Миколо Григоровичу, мені зараз 15 років і я знаю, до чого прагну у житті. Скажіть, а ви у цьому віці вже визначилися зі своєю метою?
Ой, ні, нічого я ще тоді в 15 років не знав, бо я учився в ті далекі роки, які називають у нас повоєнними. А це роки дуже тяжкі, тому що батька не було, його забрали німці у 1943 році з села. А дітей в сім’ї п’ятеро. Потім, як підростали, в армію йшли. В основному моє дитинство пройшло із моїм молодшим братом. Я ходив у школу, але майже ніколи не вчив уроки, тому що, по-перше, не завжди були підручники, а по-друге, мусив дуже багато по господарству дома працювати. Тому вчити уроки не було коли. Філологом вирішив стати тільки тому, що мав добру пам’ять. Умов для навчання, по суті, не було, тому точних наук, таких як фізика, математика, я не знав. Мені легко давалися історія, література, але найулюбленішим предметом була біологія. Навіть і зараз мене цікавить світ природи.
Як допомагала вам ваша мама? Що вас навертало до знань?
Моя мати була неписьменна. Вона була глибоко віруючою людиною, і останні роки свого життя ходила до баптистів, хоча в Радянському Союзі це була заборонена церква. З релігійних міркувань мати забороняла мені ходити в кіно, але я бігав крадькома в сусіднє село де його крутили раз на тиждень. Так мене той світ приваблював, здавався для мене абсолютно реальним. Окрім релігійних, дома не було більше ніяких книжок, тому я брав книжки в шкільній бібліотеці і читав їх так, щоб мати не бачила. Усі книжки перечитав у бібліотеці. У мене була страшна жадоба читання, не було більшої насолоди як читати. І до сьогоднішнього дня це лишилося. До речі, вперше свою передмову до книжки я написав до антології дитячої літератури. І зараз я переконаний, якщо дитина не буде приучена до книги, то вона буде збіднена, не буде мати величезного світу фантазії та уявлення, без якого взагалі немислиме людське життя.
Хотілося б дізнатися про шлях до вашої мети. Про що ви мріяли у дитинстві? Ким мріяли стати?
Спочатку мріяв стати моряком. Потім так доля склалася, що мати померла у 1958 році, і мною опікувався старший брат. У Дубно було педагогічне училище, до того ж, там жила сестра мого батька, от брат, щоб мене притулити до неї, вирішив, щоб там і навчався. А поступив в училище… завдяки духовому оркестру — туди потрібні були хлопці. Закінчив це училище, потім поїхав працювати вчителем 2 роки у селі Озерськ. Потім вирішив стати письменником, оповідання писав...
Слухаючи вас, розумію, що в той час не було ніяких орієнтирів, мабуть, не були ви таким прагматичним, як нинішня молодь. У наш час діти ще в школі знають, ким хочуть бути. Як ви вважаєте, як краще, і в чому переваги сучасних дітей?
Мені здається, що зараз є можливість вибирати той фах, де ти по-справжньому зможеш себе реалізувати. У мій час такого не було. Уявіть собі, до 10 класу я не був алі міста Луцька. Зорієнтуватися було майже неможливо. Тому велику роль відігравал випадковість. Так я, до речі, і потрапив на факультет журналістики. Дізнавшись про те, що можна здавати вступні екзамени до університету і навчатися та здавати сесії в обласних центрах, я віришивнавчатися тут. Думав я, що на цьому факультеті будуть навчати письменництву. Не було в мене можливості вчитися стаціонарно, тому більшість свого часу я проводив у бібліотеках, займався самоосвітою. А одного разу поїхали ми з другом в Ленінград — цікаво мені було світи побачити. Знайшов там роботу на суднобудівному заводі… чорна робота була! І зрозумів я: якщо далі не вчитися, то на таких роботах пропаду. Але я завжди вірив у працю, бо без неї талант не розвинеться. А кожна спроба, навіть якщо вона невдала, веде до перемоги.
Миколо Григоровичу, а які діти, що навчаються у Малій академії, і які в них перспективи?
Останні роки в мене відбувся якісний стрибок у сприйнятті цих дітей. Дивуюся, яка стала широка палітра у МАНівському русі. Молодь стала сміливішою. Знають діти, що їх знання будуть оцінені. У дітей вже нове мислення. Вважаю великим плюсом цього руху те, що у дітей формується індивідуальність. Вони намагаються формувати свою власну думку.