Так само і з державами. Вкрай рідко вони змінюються, бо є справді мудрими чи передбачливими. Економія чи реформи починаються тоді, коли в бюджеті маячить пустка, а поточна політика не дає жодних перспектив. Нові технології впроваджуються лише тоді, коли старі неефективні або надто дорогі, забруднюють навколишнє середовище або коли традиційні ресурси вичерпані.
Україна спожила в минулому році рекордно низьку кількість газу, і нічого страшного не сталося. Економіка не впала, металургійні заводи не зупинилися, експорт різко не скоротився. Україна, звичайно, зменшила споживання не тому, що не любить російський газ. Просто нав’язана Москвою ціна на газ – на які погодилася колишній прем'єр-міністр Юлія Тимошенко – була настільки високою, що стало більш вигідно економити, аніж купувати найдорожчий газ у Європі. Там, де це можливо, український бізнес переходить на вугілля, йде інтенсивна розвідка та розробка власних родовищ газу, і, нарешті, щось рухається в питаннях сланцевого газу. Все реальнішим стає створення LNG-терміналу в Одесі, йде інвестування у нові енергетичні технології, у тому числі джерел відновлюваної енергії. На зниженні енергоємності економіки можна, мабуть, зекономити ще більше.
Если воспринимать российско-украинские отношения как попытку найти экономический компромисс между страной-поставщиком газа и страной-транзитером – то и тут тупик, так как стороны необъективно оценивают возможности друг друга
— Виталий Портников
Це добре, що так відбувається, але постає питання: чому аж після більш ніж 20 років української незалежності? Адже економія енергоносіїв, пошук їх нових джерел і постачальників є очевидною проблемою, яка постала не сьогодні. Але раніше держава не була приставлена до стінки, а еліти воліли заробляти на російському газі, а не зменшувати його споживання.
Як не парадоксально, найбільша заслуга у скороченні енергоспоживання в Україні та пошуку нових варіантів постачань енергоносіїв належить Юлії Тимошенко і Володимиру Путіну. Тому що вони своїми діями – а президент Росії ще й завзятістю і жорстокістю – змусили Київ до пошуку нових рішень. Україна від цього лише виграла – як на державному рівні, так і на рівні пересічних людей.
Потрібно буде трохи інвестувати, зачекати аж будуть збудовані нові об’єкти, та зиск буде однозначний й у довгостроковій перспективі. У Польщі, після 1989 року перша велика державна інвестиція пішла на створення морського нафтового терміналу у Гданську та під’єднання його до національної мережі трубопроводів, що з'єднують великі нафтопереробні заводи. Ідея полягала в тому, щоб стати незалежною від поставок нафти зі Сходу. А конкретніше – щоб великий сусід не перекрив вентиль на трубі з нафтою, на постачання якої до Польщі мав монополію. Морський нафтовий термінал у Гданську практично не використовується. Росія жодного разу не припиняла поставок нафти до Польщі, а ціни, за якими вона нам продає, є ринковими і досить помірними. Але якби не було терміналу в Гданську, все могло бути по-іншому. Природа людини – і держави також – є такою, що інколи примус, а навіть ніж біля горла – це не так уже й погано. Бо інакше ніщо навколо нас не змінювалося б на краще.