Списки
Перед з’їздом суддів стояло два завдання: обрати трьох суддів Конституційного Суду (востаннє вони це робили ще в 2010 році) та двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів. І попри те, що останні можуть позбутися своїх посад, так і не пропрацювавши (або попрацювавши кілька днів), після набуття чинності законопроекту №1008 (так звана реформа Зеленського), з'їзд повинен замінити членів комісії після закінчення терміну їх повноважень. Так визначає нині чинний закон.
«Списків (кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду - LB.ua) було кілька... Один – з Офісу президента, ще два – від керівників «касачок» (так називають касаційні суди — LB.ua) або, можливо, «спущені» іншими людьми під виглядом того, що погоджені з головами «касачок». Таким чином один зі співрозмовників LB.ua підсумував обрання двох суддів Конституційного Суду під час з'їзду суддів.
Чутки про списки з уже «визначеними» переможцями будь-яких кадрових голосувань у судовому середовищі ширилися не вперше. Подібні «домовленості», ймовірно, супроводжують мало не кожен з'їзд суддів. І якщо для стороннього спостерігача така ситуація виглядає як спосіб впливу на суддів, то для них самих це — досить звичний процес. Більше того, окремі судді губляться, так би мовити, не маючи подібних списків. Мовляв, кандидатів, зокрема, на суддів Конституційного Суду — чимало (цього разу 16), і кого вибрати - вирішити складно.
У день з'їзду (уже навіть традиційно) громадська активістка Катерина Бутко поширила один з таких списків. У ньому були наступні кандидати: Тагієв Садіг Рза Огри (екс-голова Апеляційного суду Чернігівської області), Юрій Цвіркун (суддя Вищого адмінсуду, ліквідованого в процесі реформи Порошенка), Олександр Коровайко (голова Херсонського апеляційного суду) та Єлизавета Євграфова (суддя Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ).
Ще один список, що, за словами співрозмовника LB.ua, поширювався серед делегатів від адміністративних судів: той же Коровайко, Олександр Прокопенко (суддя Великої Палати Верховного Суду), Галина Юровська (суддя Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у відставці), а також, можливо, Оксана Грищук (професор кафедри теорії і філософії права Львівського національного університету імені І.Франка).
Наступний перелік кандидатів, ймовірно, поширювали серед суддів загальних судів, яких, до слова, найбільше: Юровська, Коровайко, перераховані вище, Юрій Цвіркун (суддя Вищого адмінсуду) та Петро Філюк (голова Волинського апеляційного суду).
Після голосування у два тури перемогу здобули Юровська і Філюк. Останнього обрали суддею Конституційного Суду під час другого голосування. До слова, напередодні він набрав 98, наступного дня з’їзду – 151 голос.
За словами одного зі співрозмовників, Юровську обрали 145 голосами суддів, зважаючи на те, що вона користується авторитетом, працюючи в Школі суддів.
Під час попередніх з’їздів подібні списки, ймовірно, розповсюджувалися через голів касаційних судів, а ті вже керівникам апеляцій і далі – головам делегацій та самим делегатам. Цього разу не всі голови касацій брали в цьому участь, в тому числі зважаючи, мабуть, на те, що попереду їх чекає черговий конкурс, запроваджений вже новою владою.
Хоча питання не лише в прізвищах, котрі увійшли у «рекомендовані» списки, і не в тому, зійшлися вони чи ні. А в тому, що для судової спільноти саме такий формат «волевиявлення» є прийнятним і дуже навіть комфортним.
Так, дійсно, кандидатів багато, і складно визначити, за кого голосувати (не знаючи особисто). Існує загроза, що голоси можуть розпорошитись і доведеться починати виборчий процес заново. Та й з’їзд проводити – дороге задоволення. Але на те й існують вибори, щоб їх результат не був відомим заздалегідь. І лише достойні кандидати здобували перемогу.
Щодо членів Вищої кваліфкомісії суддів, то обирати довелось із шести кандидатів. Переможцями стали суддя Вінницького апеляційного суду Олександр Панасюк і суддя Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Тетяна Широян.
Цікаво, до речі, те, чи набудуть ці двоє членів повноваження до вступу в силу закону №1008. З цього моменту, нагадаю, весь нинішній склад комісії втрачає повноваження. А отже, якщо Панасюк і Широян увійдуть до складу ВККС до набуття чинності закону, то виникне правова колізії: вони обрані членами комісії, але виконувати повноваження не зможуть. Така ж ситуація виникне щодо членів комісії, котрі були звільнені з посади у «старому» її складі, але можуть поновитися за рішенням суду, коли буде сформований (чи формуватиметься) новий.
Незанепокоєні
Реформу Зеленського критикувала міжнародна спільнота, бізнес-асоціації, юридичні організації. Свої зауваження президенту надсилала Вища рада правосуддя, Пленум Верховного Суду та Рада суддів (вісім із 30 членів якої є суддями Верховного Суду). У цьому «ланцюжку» не вистачало лише жорсткої позиції суддів нижчих інстанцій.
До слова, саме цей проект закону передбачає скорочення числа суддів Верховного Суду вполовину, повної заміни складу Вищої кваліфкомісії суддів (ВККС) та створення комісії, що перевірятиме «етичність» як основних органів в судовій системі — ВРП, ВККС, так і самих суддів.
Крім того, президент також фактично відсторонює з’їзд суддів (а це головний орган суддівського самоврядування) від обрання членів ВККС – органу, що впливає на кар’єру суддів (рекомендує перевести, призначити тощо).
