Приблизно з 1996 року з Юлією Тимошенко починають працювати досвідчені політтехнологи – Віктор Небоженко та Дмитро Видрін. Обидвоє тісно співпрацювали з Леонідом Кучмою і допомогли Кучмі зробити перші кроки на шляху до Президентства. Тепер обидвоє виявилися заангажованими Юлією Тимошенко. Згодом Віктор Небоженко згадував: „У мене ніколи не було такого клієнта. Юлія – просто фантастична жінка. Вчиться блискавично, впитує все, як губка. Достатньо дин раз вказати, де вона помилилася і більше помилка не повториться... Вона дивувала мене з самого початку. Могла сісти за робочий стіл о 8 ранку і встати о 4 наступного ранку. Коли проблему було вирішено, просила: почнемо все спочатку. Я дивувався: навіщо така заможна жінка створює собі такі труднощі? Юлія всіх використовує. Притягує людей за принципом: зараз мені потрібні соціал-демократи, зараз якийсь інтелектуал, а зараз – молодь. Коли досягне мети, негайно з ними розлучається. З усмішкою: дякую, до побачення... Вона є гравцем не лише української політичної сцени. Це геніальна актриса рівня Голлівуду. Звабливий голос, посмішка, погляд. Неодноразово був свідком того, як Юлія точно дозувала свою вроду. Скільки потрібно – 20 чи 200 процентів? Співозмовник був ошелешений, Юлія залишалася холодною.”
Щоправда, доводилося чути й іншу версію. Згідно саме цієї гіпотези, основна роль у становленні Юлії Тимошенко як „зірки” українського політичного небосхила відіграла команда, яка у той час працювала з українським прем´єром Павлом Лазаренком. І не останню роль у творенні міфу про Юлію Тимошенко відіграли група журналістів на чолі з Олександром Кривенком, політтехнолог Олег Покальчук та фахівець з реклами Петро Якобчук. Панове Видрін і Небоженко виступили – згідно цієї версії – у ролі стратегічних консультантів, що, звісно, не применшує їх ролі.
Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко висуває свою кандидатуру на довиборах по Бобринецькому виборчому округу №229 Кіровоградської області. Попереднім депутатом на цьому окрузі був Василь Васильович Дурдинець – фігура доволі вагома в українському істеблішменті. У 1996 році він перейшов на роботу у виконавчі структури влади. Скористатися вільним округом вирішила “газова принцеса”. Результат виборів виявився більш ніж успішним – Юлія Володимирівна показала один з найкращих результатів і у січні 1997 року отримала депутатський мандат.
Цікавим моментом було те, що Юлія Володимирівна у парламенті увійшла не у пролазаренківську фракцію “Єдність”, а у пропрезидентський “Конституційний Центр”. А.Сек у газеті “Україна молода” вважає, що “там її сприйняли як чужу. Не прийняли. Так посилилися паростки нелюбові до всього, на що розповсюджується вплив Президента”.
Навряд чи саме у цьому криється причина опозиційності Юлії Володимирівни до Президента, що активно проявлялася у 1997 – 1999 роках. Очевидно, що Юлія Тимошенко намагалася закріпитися на загальноукраїнському ринку, але у невигідний час: Леонід Кучма саме вирішив провести розлучення зі своєю дніпропетровською “сім´єю” – на догоду представникам інших регіональних еліт. Поява у Києві ще однієї представниці Дніпропетровська була сприйнята вороже оточенням Президента. Тим більше, що у стосунках з російськими газопостачальниками намітилися також досить цікаві моменти: Леонід Кучма і його оточення були схильні домовлятися радше з “Газпромом”, аніж з тими компаніями, з якими співпрацювала Юлія Тимошенко. Ще один момент: газовий ринок стояв на порозі укрупнення і окремі газотрейдери розгорнули боротьбу між собою за право проковтнути весь пиріг. І у цій боротьбі сили Юлії Володимирівни були не надто вагомими – не зважаючи на потужну імперію за спиною. В українській політиці не діють традиційні правила, згідно з якими той, хто має бульше сил, той має бульше прав. В українській політиці більше прав має той, хто ближче стоїть до Президента. А майно – це справа наживна. Сьогодні його більше, скажімо, у Лазаренка – завтра значно більше стане у, припустимо, Волкова чи Медведчука.
