Маршрут – від італійських гір до Словенії через Угорщину і до митниці в Чопі, а потім до Львова й Києва, далі через Дніпропетровськ та Запоріжжя і аж до Гуляйполя на махновський фест. Майже 3 тис.
км пригод і плавний перехід від автострад до традиційного рідного бездоріжжя та асфальтних полігонів під колесами. У моєму фільмі мають поєднатися воєдино ямка з диваном та гачком у ванній.
Спробую.
У віддалені від туристичних маршрутів на вершинах гір Словенської Істрії у середньовічних міні-містечках живуть і працюють словенці. Звивиста змійка асфальту на півтора «запорожці» поєднує одну вась
(так словенці називають свої міні-містечка) з іншою на сусідній вершині. Сонце. Співають цикади. Кипариси і пальми. Біля доглянутих хатинок між квітами ростуть кактуси агава, на гілках дозрівають
ківі та хурма.
Було понад тридцять за Цельсієм і майже сто кілометрів від туристичного курортного міста Порторож. Раптом за черговим поворотом гірської змійки перед нами на доріжці виникли двоє мужчин. Гурчали
два маленьких прилади, які щось вирізали з краю доріжки. Ми спинилися сфотографувати чергові пейзажі, а я не витримав і підійшов до двох словенських трударів. Привітався:
– Добрий день! Над чим потіємо?
– Асфальт краєчком просів і вже є ямка 6 см. Ремонтуємо.
– Вам наказали?
– Та ні – це наша дорога і наша робота.
До найближчого містечка-васі було десь кілометрів п’ять.
– Ваш бос сказав це сьогодні зробити у таку спеку?
– Та ні, який бос? Ми побачили цю ямку на нашій дорозі і зараз виправимо.
Коли ми за годину поверталися гірською змійкою, хлопців уже не було. Ямки також. Був гарячий полудень. Сієста.
Цих хлопців я згадав лише коли вкотре ледь не розбив голову, підстрибуючи за кермом до стелі свого авто на магістральній дорозі з Києва через Кіровоградщину. На горбах і ямах між Дніпропетровськом і Запоріжжям я навіть пригадав риси обличчя двох гірських словенців. «Який бос? Це наша робота і наша дорога…» крутилося в голові, а я далі стрибав на машині вздовж надніпрянських степів та знаків, що магістраль Київ-Дніпропетровськ кимось обслуговується!.. Не розгледів, ким... І пострибав поскрипуючи далі на батьківщину Махна.
Стрибав на колесах довго і розповідав пасажирові страшну історію вишуканого італійського дивану, який львівська фірма продала моєму другу талановитому художнику Юркові Коху. Гарні меблі роблять в Італії ще з ХІ століття і донині. Сам переконався. Відрізняються у кращий бік, як і їх піца від нашої піци.
Так от – одна львівська фірма виставила у вітрині свого магазину вишуканий італійський диван з ортопедичним матрацом. Це дороге диво меблевого мистецтва заворожило подружжя художників і вони такий самий собі замовили. Через два тижні їм привезли дивне «одоробло», у якому нижня частина від’їжджала, коли на диван сідали. Тоді оголювалася задня оббивка із зеленуватої матерії, якості радянських жіночих панталон. У середині стирчали напівзапхані скоби, напівнапхані подушки нагадували здуті кульки з Першотравня. Дешева сосна і дошка ДСП ззаду. А головне львівське ноу-хау – дотримання євростандартів – виявилося усередині. Віддерта оббивка оголила не ортопедичні нутрощі дивану «а-ля Італі» – диван був набитий кусками поролону. Страшний алерген. Спроба повернути «монстра» викликала крик та істерику елегантної львів’янки-директриси та власниці меблевої фірми. Крики криками, хамство хамством, але художники знають свої права і пішли у львівське відділення захисту прав споживача. В українському П’ємонті діє правило «свій до свого по своє», і тьотя – захисниця споживачів вже була попереджена меблевою пані. Усі усіх знають і підтримують. На художників-скандалістів у захисті споживачів уже чекали і лише розвели руками. Українська солідарність сильніша за якісь меблеві підробки. Галицька столиця зі своїми розбитими дорогами і проламанами тротуарами продовжує готуватися до Євро-2012, мер Садовий на Інтернет-блогах лікує читачів, як бути європейцем, а не совком – усім не до дивану.
І тут у мій документальний фільм вступає гачок. За чотири роки фестивалю Нестора Махна рідні йому гуляйпільці якось та навчилися заробляти копійчину на легендарному землякові та гостях фестивалю.
Двохповерхова совкова будівля тепер називається готелем «Лідія», і у своєму напівлюксі я вирішив поголитися. У оббитій вагонкою туалето-ванній не знайшлося душу, але був кран. Без дзеркала. А куди ж
рушник подіти? Ось єдиний пластмасовий гачок. Ура! Відкрив воду. Рушник упав. І гачок на клейкій стрічці теж. Ледве відірвав його від підлоги. Приклеїв до стіни, повісив брудний рушник, гачок
упав…
Повертався на Київ через Запоріжжя і Дніпропетровськ у День Незалежності. Шоста ранку. Над козацьким краєм вставало сонце і висів рудувато-свинцевий смок. Дерло в горлі. У центрі міста з обох боків
залізниці тліли гори сміття, у небі – труби національного капіталу. Ніхто не латав ямку в асфальті. А десь за тисячу кілометрів у галицькому П’ємонті ще спали на своїх диво-диванах художники Кохи.
Джип стрибав до сонної столиці. За декілька годин почнеться справжнє свято.