Вона резюмує тисячі сторінок документів, сотні політичних рішень, компромісів і тотальних помилок, надії мільйонів людей, величезні жертви відомих і безіменних героїв, втрати, зради, війни і окупації – усе, що руйнувало кожний здобутий шанс мати власну державу впродовж майже ста років. Я згадував цю формулу не для того, щоб посіяти в сучасників відчуття приреченості від гіркої української історії. Це був заклик понад усе цінувати власну державу і готуватися до того, що рано чи пізно її нова незалежність може стати ціллю небезпечних атак. Адже історія вже дала нам п’ять повчальних уроків.
Сьогодні цей заклик виглядає або точним пророцтвом, або добре прорахованим прогнозом, який понад десять років тому численні експерти, державні органи та служби поклали на стіл президенту. Тоді – в часи найбільшого економічного зростання, найвищих показників демократії, найбільшої свободи слова і найбільшого простору для політичної опозиції 2005-2010 років – такі тривожні нагадування багато кому здавалися елементом риторики, а не фактором геополітики.
Навіть тоді, коли російський президент записував на тлі військових кораблів роздратоване відеозвернення про антиросійськість президента Ющенка, не лише більшість громадян, а й більшість політикуму трималася за ілюзію «братерства слов’янських народів».
Ця сліпота, удавана чи справжня, повністю випливала з політичної традиції пострадянських часів. З 1990-х опоненти демократичних сил переважно висміювали імперсько-російський ризик, вважаючи його породженням страхів і міфів національно-патріотичного крила. Історія досить швидко розсудила цю політичну дискусію, коли цей ризик уповні постав у порядку денному 2014 року під назвою «рускій мір» і його принесла російська окупаційна армія. При цьому дехто і досі заперечує авторство Росії в цій війні, як і, власне, не називає цю війну війною.
У політичній ментальності цей момент російської окупації став нарешті фінальною точкою розпаду СРСР, адже після формального демонтажу він доти продовжував дихати ностальгією, яку відчували немало українських громадян. У період мого президентства 2005-2010 років ці настрої використовувалися для блокування реальної євроатлантичної безпекової та євроінтеграційної політики; підривали політику декомунізації й відновлення національної пам’яті; ефективно розколювали країну на схід і захід; деформували культурний і медійний ландшафт. У травні 2009 року 59,3 % опитаних позитивно ставилися до ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі, 40,7 % – до вступу України до Європейського Союзу та 14,1 % схвалювали вступ України до НАТО. Зараз ці показники соцопитування видаються неймовірно ретроградними, але така думка була в суспільстві трохи більше ніж десятиліття тому. Зрештою, через один великий політичний цикл ці настрої довели свою неадекватність. Але за це заплачено неймовірно високу ціну.
Окрім втрати незалежності держави від зовнішньої агресії, перед нами розгортається новий ризик повної або часткової внутрішньої втрати демократії, власні успіхи і переваги від розбудови якої ми ще навіть не усвідомили. Легкий, споживацький дискурс постійно знецінює її значення, але не варто легковажити ризиком її втрати чи обміну на примарну економічну стабільність, маючи приклад таких сусідів, як Росія чи Білорусь. Ба більше, в останні роки згортання демократії відбувається в усьому світі, а політична свобода часто стає предметом компромісів, аби не перешкоджати прагматичним альянсам між демократіями та гібридними чи авторитарними режимами.
Світ стрімко змінюється, і не на користь більших свобод для кожної людини. Пандемія Covid-19 активізувала цей тренд, створюючи дефіцити прозорості урядування, легалізуючи скорочення простору індивідуальних свобод в умовах непростого вибору між ними та здоров’ям, безпекою і власне життям. Подивіться на міжнародні рейтинги демократії; до того ж загальні панічні настрої, пошук опорної точки стабільності, передбачуваності і захисту можуть допомагати формуванню загальної згоди відмовитися від частини демократичних свобод. Ці проблеми зафіксовані як на глобальному рівні, так і в регіоні Центральної Європи та країн СНД.
Саме поняття демократії зазнає трансформацій у ближчі роки. Класичні принципи, яких Україна так і не досягла уповні (у рейтингу Freedom House, крім покращення 2006 року, Україна постійно потрапляє до категорії гібридних режимів), можуть неочікувано змінитися навіть у країнах, які були взірцевими з погляду стандартів урядування, загальних виборів, верховенства права і громадянських прав. Це означає, що зміняться самі ці стандарти, які вважалися універсальними.
Цей виклик ускладнений світовим зростанням популізму, що проявилося і в українських виборчих кампаніях і сформувало новий політичний стиль. Ця демагогічна гра може бути небезпечною. Адже протилежні ідеології у своїх найбільш радикальних проявах розчиняються одна в одній; так знайшли спільну мову комунізм як крайня ліва політична програма і фашизм. Тому і нестримний популізм пройде коротшим шляхом до деспотії, ніж до більшої демократії, анархії чи охлократії.
За таких умов перед українцями як нацією може постати дуже реалістичний ризик втрати демократичних завоювань, і він навіть може бути розіграним у жанрі легкого шоу, де на глум будуть поставлені й інші фундаментальні речі: гідність, національна культура, державність, національна ідея як така. Ця настанова не має прямих історичних аналогій, як у випадку з втратою незалежності впродовж минулого століття; але це не значить, що під нею немає об’єктивної основи або що це чергове панікерство попередніх генерацій політиків.
