Про феномен корупції – у пошуку адекватних формулювань
За найбільш загальним визначенням, корупція – це стан, за яким система починає працювати у неправильному чи шкідливому руслі. В англійській мові до прикладу слово “corruption” також описує комп’ютерну програму, яка працює зі збоями або ж цілком вийшла з ладу. Таке визначення правильне, проте воно майже нерелевантне для соціальних наук, для яких характерним є більш точне визначення: корупція – це неправильне використання чи зловживання становищем довіри чи повноважень задля особистої вигоди. Сюди ми включаємо хабарництво, непотизм, розкрадання державної власності. І нарешті ще одне означення – корупція як діяльність, що здійснює надмірний вплив на когось або на щось. Це своєрідне медіальне визначення, між дуже загальним і науковим розумінням корупції. Для прикладу я можу згадати про кумівство – я даю комусь роботу не тому, що ця людина дає мені хабар, а тому, що ми тісно пов'язані, скажімо через родинні чи партнерські стосунки. Я б назвав це прикладом так званої “м’якої корупції”. Якщо ж ми хочемо професійно вивчати корупцію нам краще використовувати більш точне визначення, про яке я говорив вище.
Найважливіші аспекти корупції в Україні
Мені видається, що іноземці мають доволі амбівалентні емоції щодо України. З одного боку, вони були свідками безпрецедентної боротьби українського громадянського суспільства на Майдані, одним із вимог якого була рішуча боротьба з корупцією. З іншого боку, усі усвідомлюють, що Україна досі є країною з високим толеруванням корупції. У 2012 році, згідно з Індексом сприйняття корупції, що вимірює рівень корумпованості державного сектору, Україна посіла 126 місце серед 180 країн і отримала 30 балів із 100. Існує велика різниця між 30 і 29 балами, адже категорія від 0 до 29 стосується країн з ендемічною та системною корумпованістю. Тоді Україна була на самісінькій межі.
У 2018 році на основі того ж розслідування Україна отримала 32 бали та посіла 120 місце серед 180 країн. Дозвольте процитувати висновок Transparency International щодо корупції в Україні:
“Корупція в Україні – це системна проблема, яка існує на усіх рівнях суспільного життя та державного управління. У державі процвітає як дрібна так і масштабна корупція. Найбільш корумпованими на думку громадськості є такі інституції як політичні партії, законодавчі органи, поліція, а також державні службовці та судові органи. Українське суспільство можна охарактеризувати як суспільство з високою толерантністю до корупційних дій”.
Це загальні уявлення про те, що іноземці думають про Україну з точки зору сприйняття корупції. Перед приїздом в Україну я ознайомився з декількома оцінками стану ведення бізнесу в Україні та із висновками щодо ефективності державного управління – кожна з цих оцінок починалася словом “корупція”. Таким чином, в рамках мислення про транснаціональну відповідальність, міжнародні партнери України виходять з розуміння того, що корупція в Україні є серйозною проблемою.
Міжнародні дослідження та огляди вказують нам основні риси корупції в Україні:
● щорічно українці дають хабарів на суму більшу ніж 700 млн. доларів США
● соціальний сектор отримує тільки половину бюджетних грошей, які призначаються для підтримки найбільш незахищених соціальних груп
● інфраструктурні проекти мають критичну недофінансованість
● більшість українців вважають, що хабарництво є частиною урядування та державного управління
У пошуку “рецептів”
На перший погляд, мої думки щодо засобів подолання корупції можуть здатись тривіальними, проте найпершим кроком завжди мусить бути спроба зрозуміти суть корупції. В усіх нас є власні уявлення та емоційна реакція на феномен корупції, проте вони не завжди розкривають нам корінні причини корупції чи існування структур, які роблять існування корупції можливим. Якщо українці мають серйозне бажання боротися з корупцією то першим кроком мусить бути раціональне осмислення цього феномену.
Після цього зазвичай говорять про необхідність політичної волі та соціальної мотивації від громадянського суспільства. Моя ідея полягає у тому, щоб працювати у напрямку мотивування якнайбільшої кількості громадян разом протистояти цій проблемі. В таких країнах як Індія, до прикладу, корупція завдає неймовірної шкоди, проте через те, що Індія така велика і різноманітна в культурному сенсі країна дуже важко мотивувати людей працювати в одному напрямку, щоб зменшувати катастрофічний вплив корупції. Зрозуміло, що у більш гомогенних та географічно менших країнах легше контролювати рівень корупції у публічній сфері та у бізнесі. Отож, найперше мусить бути бажання зрозуміти феномен, і після цього другий крок – воля до дії, до зміни ситуації. Мусимо також розуміти, що немає універсальних інструментів боротьби з корупцією, адже кожне суспільство потребує своїх особливих засобів, через свої локальні соціальні та структурні відмінності.