Варто поглянути на те, з яким захопленням писала преса про ЄЕСУ. Для прикладу, “Киевские ведомости”, 7 липня 1997 року:”Можна сварити, ненавидіти, заздрити подібним компаніям, але не можна не визнати, що у їх господарів вистачило розуму, компетентності, успіху, зв´язків і зухвальства створити форми і мислення, абсолютно пристосовані до нашої агресивного податкового, фінансового, соціального середовища”. “Рабочая газета”, 30 липня 1997 року :”Корпорація ЄЕСУ, напевне, єдина в українськійй промисловості структура, яка не на словах, а на ділі не дає стати на коліна вітчизняному товаровиробникові і допомагає йому”. Впливова англомовна “The Wall Street Journal Europe” у той же час писала:”Менш як за 7 років пані Тимошенко збудувала $11-мільярдну імперію на операціях, які обплутали 13 часових зон. Єдині енергетичні системи України… перетворилися на колоса, що контролює одну п´яту української економіки”.
У квітні 1997 року Тимошенко приїздить до США, де виступає у Школі міжнародних відносин при Університеті Джона Гопкінса. “Я буду настоювати на прийнятті законодавства, яке спрямоване на ринкові реформи, в тому числі і ті, які стосуються приватної власності і залучення інвестицій, які могли б зменшити вплив бюрократії та тіньової економіки на бізнес”, - говорила Юлія Володимирівна під оплески розчулених американців. Захід, переконаний у суцільній корумпованості та у ретроградстві українського істеблішменту, ладен був побачити у цій стрункій, тендітній жінці українську Маргарет Тетчер і Беназір Бхутто у одній особі. 8 квітня 1997 року у газеті “Washington Times” з´являється стаття Юлії Тимошенко, у якій вона намагається прослідкувати плюси і мінуси розвитку України як незалежної держави, її стосунків з Заходом. Стаття засвідчила, що Юлія Тимошенко стоїть на державницьких позиціях і у своєму світобаченні наближається до українських правих. Це вже згодом Тимошенко показала себе блискучим гравцем і довела, що заради стратегічних завдань можна йти на ситуативний блок як з правими, так і з лівими.
Саме після статті Юлії Володимирівни у американському виданні до неї ще більше почали приглядатися політики різного рангу: адже не так і часто українські громадяни мають змогу публікуватися у впливових американських виданнях.
Цікавим є і наступний факт. 31 березня 1997 року журнал “Time” повідомив, що Білл Клінтон напередодні зустрічі з президентом Росії Борисом Єльциним у Гельсінкі, отримав листа від Юлії Тимошенко. У листі Юлія Володимирівна настійливо рекомендувала президентові США у розмові зі своїм російським колегою порушити питання щодо обмеження впливів російської компанії “Газпром” – однієї з найбільших у світі енергетичних монополій. Юлія Тимошенко навела чимало аргументів на користь того, що “розукрупнення російської енергетичної монополії є саме матеріалом для самміту”. Газета “День”, коментуючи подію, писала: ”Певно, що ділові інтереси компанії “Єдині енергетичні системи України”, котра постачає на ринок України природний газ саме із Росії, перебувають у певній залежності від доброї чи злої волі РАТ “Газпром”, яке не має конкурентів у своїй країні і монопольно встановлює ціни на газ. Відомо також, що питання, котре ставить Юлія Тимошенко, непокоїть вище керівництво України. Не можна виключати, що український комерсант Ю.Тимошенко звернулася за допомогою до Клінтона за власної ініціативи, захищаючи ділові інтереси компанії. Можна, однак, припустити, що лист отримав санкцію вищих посадових осіб держави. А це, своєю чергою, може бути свідченням того, що перманентні переговори України з керівництвом “Газпрому” розвиваються в украй неприємному для України контексті, що ускладнюється відсутністю особистого контакту між впливовими покровителями двох газових компаній. Лист також можна розцінити як приховане прохання України про втручання третьої сторони – могутніх США – у діалог із “Газпромом”.
Між тим конфлікт із РАТ “Газпром” виявився не по зубах українській “газовій принцесі”. Рем В´яхірєв, голова “Газпрому”, пообіцяв розібратися і вжити заходів (справедливості ради варто відмітити дипломатичний хист Юлії Тимошенко – вона зуміла полагодити конфлікт з всемогутнім В´яхірєвим і навіть, за інформацією “Независимой газеты”, зберегти з ним у подальшому дружні стосунки). Очевидно, що тиск на Юлію Тимошенко розпочався через керівництво України.