз ми судимося з Верховною Радою щодо витрачання коштів на газету «Голос України». І нам кажуть, що це внутрішня справа Верховної Ради, що це комерційна таємниця – на що саме там йдуть кошти. З новим Законом «Про доступ…» я мав би більше аргументів у суді проти Верховної Ради.
Чи легко було прийняти цей документ? Здається, на це пішло 2 роки?
Значно більше. У 2008 році закон лише зареєстрували у Верховній Раді. А почали його готувати ще у 2002 році. Було дві групи розробників – «Харківська правозахисна група» та «Центр політико-правових реформ». І були розходження, різні погляди. Наприклад, одні казали, що треба внести зміни до Закону «Про інформацію». А інша група наполягала на прийнятті окремого Закону «Про доступ…». Остання позиція, як ви розумієте, і перемогла.
Також була утворена робоча група при Міністерстві юстиції щодо розробки Закону «Про доступ до публічної інформації». Наша організація також входила до цієї групи. Ми сподівалися, що через зможемо швидко написати новий закон на базі напрацьованого матеріалу. І тоді через міністерство його буде легше зареєструвати у Верховній Раді та винести на голосування. Як правило, урядові проекти проходять цей процес швидше.
Але цей шлях виявився занадто довгим.Законопроект мав бути схвалений в Кабінеті міністрів. А для цього потрібно, щоб всі органи влади були згодні. Особливо критикували законопроект міністерство фінансів та СБУ. Але вони іноді просто не розуміли, що це за документ та як він працює.
Хто був головним критиком?
На мій погляд, СБУ, представники якої виступали також і на публічних заходах проти законопроекту. Вони взагалі спочатку сприймали, що це проект про те, як влада буде збирати інформацію про громадян. Але ж завдання цього Закону прямо протилежне – контролювати владу.
І з мінюстом нічого не вдалося розробити?
Міністерство юстиції підготувало проект, але Кабінет Міністрів України ніяк не міг внести його до Верховної Ради. У 2008 році група експертів звернулася по допомогу до народного депутата Андрія Шевченко з БЮТу. Серед цих експертів були й зокрема Вікторія Сюмар з «Інституту масової інформації», Мар’яна Демкова з «Інститут політико-правових реформ» та, здається, Юхані Гроссманн з проекту «Гідна Україна». Пояснюю, чому обрали саме цього депутата. Він був на той час, напевно, одним з найяскравіших журналістів з депутатським значком.
11 липня 2008 року Андрій Шевченко зареєстрував законопроект і почав його просувати. Андрій так багато віддавав цьому проекту часу та сил, що якось назвав його «найскладнішою справою, яка була в нього під час парламентської роботи».
Чому після цього законопроект приймали цілих два роки?
Це нормальний термін для Верховної Ради. Спочатку законопроект був ухвалений в першому читанні 12 червня 2009 року. Після цього почався довгий процес внесення правок. До цього ж у влади була Юлія Тимошенко, а проект вносив депутат з БЮТ. Тобто була впевненість, був час зробити документ якісно.
Проблеми з прийняттям проекту почалися лише на останньому етапі. З початку літа розгляд закону переносився шість разів. За доступ до інформації виступали рухи «Стоп цензурі!» та «Новий громадянин». Як на мене, це був основний момент. Неймовірна кількість сюжетів, статей, зустрічей. Були отримані позитивні слова від президента, що він підтримає цей закон. Була отримана публічна згода від голови СБУ Валерія Хорошковського на зустрічі з активістами руху «Стоп цензурі!» (я особисто його питав про доступ до інформації). Лобістська робота була колосальна.
Ми також працювали з міжнародною спільнотою, і найбільше враження на владу справив приїзд Дуні Мятович, представника ОБСЄ у галузі свободи слова. Вона дуже різко питала спікера (Верховної Ради Володимира Литвина, - LB.ua) про наш законопроект. І коли він говорив пізніше, що «скільки я маю в Сірка очей позичати», то, скоріше за всього, йшлося про зустріч з Дунею Мятович.
Тому зрозуміло, що влада вже не могла просто так відхилити цей проект. Тоді вона почала готувати альтернативний проект, який би називався так само, але мав би інший зміст. Здавалося вже, що Закон не буде прийнятий взагалі. Але в останній момент вдалося зв’язатися з Борисом Колєсніковим (зараз він є віце-прем’єр-міністром та міністром інфраструктури, - LB.ua), через нього домовитися про переговори з депутатами від Партії регіонів та досягти згоди щодо Закону. Ми вдячні регіоналам за спільну роботу та дотримання всіх домовленостей.
Ви кажете, що журналісти підтримали цей законопроект і активно почали лобіювати його прийняття. Хіба журналіст має демонструвати свої погляди та ставати на чийсь бік?