Часто мене також запитують про так звані паралельні інституції як свого роду “ін’єкції” проти корупції у демократичних та авторитарних державах. Однак, вживаючи такі терміни у дуже широких конотаціях, ми впадаємо у тенета неточностей та розмитих формулювань. Паралельні інституції – цікавий феномен, адже вони можуть як запобігати корупції або ж навпаки їй сприяти. В українському вимірі до прикладу Український католицький університет є освітньою інституцією, що створила простір з нульовою терпимістю до корупції, і як результат пропонує цю модель поведінки для інших інституцій у Львові та Україні. Це зразок позитивної дії паралельних інституцій. З іншого боку, італійська мафія, наприклад, теж є паралельним інститутом, проте вона зазвичай поглиблює корупцію, а не протидіє їй. Крім того, важливою ознакою паралельних інституцій є їхня підпільність, особливо в умовах життя у авторитарних режимах. У часи СРСР УГКЦ була підпільною паралельною інституцією, яка намагалася протидіяти наявному тоді status quo.
Боротьба з морально-етичними причинами виникнення корупції
Після 1995 року у науковому вивченні феномену корупції відбувся поворот, що пов’язаний з відходом від вивчення цього явища у рамках етики та філософії у бік економіки та політичних наук. Грубо кажучи, ми більше не говоримо про моральні чинники у корупції. Проте я вважаю, що ми не можемо обійтись без етичних рамок у дослідженнях такого феномену. Уже в найдавніших текстах та законах (наприклад у Кодексі Хаммурапі) прописані правила, які забороняють корупційні дії, яким також надається моральна оцінка – ці правила древні і вони універсальні. Крім того, в кожній релігійній та філософській системі існують постулати, що засуджують корупцію. Протидія та засудження цих дій мають універсальний імпульс і стосуються уявлень людей про те, що є добрим, а що є злим.
Тому питання етики та моралі є в осерді нашого розуміння корупції. Я хочу також згадати про таку важливу річ як моральна нейтралізація. Це поняття пов’язане із тим, що здійснюючи незаконні дії, люди не відчувають або не визначають їх як погані. Така мотивація часто присутня під час корупційних актів. Ми шукаємо численних виправдань у своїй голові, щоб нейтралізувати провину або ж інший термін – зменшуємо психологічну ціну наших поганих вчинків. Цікаво, що вказуючи людям на те, що вони мають схильність мислити саме у такому руслі, ми згодом зменшуємо чинники моральної нейтралізації. Така практика співвідноситься не тільки з корупційними діями, але й з усіма етичними помилками, які присутні наприклад у сфері ведення бізнесу.
У деяких соціумах моральна нейтралізація є основним чинником виникнення корупції. Така ситуація характерна для дуже традиційних суспільств, де люди часто виправдовують свої дії за допомогою специфічних моральних норм та правил, які часто навіть важливіші ніж офіційна правова система. Таке явище дуже характерне і для політичних режимів, де не існує політичного плюралізму. Тому нам слід дуже серйозно розглядати проблему моральної нейтралізації.
Про соціальний стимул боротьби з корупцією; олігархія та (не)зрілість українського суспільства
Я вважаю, що в Україні є досить сильне громадянське суспільство для того, щоб стимулювати владу до антикорупційних заходів на інституційному рівні. З іншого боку, виглядає так, що українцям досі не вдалося створити ефективних політичних партій та міцних демократичних інститутів. Проте ситуація не виглядає безнадійно. У цьому випадку я люблю давати приклад США.
Наприкінці ХІХ століття Сполучені штати були у досить схожій ситуації, особливо після тотальної індустріалізації. Країна була під майже цілковитим контролем олігархів, а американський уряд був вкрай корумпованим – президент Улісс Грант став символом цього становища. Олігархи цілком контролювали медійну сферу, проте уже до початку Першої світової війни цей вплив був майже цілком знівельований, значною мірою через тиск суспільства.
Сьогодні олігархи в Україні теж мають значний контроль над ЗМІ, особливо у сфері телекомунікацій. Проте завдяки модерним технологіям та доступу до інформації люди мають змогу ретельніше вибирати інформаційні продукти. Ми маємо приклад соціальних мереж, які відбирають пальму першості у класичних медіа – друкованих ЗМІ та телебачення. У США влада олігархів, яких називали “robber barons” видавалася дуже потужною, проте насправді вона виявилася крихкою. Ця слабкість пов’язана з двома обставинами. По-перше, відносини між політиками та бізнесменами завжди дуже розмиті. Політики завжди мають більше можливостей для маневрів, у них більше структурної незалежності в той час як бізнесмени завжди ризикують тим найважливішим, що у них є – капіталом.
По-друге, це тиск громадянського суспільства. Маємо достатньо прикладів у світовій історії, коли суспільство противиться надто тісному зв’язку між політикою та бізнесом. Недавні події у Єгипті, Лівані, у Східній Європі є цьому підтвердженням. Проте цей спротив не завжди відбувається шляхом революцій чи протестів. У більш стабільних суспільствах запобіжником проти “шлюбу” між бізнесом і політикою завжди виступає так звана інтермедіальна влада – громадські та соціальні організації, університети, ЗМІ. Я маю надію, що недавні події Революції Гідності, а також успішні приклади контролю над бізнесом і політикою у Європі ініціюють схожі перетворення і в Україні.