Найбільш категорично з приводу нової реформи виступила голова Верховного Суду Валентина Данішевська, що впродовж останніх тижнів публічно каже про загрози втрати судовою системою незалежності.
Натомість для більшості делегатів з’їзду найбільш болючим було питання, зокрема, нерівності заробітної плати. Понад дві тисячі із п’яти - тисяч суддів по усій системі не завершили кваліфікаційне оцінювання, а лише після цього вони зможуть отримати передбачене законом підвищення зарплати. Тобто склалась ситуація, коли одні судді, що пройшли оцінювання, отримають вищі зарплати, ніж інші (навіть якщо вони працюють в одному суді). І всі «шишки» з цього приводу летять в сторону Вищої кваліфкомісії суддів, котра проводить в тому числі і кваліфоцінювання.
Хоча звинувачувати комісію в бездіяльності навряд чи доречно. Впродовж п’яти років комісія провела два конкурси до Верховного Суду (659 бажаючих у першому і 342 у другому), добір кандидатів на посаду суддів, конкурс до суду з питань інтелектуальної власності і його апеляційної палати, місцевих судів, Вищого антикорупційного суду та його апеляційної палати. І кожен з цих конкурсів складався з чотирьох-п’яти етапів.
В недалекому 2014-у частина громадських організацій, як і окремі активні депутати минулого скликання, вимагали «звільнити усіх суддів». І варіант із кваліфоцінюванням був найбільш оптимальним і цивілізованим. Навіть не зовсім вдалий досвід з участю Громадської ради доброчесності у конкурсних процедурах здається дрібницею, у порівнянні з тим, що могло чекати судову систему зокрема і країну в цілому, якби повелися на нібито вимогу Майдану – звільнити всіх суддів (хоча йшлося скоріше про очищення системи, а не знищення).
Наступна актуальна (як видалось на з’їзді) для суддів проблема – значне навантаження. Це питання тісно пов’язано з попереднім. Оскільки після оголошення реформи за часів Петра Порошенка від суддівських мантій одразу відмовилися близько 1,5 тисячі суддів. Це призвело до того, що усі справ (як старі, так і нові) розділили між суддями, котрі залишились. Розглянути їх в короткі терміни неможливо.
Попри те, що останнім часом зі сторони, здебільшого, представників нової влади все частіше звучить теза, що серед тих, хто звільнився, були досвідчені і незаплямовані судді, варто зауважити, що пішли й одні з найгірших.
Турбує суддів і охорона судів, і ремонти приміщень та інші питання їх життєдіяльності. Проблеми справді нагальні. Особливо в ситуації, коли судді, до прикладу, працюють в тісних кабінетах разом зі своїми помічниками (тоді як таємниця нарадчої кімнати передбачає необхідність судді залишатися наодинці), в приміщеннях без нормального ремонту тощо.
Хоча більш важливою в суддівській діяльності є збереження її незалежності. Хоча би тому, щоб мати можливість ухвалювати рішення на власний розсуд, незважаючи на те, яка влада буде наступною.
Жоден суддя чи суд (і про це сказав голова Ради суддів Богдан Моніч) не звернулись до Ради суддів щодо згаданого раніше законопроекту №1008. Ніхто не висловив пропозицію, мовляв, давайте станемо на захист судової системи. Не обурювався бодай анонімками, які будуть дозволені після вступу в силу законопроекту, повноваженнями Комісії з питань етики, що даватиме рекомендації щодо дисциплінарної відповідальності суддів тощо.
Так, з'їзд прийняв фінальне рішення, де були висловлені критичні зауваження щодо закону, але це виглядало скоріше формальністю.
Без висновку
Риторика представників судової влади впродовж минулих п’яти років полягала, здебільшого, у тому, що наслідком тези про «звільнення усіх» була відсутність комунікації з суспільством (зокрема, з журналістами), що цю ідею штучним чином розганяли в ЗМІ, аби представники влади виправдали необхідність реформи.
Сьогодні ж окремі судді погоджуються, що ні вони, ні навіть політики, яким не байдужі наслідки реформи Зеленського, не впливають на ухвалення кінцевого рішення. Зауважу, що президент подав свій законопроект у перший день роботи нового парламенту. І жодна критика не вплинула на його кінцевий варіант. Навіть суддів Верховного Суду неохоче запрошували на засідання комітету (хоча тут тримаю інтригу, хто з них уже активно співпрацює з Офісом президента). А голові ВС Валентині Данішевській дозволили виступити перед голосуванням депутатів за законопроект (№1008) аж хвилину.
Циклічність реформи, мабуть, пов’язана з тим, що судова система не демонструє, що вона – влада. Незалежна, здатна самоочищуватися і (головне) захищатися. Зі зміною політичної еліти одні з перших, кого хочуть взяти під контроль, – це судді. І щоразу це вдається. Пригадайте судові рішення щодо Приватбанку, Православної церкви в Україні чи представників попередньої влади (зокрема, Сергія Пашинського).
Звісно, в судові системі є й ті, що відстоюють власну незалежність (в тому числі демонструють це в своїх рішеннях). І такі приклади точно можна побачити у Верховному Суді. Та це не вигідно системі, де в переважній більшості збереглися «старі правила». Жити за ними значно простіше. Інакше суддям довелося би весь час перебувати в протистоянні з іншими гілками влади, терпіти інформаційні атаки і переживати за свою безпеку.