Демократія має пройти через новий процес актуалізації її значення, переоцінювання, перевинайдення і переутвердження її цінності для кожного українця. Це здоровий процес, і я переконаний, суспільний запит, відповідальні політичні сили, нинішні чи нові, зможуть відстояти цінність свободи, межі якої декілька разів відвойовували громадяни на майданах і на фронті гібридної війни.
Зрештою, наша країна зробила найбільший прогрес серед країн регіону – у нас було обрано 6 президентів, 18 прем’єр-міністрів, 9 скликань Верховної Ради.
Це важливий фундамент, з якого має постати архітектура для подальшого життя нації, а не руїна. Тестом цього фундаменту будуть найближчі вибори регіонального чи національного масштабу.
Новий світ уже висуває до нас і нові економічні вимоги. Це питання цілісної стратегії, яку мають генерувати спільно бізнес і влада в діалозі, який наразі втратив публічність, взаємну повагу і конструктив. Не визначені ані пріоритети, ані ключові гравці, ані галузі, які могли б стати локомотивом економічних трансформацій. Об’єктивний виклик полягає в тому, що за структурою економіки ми катастрофічно відстаємо від стратегічних міжнародних партнерів і країн регіону Центральної та Східної Європи.
Утім ми не маємо на це професійних відповідей, тому що економічний послідовний курс наразі відсутній як такий; економічна дискусія зійшла на манівці, ведеться з позицій популізму, приниження опонентів і просто некомпетентності. У часи, коли потрібна генерація ідей, ми не маємо концепту, хто є новою економічною людиною в нашій країні? Хто буде формувати середній клас? Банкір, малий чи середній бізнес, маніпулятивно обвинувачений у роботі на тіньові схеми; айтішник, трудовий мігрант, фермер у селі чи рантьє у великому місті? Хто взагалі продукує національний валовий продукт і яким він буде в ближче десятиліття? Яка наша головна економічна ідея чи гасло? Колись за них правили приватизація, зовнішні інвестиції та підприємництво, створення нових робочих місць, і це супроводжувалося галузевими політиками, відповідальними державними інституціями і творенням законодавства.
Стратегія виживання чи зовнішнього запозичення не може бути надійним рецептом у тривалій перспективі, тим більше в країні, яка ставить за мету повернути собі втрачені території Криму і Донбасу саме економічними стимулами. Без чесної професійної дискусії всіх зацікавлених сторін адекватні, робочі відповіді для зростання економіки не будуть знайдені.
На тридцятому році незалежності Україна переживає найбільш драматичний момент нової історії, який дає дуже багато можливостей для внутрішніх перетворень в умовах підвищених зовнішніх безпекових ставок і глобальних трансформацій. Зараз потрібно дуже чітко розуміти національний інтерес і мати високу підтримку і консолідацію українського суспільства довкола здорових, державотворчих цілей, а також вести інтенсивний діалог з ключовими міжнародними партнерами.
Нині ми маємо суспільство, набагато відданіше тому порядку денному, який я проводив під час президентства.
Українці зараз, у переважній більшості, бачать свою країну в колі європейських і євроатлантичних структур; вимагають свободи, справедливості, рівних економічних можливостей; але політика ідентичності і єднання нації вимагає ще більшого часу й більших зусиль, аби суспільство могло продемонструвати стійкі імунітети до імперських, популістських чи авторитарних маніпуляцій. І якщо влада зараз не втілить повністю ці напрямки політики, з відповідними конституційними і законодавчими гарантіями незмінності курсу, ми знову можемо мати відкатні явища. Повтор цієї історії тоді, коли на сході стоять російські війська під вивіскою ЛНР-ДНР, а військові навчання російської армії на нашому кордоні чергуються з дикою мілітарною риторикою вищих посадовців, цей другий відкат від демократичного європейського порядку денного може мати трагічні наслідки.
Однією з гарантій того, що відступу від нього не буде, є надійна підтримка внутрішнього курсу з боку країн-лідерів демократичного світу. Це і військова допомога, технічна міжнародна допомога, і політична єдність ключових європейських гравців у питанні територіальної цілісності України, спільний тиск на Росію санкційною політикою.
Критично важливо у внутрішній політиці зберігати стабільність, не девальвувати дискусію про майбутнє нашої держави, не допустити нових міфів і брехні, не забути імен видатних українців, які стояли біля витоків незалежності, і гідно вшанувати тисячі нових героїв. Ми з усіх боків бачимо спроби переписати історію Майдану або Помаранчевої революції. Не можна втратити правду про війну, яка триває на сході України, а це може легко відбутися у пропагандистській грі термінами і дефініціями, чим насправді є цей конфлікт і хто є його сторонами. Ми всі у великому боргу перед кожним українським солдатом, добровольцем, військовим лікарем і волонтером.
Якщо ми будемо пасивними в питаннях сучасної історії, ми можемо опинитися в пастці між фейками зовнішньої пропаганди і позбавленим гідності самовисміюванням.
В обох випадках буде втрачено значення, сенс і цінність пройденого шляху. Це сценарій стратегічної поразки, який не можна допустити. Національна платформа, ідентичність українців як політичної нації є найважливішим фактором встановлення миру, звільнення від окупації і повернення анексованих територій; це формула вічної України.