В цій ситуації будь-який збалансований журналістський сюжет йшов на користь. Бо об’єктивно влада була не права, програвала, мусила виправдовуватися. А представникам громадськості було що сказати. До того ж, цей Закон буде корисним для кожного громадянина, тому тут немає особистої зацікавленості того чи іншого журналіста. Це була суспільно важлива справа. Якщо б журналіст робив статтю про власний ЖЕК, де йому довідку якусь не дають, то тут вже можна щось казати про етику та сперечатися. Але це не той випадок.
В Угорщині днями 10 тис. чоловік вийшли на захист свободи слова. В нас лише 150-200 журналістів вийшли на марш від «Стоп цензури!». Хоча на одному тільки «Першому національному» працює кілька тисяч людей. Чи не слабкою була реакція серед журналістів?
Я вважаю, що журналісти широко підтримали ініціативу. Принаймні, я не пам’ятаю більш широкої підтримки журналістами будь-якої іншої ініціативи. Можливо, лише у 2006 році, коли Рада ухвалила зміни до законів про вибори, які значно обмежували свободу слова. Але тоді це була боротьба «проти чогось», а у 2010 році журналісти виступали «за щось».
З точки зору кількох сотень – це насправді величезна кількість. В будь-якій сфері є свої лідери думки. Навіть, 100 депутатів мало хто може назвати. А тут прийшли кілька сотень журналістів. До того ж не всі ходили на марш. Більшість просто писали про хід прийняття Закону або знімали сюжети – це вже само по собі давало величезний ефект
Закидають, що Закон «Про доступ…» просували іноземні організації, які давали гранти «правильним» організаціям. Що ви можете на це відповісти?
Моя організація справді отримує гранти. І я особисто знаю, як працює ця грантова система. Якщо організація сама не захоче та не напише заявку, то вона грошей не отримає. Тобто це наша власна українська ініціатива.
Після того, як організація отримає гроші від донора, ніхто не буде вимагати з неї робити щось політичне. В той самий час, якщо організація отримує гроші в українського політика, то вона майже у всіх випадках буде залежною.
Тому я зараз не бачу інших ресурсів для громадських організацій, ніж іноземні гранти.Ось пішли донори зі Східної Європи, і що? І зараз в Угорщині величезні проблеми зі свободою слова. І тому я дуже радий, що в Україні є гранти. Більше того, українські олігархи також відкривають свої фонди, починають допомагати громадським організаціям. Той самий Віктор Пінчук, Рінат Ахмєтов.
На мою думку, треба дивитися в суть питання: чи правильний ми закон просували, чи неправильний. Добро ми робили чи ні. Якщо це йде на користь країні, то яка різниця, хто це фінансував.
Тому я вважаю всі розмови про «гранітоїдів» маніпулятивними. Лише в тоталітарних державах, які бояться змін, грантову систему засуджують. Замість того, щоб вирішувати проблеми суспільства, такі держави ведуть боротьбу з незалежними громадськими організаціями.
На вашу думку, президент підпише Закон?
Теоретично можливо, що президент не підпише документ і поверне його в Раду із зауваженнями. Але такі зауваження не будуть суттєвими. Бо зараз якраз влада зацікавлена зробити щось хороше. Вона вже так багато поганого наробила з журналістами, з громадськими активістами, що їй конче необхідно зробити щось позитивне.
Чому за «недемократичного» Кучми приймають спрощену систему оподаткування, за «недемократичному» Януковича – Податковий кодекс та Закон «Про доступ…», а за «демократичному» Ющенка - нічого?
Щодо спрощеної системи оподаткування – погоджуюсь, це позитив. Але той самий Податковий кодекс я не вважаю чимось корисним для суспільства... А якщо казати про минулу владу, то виявилося, що вона не була вже такою демократичною, як нам здавалося спочатку.
Ця влада також не демократична. Але вона вже так багато поганого наробила, вже настільки погано виглядає в очах міжнародної спільноти, що змушена робити щось добре. Тобто зараз на короткий час відкрилося«вікно можливостей». І цим треба було скористатися.
Так само наприкінці 2002 року за Кучми, у розпал розповсюдження «темників», відбулися парламентські слухання. Вони дали поштовх до колосальних змін у законодавстві. У 2003 році був прийнятий шалено вигідний для журналістів закон. Наприклад, вже неможна було платити лише 17 грн. державного мита і подавати мільйонні позови до журналістів.
Це «вікно можливостей» вже зачинено? Чи можна очікувати ще якісь позитивні зміни в суспільстві?
У найближчий час, боюся, нічого позитивного не відбудеться. Але днями президент Віктор Янукович зобов’язав Уряд підтримувати всі ініціативи, які поставила перед Україною Рада Європи. А це, якщо ми говоримо про ЗМІ, три речі: суспільне мовлення, роздержавлення медіа та прозорість медіавласності. Сподіваюсь, це будуть наші наступні вдалі кроки.